Характер та особливості сучасної зовнішньоторговельної політики Китаю

З часу утворення Китайської Народної Республіки її положення в світовому господарстві кардинально змінилося. Пройшовши довгий та нелегкий шлях, вона спромоглася перетворитися з відсталої в промислово-аграрну країну, що поставила за мету досягти в першій половині XXI ст. високого рівня розвитку і стати однією з провідних держав світу. Одним з головних факторів, який зіграв домінуючу роль в цьому процесі, стала зовнішньоторговельна політика Китаю, яка не лише кардинально вплинула на зовнішньоекономічну позицію сучасного Китаю, але й стала головним фактором стрімких внутрішньо-економічних перетворень та реформ в середині самого Китаю, що в свою чергу призвело до подальшого становлення Китаю як світового торговельного лідера.

Китайська торговельна політика залишається суперечливою – не зважаючи на те, що внутрішня та зовнішня економічна лібералізація принесли країні історично унікальний рівень зростання та процвітання, її торговельна політика продовжує дотримуватись стійкого меркантилістського курсу із середини минулого десятиліття, а економічна політика в основному продовжує спиратися на інтересах великих державних корпорацій та інституцій [37, С.22-25].

Відкриття зовнішніх ринків стало одним із ключових факторів для сталого внутрішнього економічного зростання Китаю, тим не менш, сучасна китайська торговельна політика часто провокує протекціоністську реакцію з боку своїх торговельних партнерів. Це можна пояснити тим, що китайська торговельна політика, як і економіка та політика загалом, досі перебувають у фазі трансформації. Наразі, незважаючи на свою всезростаючу роль у міжнародній торгівлі, Китай розцінює себе не як того, хто встановлює правила, а досі грає пасивну роль, підпорядковуючись правилам, встановленим у світовій економіці домінантними високо розвинутими країнами та корпораціями.

Головною ціллю сучасної торговельної політики Китаю є прискорення його відкритості для зовнішнього світу, досягнення якої головним чином здійснюється за допомогою проведення глибоких внутрішніх реформ та перетворень, здатних створити позитивний імідж Китаю за кордоном. Зокрема, дані реформи та перетворення стосуються: створення спільної та відкритої ринкової системи з відповідно розвинутою конкуренцією, що гратиме вирішальну роль в розподілі ресурсів; реформування державних підприємств та встановлення нових правил та цілей для приватного сектору з метою модернізації підприємницького середовища та диверсифікації власності; створення та встановлення екологічної моніторингової системи з метою підтримки екологічного прогресу, боротьби з шкідливими викидами та підвищення ефективності використання природніх ресурсів; прискорення реформ соціального сектору, що стосуються освіти, зайнятості, соціальної безпеки та охорони здоров’я; поглиблене реформування судової системи; встановлення справедливих, прозорих та відкритих ринкових правил, ліквідація норм, що сповільнюють об’єднання ринку та зростання конкуренції на ньому, а також покарання усіх типів нелегальної антиконкурентної поведінки та дій на ринку [44, с.38].

Торговельна та інвестиційна політика Китаю реалізується та регулюється за допомогою численних державних інструментів, включаючи державні п’ятирічні плани, галузеві та провінційні п’ятирічні плани та різноманітні програми щодо надання преференцій тим чи іншим галузям економіки. Головним органом відповідальним за координування зовнішньоторговельної політики та вирішення усіх питань пов’язаних з торгівлею є Міністерство Комерції КНР (MOFCOM). Воно відповідає в тому числі за формулювання стратегій, вказівок та політики стосовно зовнішньої торгівлі та міжнародного економічного співробітництва Китаю; створення проектів законів та нормативних актів, за допомогою яких регулюється зовнішня торгівля та інвестиції; вивчення та висунення пропозицій щодо гармонізації національного законодавства щодо торгівлі та економічних відносин; приведення національного законодавства у відповідність з багатосторонніми та двосторонніми договорами та угодами; встановлення відповідних тарифних квот як в рамках режиму найбільшого сприяння, так і відповідно до двосторонніх зобов’язань та зобов’язань в рамках СОТ [44, с.10].

