Законодавче оформлення радянської багатопартійності

У 1988 році в ідеологію «перебудови» були включені деякі політичні ліберально-демократичні принципи, такі як – розподіл влади, парламентаризм, правова держава, природні невід’ємні громадянські та політичні права людини. Нова доктрина політичної демократії отримала своє втілення у рішеннях ХІХ Всесоюзної партконференції, яка відбувалася у Москві 28 червня-1 липня 1988 року. На конференції були прийняті принципові рішення щодо кардинального реформування всієї партійно-державної системи країни. І хоча формально мова йшла про зміцнення ролі КПРС як політичного авангарду суспільства і радах як істинних представницьких органах народовладдя, суть її рішень зводилася до відмови партії від монополії на владу в СРСР. Нарада завершилася підписанням резолюцій, які наносили серйозний удар по радянському тоталітаризму, здавалося створювали надійну основу і для запуску демократичних механізмів в економіці.

Всього було прийнято шість резолюцій з промовистими назвами: «Про хід реалізації рішень XXVII з’їзду КПРС і завданнях по поглибленню «перебудови»», «Про демократизацію радянського суспільства і реформу політичної системи», «Про боротьбу з бюрократизмом», «Про міжнаціональні відносини», «Про гласність», «Про правову реформу», «Про деякі невідкладні заходи щодо практичного здійснення реформи політичної системи країни».

З метою боротьби з бюрократичними методами управління країною, що були характерні для командно-адміністративної системи, конференція рішуче підтримала курс на перетворення функцій та стилю роботи центральних партійних відомств, ліквідацію зайвих ланок та передачу їх повноважень Радам на місця. Самі ж Ради повинні були стати ефективним механізмом, що забезпечував правове регулювання взаємовідносин між державою та громадянами, охорону політичних економічних, соціальних та особистих прав всіх громадян. Вперше проголошувалася ціль створення в СРСР громадянського суспільства. В доповіді Горбачова саме поняття «громадянське суспільство» не вживалося, але давалося лаконічне і чітке його визначення: це механізм «вільного формування і виявлення інтересів та волі всіх класів і соціальних груп, а також система «саморегулювання і самоуправління суспільством». А ось поняття «правова держава», що означало безумовне верховенство законів, а не держави та чиновників у врегулюванні взаємовідносин у суспільстві вживалося прямо і стало на конференції одним із найбільш популярних.

Під час конференції були вироблені і конкретні реформи політичної системи, які передбачалося реалізувати у найближчий час. В першу чергу передбачалося відкрити максимальний простір для самоуправління з боку суспільства, створити умови для повноцінного розвитку ініціативи громадян, представницьких органів влади, партійних і суспільних організацій, трудових колективів, а також налагодити механізм демократичного волевиявлення і формування інтересів та волі всіх класів та соціальних груп, їх погодження та реалізації у внутрішній та зовнішній політиці Радянської держави. Політика партії – економічна, соціальна, національна – повинна проводитися в першу чергу через виборчі органи народного представництва.

В резолюції ХІХ партконференції «Про демократизацію радянського суспільства і реформі політичної системи» була дана позитивна оцінка факту виникнення нових «неформальних» суспільно-політичних організацій та рухів. В ній зокрема зазначалося: «Як позитивне явище слід розглядати виникнення в останній час ряд нових громадських асоціацій і об’єднань, що ставили за мету сприяти справі «соціалістичного оновлення».

Тим самим рішення конференції розпочали процес корінної реорганізації та децентралізації управління всієї радянської державно-політичної системи, перерозподіл її функцій та повноважень з центру на місця. В той же час конференція не висловила свого ставлення до необхідності створення в радянському суспільстві багатопартійної системи, хоча саме після неї у країні значно прискорився процес формування «неформальних» груп та об’єднань «протопартійного» типу, відбулися їх установчі збори, були прийняті програмні та інші документи, що визначали напрями їх роботи.