На рис.2.5 зображено динаміку середньої ставки імпортних тарифів Китаю у 2009-2013 році, що відображає збалансованість та стабільність її змін, а також характеризує розподіл величини імпортного тарифу відповідно до продукції окремих галузей господарства.

 

Рис.2.5 Динаміка середньої ставки імпортних тарифів Китаю за РНС в 2009-2013 році (%) [47].

 

Іншими міністерствами, що залучені у формулювання, розробку та виконання торговельної політики є: Міністерство сільського господарства, захисту навколишнього середовища, фінансів, промисловості та інформаційних технологій, земельних та природніх ресурсів та Міністерство транспорту [44, с.10]. Слід відзначити, що ряд спеціалістів відзначають, що станом на сьогодні, Міністерство Комерції КНР вже не грає тієї основоположної ролі, як на початку 2000-х. Якщо раніше, дане міністерство задавало фарватер головному напрямку торговельної політики Китаю, то сучасному Китаї, цю роль ділять між собою велика кількість учасників – як державні інститути, так і окремі групи за інтересами [37, с.26].

Китай став членом СОТ 11 грудня 2001 року, і відтоді розглядає свою активну участь в багатосторонній торговельній системі та регіональних торговельних договорах як невід’ємну частину своєї зовнішньоторговельної політики, і політики «відкритих дверей» зокрема. Вступ в СОТ став переломним моментом в історії Китаю та зіграв вирішальну роль у процесі швидкої та успішної інтеграції у світову торгівельну систему. Він призвів до проведення в країні глибоких та всеохоплюючих внутрішніх реформ, що стосувалися лібералізації та приватизації ринку згідно з вимогами СОТ, який взамін надав Китаю доступ до провідних ринків світу, інвестицій та технологій розвинутих країн [44, с.10]. Крім цього, за останнє десятиліття зниження тарифів в рамках СОТ співпало зі значним зменшенням рівня оподаткування на імпортні ресурси та матеріали, які використовуються в Китаї для виготовлення експортної продукції, що зіграло та продовжує грати важливу роль у розширенні товарного виробництва та збільшення зовнішньоторговельного обороту країни (рис.2.6).

Рис.2.6. Частка окремих тарифних ставок за РНС у торгівлі Китаю у 2013 р. [44, с.60].

 

Як ми бачимо, майже половина товарних позицій (43%) обкладується митом у розмірі 5-10% і лише 17,6% продукції проходить за нетарифним режимом, при цьому досить вагому частку складають тарифи на продукцію, що складають 15-20%. Таким чином, тарифна політика Китаю, незважаючи на здобутки лібералізації торгівлі в останні носить відносно обмежувальний характер.

Членство в СОТ деполітизувало Китайську торгівлю – відтепер оцінка торговельної політики Китаю та вирішення торговельних суперечок з його торговельними партнерами відбувається відповідно до правил СОТ, що позбавило опонентів Китаю можливості спекулювати в торговельних питаннях на елементах внутрішньої та зовнішньої політики Китаю, особливо тих, що стосувалися людських прав та свобод.

Китай часто критикують стосовно повільної імплементації взятих ним зобов’язань при вступі в СОТ, особливо тих, що стосуються прозорості економіки, експортних обмежень та нетарифних методів протекціонізму – приведення національних технічних вимог у відповідність до міжнародних (які Китай використовує як альтернативу імпортним квотам та ліцензіям), широке використання антидемпінгових інструментів (завдяки яким Китай позбавляється непотрібного імпорту) та використання коливань валютних курсів з метою здешевлення експортної продукції і відповідного подорожчання імпортної, що в свою чергу також негативно відбивається на можливостях доступу іноземних товарів на китайський ринок [37, с.11].

Окрім цього, Китай піддається жорсткій критиці з приводу Доського раунду перемовин в рамках СОТ, що триває з 2001 року між 142 країнами світу з приводу зменшення торгових бар’єрів, та має на меті розширення світової торгівлі, через непоступливість Китаю щодо окремих питань своєї тарифної політики. Тим не менш, на думку китайського уряду, дана критика є недоречною, оскільки на їхню думку, Китай залишається країною, що розвивається, і йому доводиться вирішувати важкі завдання з метою забезпечення стабільного економічного розвитку, що змушує його брати на себе багатосторонні зобов’язання співвідносні з його поточними можливостями [37, с.15].