Паралельно із утворенням «неформальних» «протопартійних» об’єднань на зламі 1980-их-1990-их років відбувалося формування відповідного нормативно-правового поля, законодавчої бази, яка так чи інакше сприяла становленню багатопартійної системи.

12-15 березня 1990 року на ІІІ з’їзді народних депутатів СРСР «в порядку законодавчої ініціативи» був внесений проект «Закону СРСР про зміни і доповнення Конституції СРСР по питанням політичної системи (стаття 6 і 7 Конституції СРСР». В результаті делегатами з’їзду була змінена редакція ст.6 Конституції СРСР, з якої було вилучено положення про КПРС як керівну і спрямовуючу силу суспільства і ядро політичної системи. Відтепер стаття 6-а Основного закону звучала наступним чином: «Комуністична партія Радянського Союзу, інші політичні партії, а також профспілкові, молодіжні, інші громадські організації і масові рухи через своїх представників, обраних в Ради народних депутатів, і в інших формах беруть участь у виробленні політики Радянської держави, в управлінні державними та громадськими справами».

Крім того, в новій редакції ст.51 Конституції СРСР вперше на законодавчому рівні була закріплена можливість утворення політичних партій в країні. «Громадяни СРСР, – говорилося в ній, – мають право об’єднуватися в політичні партії, громадські організації, брати участь у масових рухах, які сприяють розвитку політичної активності і самодіяльності, задоволенню їх багатоманітних інтересів». Тим самим була закладена конституційна основа для формування легальної багатопартійності в СРСР.

Аналогічні зміни були внесені до Конституцій інших союзних республік СРСР. Зокрема 24 жовтня 1990 року були внесено зміни до Конституції УРСР. Ст.7 Основного закону, закріплюючи право громадян на об’єднання у політичні партії проголосила: «Політичні партії, громадські організації і рухи через своїх представників беруть участь у розробці і здійсненні політики республіки в управлінні державними та громадськими справами на основі їх програм та статутів, відповідно до Конституції України і чинних законів». У ст.49 вказувалося, що «громадяни України мають право об’єднуватися у політичні партії, що сприяють задоволенню їх інтересів». Конституція гарантувала «політичним партіям і громадським організаціям умови для виконання своїх статутних завдань».

Подальше розширення багатопартійної системи змусило законодавців вжити заходів з метою упорядкування цього процесу, поставивши його у визначені рамки правового поля країни. 9 жовтня 1990 року Верховна рада СРСР приймає Закон СРСР «Про громадські об’єднання», який заклав основи правового регулювання діяльності політичних партій, сформулював мету їх створення, принципи діяльності, визначив коло їх прав та відповідальності. Він змінив дозвільний порядок утворення політичних партій на реєстраційно-явковий, згідно з яким партія як один з видів громадського об’єднання не повинна була брати дозвіл у державних органів влади на своє створення. Але певні обмеження в цьому випадку були передбачені. Зокрема не допускалося створення і діяльність політичних партій, що ставили собі за мету: насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу країни, порушення її територіальної цілісності, пропаганду війни, насилля і жорстокості, розпалювання соціальної, в тому числі класової, а також расової, національної й релігійної ворожнечі, здійснення кримінальних діянь. Не допускалося членство в партіях іноземних громадян чи осіб без громадянства, а також участі колективних членів – трудових колективів підприємств, закладів, організацій, об’єднання громадян. Законом не заборонялося вступ партій в міжнародні неурядові об’єднання, підтримка прямих міжнародних контактів і зв’язків, підписання відповідних угод. В той же час отримання фінансової та іншої матеріальної допомоги від іноземних держав, організацій і громадян для політичних партій не допускалося.

З метою забезпечення політичного плюралізму в Законі були зафіксовані багато апробованих в світовій практиці положень, що стосувалися прав політичних партій. Це можливості партій: вільно розповсюджувати інформацію про свої програмні завдання та напрями діяльності, брати участь у формуванні органів державної влади і управління; брати участь у виробленні рішень цих органів, представляти та захищати законні інтереси своїх членів в державних та громадських органах; здійснювати інші повноваження, передбачені законодавством. Партіям було надано також право висувати кандидатів в депутати, в тому числі єдиним списком, вести передвиборчу агітацію. Вперше вони отримали можливість формувати групи своїх послідовників – депутатів у відповідних представницьких органах.

Було проголошено рівність всіх партій перед законом, недопустимість втручання державних органів і посадових осіб в діяльність політичних партій, як і втручання партій діяльність державних органів і посадових осіб, окремі випадків, передбачених законодавством.

У відповідності із Законом держава покликана забезпечувати дотримання прав та законних інтересів політичних партій і гарантувати умови для виконання ними уставних завдань. Питання, що зачіпають інтереси політичних партій, в передбачених законодавством випадках, повинні вирішуватися державними органами і господарськими організаціями за участю чи по домовленості з відповідними політичними партіями.

Проте, вирішальний удар політичній гегемонії КПРС у державі завдали Укази президента РСФРР Б.Єльцина («Про призупинення діяльності комуністичної партії РСФРР» від 23 серпня 1991 року, «Про заборону на території республіки комуністичної партії» від 6 листопада 1991 року»), що забороняли діяльність організаційних структур політичних партій, суспільних рухів та об’єднань комуністичної орієнтації в державних органах, закладах та організаціях РСФРР, а їх майно підлягало конфіскації.

Таким чином, становлення багатопартійної системи СРСР в період «перебудови» відбувалося паралельно із формуванням її нормативно-правового поля, та відповідної законодавчої бази. По суті це була друга в російській історії (після революційних подій 1905-1907 років) спроба модернізувати форму політичного правління країни в умовах гострої системної кризи і створити умови для формування в СРСР представницької, партійної демократії як інституту громадянського суспільства.

Підсумовуючи вищесказане можна стверджувати, що початковим етапом утворення сучасних партійних структур пострадянських республік вважається період виникнення в радянському суспільстві неформальних груп та об’єднань протопартійного типу, які з’явилися в країні у другій половині 1980-их-на початку 1990-их років, тобто в період горбачовської «перебудови». Виникнення, становлення та перші кроки самодіяльного суспільно-політичного руху в СРСР пройшло складний і неоднозначний шлях розвитку: від квартирних напівлегальних зустрічей однодумців, перших форм публічної діяльності у вигляді гуртків та клубів – клубних союзів та федерацій, до громадських рухів та Народних фронтів, «незалежних» профспілок. Перші неформальні об’єднання не зважаючи на їх різний соціально-політичний зміст об’єднувала спільна мета – національне відродження та звільнення від впливу загальносоюзного центру (Москви).

Тому не випадково, що в умовах соціальної неоднорідності суспільства в номінально єдиному партійно-державному апараті КПРС прогорбачовському центру опонували декілька внутрішньопартійних течій (протопартій): ортодоксально-комуністична (яка ставила за мету збереження (чи відновлення) «ідейної чистоти» марксизму-ленінізму); реформаторсько-комуністична (яка вбачала свій ідеал в програмних положеннях Соціалістичного інтернаціоналу (прибічники Горбачова)) та радикально-реформаторська (демократичну) (яка спрямувала свої зусилля на корінну зміну політичної системи країни на національно-демократичних засадах). В процесі політичної трансформації ці течії наприкінці 1980-их на початку 1990-их років утворили всередині монолітної компартії власні ідейно-теоретичні платформи: (Марксистську, Більшовицьку, Демократичну), які не зважаючи на розбіжності в програмних вимогах та різний ступінь внутрішньопартійної організованості лише сприяли ідейно-політичному розмежуванню в рамках КПРС та прискорили процес її розпаду.