Сферу багатостороннього торговельного співробітництва, Китайська торговельна політика доповнює двостороннім та регіональним співробітництвом, особливо в Азіатсько - Тихоокеанському регіоні. Станом на кінець 2014 року, Китай підписав 14 угод щодо вільної торгівлі (УВТ) зі своїми сусідами та ключовими торговельними партнерами, серед яких знаходяться Швейцарія (2014 р.), Ісландія (2014 р.), Чилі (2006 р.), Нова Зеландія (2008 р.), Сінгапур (2009 р.), Коста-Рика (2011 р.), Перу (2010 р.), Таїланд (2003 р.) та АСЕАН (2005 р.). Також було підписано угоди про комплексне економічне партнерство з Гонконгом (2004 р.), Макао (2004 р.) та Тайванем (2010 р.). В стані переговорів зараз знаходяться УВТ з такими країнами як Австралія, Норвегія, Південна Корея, Японія, Шрі-Ланка тощо. Також, розглядається можливість укладення договорів про ЗВТ з Індією, Колумбією, Монголією, Шанхаєм та Мальдівами [33].

При цьому варто зазначити, що якщо комплексні угоди Китаю щодо партнерства в сфері торгівлі з Гонконгом, Макау та Тайванем не обмежуються лише обігом товарів, але й поширюються на торгівлю послугами та інвестиціями, то УВТ в основному охоплює лише торгівлю товарами, обмежуючись при цьому лише окремими галузями. Кожна угода щодо вільної торгівлі досить сильно відрізняється одна від одної, так як Китай надає перевагу індивідуального підходу до кожного із своїх торгових партнерів, враховуючи при цьому торговельні інтереси та переваги обох сторін угоди (рис.2.7) [37, с.19].

 

Рис.2.7. Середній рівень преференційних тарифних ставок Китаю щодо окремих країн світу у 2013 р. [44, с.61].

 

Як ми бачимо, більшість подібних угод про вільну торгівлю передбачають значне скорочення митних ставок (від 0% до 8%) на більшість імпортних позицій для китайських торговельних партнерів.

Аналіз торговельної політики останніх років вказують на те, що Китай розглядає УВТ як життєво необхідний інструмент для досягнення своїх зовнішньоекономічних, політичних та стратегічних інтересів в глобальному контексті. [30] Це насамперед стосується зниження тарифів та відкриття доступу до ринків, що дозволяє підвищувати конкурентоздатність китайського експорту а також спрощення митних процедур, що сприяє розвитку торговельних відносин між Китаєм та його торговельними партнерами. Розвиток двосторонніх торговельних відносин зі своїми партнерами є важливим напрямом зовнішньоторговельної політики Китаю, так як сприяє подальшій інтеграції у світову торговельну мережу, досягнути чого було б неможливо досягти обмежуючись лише багатосторонніми домовленостями в рамках СОТ [44, с.38].

Крім того, укладення подібних угод важливе для проведення зовнішньої політики Китаю – сприяючи укріпленню економічних зв’язків, кооперації та міждержавного діалогу Китай має змогу підтримувати дружні та кооперативні зв’язки з багатьма країнами. Таким чином, УВТ слугують стабілізуючим фактором у розвитку та підтриманні мирних відносин з сусідами, та являються корисним інструментом Китаю в укріпленні своїх двосторонніх зв’язків. [54] Проте, слід зазначити, що незважаючи на важливу роль, яку грає зовнішня політика Китаю у виробленні її торговельної політики, дана роль не є вирішальною. Наприклад, коли піднімається питання про підписання угоди про вільну торгівлю, Міністерство зовнішніх справ готує фундаментальну оцінку політичної важливості країни-партнера та контексту зовнішньої політики, проте після цього не здійснює жодного впливу на подальші рішення стосовно даного питання [37, с.26].

Також слід відзначити, що ступінь лібералізації торгівлі Китаю в рамках УВТ не співвідносний з аналогічним досвідом укладання угод в азійському регіоні, як наприклад УВТ між Кореєю та США або Кореєю та ЄС, оскільки значно поступається їм у межах охоплення та глибини [30]. Тому Китаю ще є до чого прагнути, особливо зважаючи на сучасні виклики з боку таких мегарегіональних торговельних угод як Транс-Тихоокеанське партнерство (TPP) та Регіональне комплексне економічне партнерство (RCEP).

Важливе значення надає Китай одностороннім преференціям щодо найменш розвинутих країн світу (рис.2.8). Станом на 1 січня 2014 року, одностороннє надання преференційних тарифів було запропоновано 40 найменш розвинутим країнам світу. Згідно з повідомленням Тарифної державної ради КНР, від 1 січня 2014 року, мито на 95% тарифних позицій було зменшено до 0 на імпорт з найменш розвинутих країн, які мають дипломатичні відносини та здійснили обмін дипломатичних нот з Китаєм.

 

Рис.2.8. Середній рівень односторонніх преференційних тарифних ставок Китаю щодо найменш розвинутих країн (НРК) у 2013 р. [44, с. 41].

 

Зовнішньоторговельна політика Китаю є досить сприйнятливою для зовнішнього впливу. Галузеві міністерства та асоціації, провінції, регіони, державні корпорації, медіа та аналітичні центри прямо та опосередковано впливають на форму та прояв китайського торговельного режиму, при цьому їхня участь в цьому є різноманітною і часто витікає у конкуренцію між ними [39, с.10].

Найбільш помітним, проте не єдиним, є конфлікт інтересів між прихильниками ліберальних позицій, які очікують, що відкриття ринків призведе до підвищення конкуренції та процвітання та протекціоністами, які відстоюють захист національного виробництва. Таким чином, в цьому плані Китай не так сильно відрізняється від інших торгових країн: підприємства та галузі, що отримують прибуток від експорту та залежать від закордонних поставок сировини та матеріалів підтримують лібералізацію та відкритий ринок, в той час як їхні менш конкурентоздатні противники намагаються не допустити цього, або ж вимагають нових бар’єрів на шляху до національного ринку.

Зважаючи на зміцніння китайських експортоорієнтованих галузей, можна очікувати, що значна кількість компаній, асоціацій та міністерств буде пропагувати відкриття ринків, інституційне укріплення світової торговельної системи та лібералізацію національного імпортного режиму. Проте, насправді китайські експортні інтереси досить слабко представлені в Китаї, на що є ряд причин. По-перше, це відсутність відповідного лобіювання інтересів у виконавчій владі, через малу кількість своїх представників. Другою причиною є те, що половина експортних прибутків створюється за рахунок підприємств з іноземним капіталом, які мало впливають на вироблення торговельної політики. Разом з цим, компанії які потенційно вразливі для іноземного імпорту добре закріпили свої позиції в китайському уряді [39, с.45].

Не зважаючи на те, що торговельна політика Китаю в значній мірі характеризується неідеологічністю та прагматизмом, в Китаї вважається, що торговельна політика повинна відповідати очікуванням партії, суспільства та загальнополітичному курсу держави. І відповідно до цього, в сучасному Китаї існують різні позиції щодо того, які саме цілі та ідеали повинна переслідувати зовнішньоторговельна політика. Можна виділити 3 «школи», які різною мірою та опосередковано здійснюють важливий вплив на вироблення сучасної торговельної політики Китаю [34, С. 21-27].

Перша школа сприймає Китай в основному як країну, що розвивається, дохід на душу населення, соціальна та економічна структура якої досі значно поступаються рівню розвинутих індустріальних країн. Це зумовлює наступне: по-перше, Китай не може та не повинен брати на себе глобальні багатосторонні зобов’язання відповідно до своєї економічної ваги; по-друге, на багатосторонньому рівні Китай повинен представляти та відстоювати інтереси насамперед країн, що розвиваються та за можливості, уникати з ними конфронтацій [34, С. 23-24].

Інша, «реалістична школа» пов’язує торговельну політику Китаю з її зовнішньою політикою, протестуючи проти триваючої дискримінації з боку розвинутих країн Заходу та критикуючи поступливу позицію Китаю щодо виконання зобов’язань перед СОТ. Ця група вимагає більш наполегливу, а за необхідності і конфронтаційну позицію Китаю, як у вирішенні питань багатостороннього характеру у СОТ, так і у питаннях двостороннього характеру у відносинах зі Сполученими Штатами, Європейським Союзом та Японією. Китайські реалісти здебільшого скептичні щодо міжнародних інституцій та орієнтуються суворо на власні національні інтереси. Дана концепція я переважаючою у сучасній зовнішньоторговельній політиці Китаю, проте не є домінантною [34, С. 24-25].

Глобалісти та мультилатеріалісти, які представляють собою третю школу, за основу визнають відповідальність Китаю за міжнародний торговий порядок і СОТ та наголошують на необхідності подальших реформ спрямованих на створення вільного ринку та зовнішньоекономічну лібералізацію. Вони наполягають на тому, що Китай, як провідна торгова нація, повинен зробити свій значний внесок в розвиток міжнародної економічної системи [34, с. 25].

Суперечливість китайської торговельної політики пояснюється насамперед внутрішніми відносинами в самому Китаї. Було б неправильно охарактеризувати торговельну політику Китаю загалом як ліберальну чи меркантилістську, зацікавлену у співробітництві в СОТ чи таку, яка напряму протистоїть системі створеній СОТ - неможливо визначити зовнішньоекономічну політику Китаю як дещо однорідне, оскільки занадто багато учасників взаємодіють між собою в боротьбі за відстоювання власних інтересів всередині самого Китаю, що і проявляє суперечливу та непередбачувану сутність його торговельної політики. Разом з цим, можна виділити декілька основоположних особливостей торговельної політики Китаю [55, с. 25]:

По-перше, загальна політична спрямованість досі грає помітну роль в регулюванні торговельної політики, і поки неможливо передбачити яким чином будуть проводитися лібералізаційні реформи та чи зможуть вони покласти кінець меркантилістському та державницькому напряму торговельної політики. По-друге, китайська торговельна політика досить чутлива до зовнішнього впливу – як представники влади так і регіональні та економічні групи, що відстоюють свої інтереси, значною мірою визначають вироблення того чи іншого напрямку торговельної політики. По-третє, торговельна політика постійно знаходиться в стані коливання. Як вже було згадано вище, вплив центральних державних інституцій на торгову політику поступово зменшувався, в той час як окремі групи за інтересами ставали все більш впливовими.

І нарешті, сама структура торговельної політики загалом може бути охарактеризована як плюралістична, непрозора, реакційна та непередбачувана. Внаслідок діяльності окремих груп за інтересами а інколи і суспільного тиску, економічна раціональність та реальна торговельна політика йдуть різними шляхами. Загалом же, торговельна політика основується радше на прагматичних та опортуністичних поглядах ніж на певних парадигмах та стратегії.

Підсумовуючи вище сказане можна зробити наступні висновки. Загалом сучасну зовнішньоторговельну політику Китаю можна охарактеризувати як суперечливу – з одного боку країна доклала неймовірних зусиль для імплементації реформ законодавства та судової систем з метою виконання умов вступу в СОТ, а також значно ширше відкрила двері до свого ринку ніж всі інші країни, що розвиваються, з іншого - Китай не повністю виконав свої зобов’язання щодо вступу в СОТ і строго притримується лише таких загальних вимог як недискримінація, прозорість та правова захищеність (при цьому дотримується їх досить неадекватно). Китай наразі здійснює свою діяльність на основі повноправного члена СОТ, подеколи порушуючи правила та ставлячи власні торговельні інтереси вище, ніж існування та стабільність всієї системи, разом з цим поважаючи наявний статус-кво. Китай не можна охарактеризувати ні особливо кооперативним, ні надмірно агресивним – сутність його торговельної політики знаходиться в діапазоні між прагматизмом та опортунізмом, та направлена насамперед на досягнення власних економічних інтересів.