Розпад КПРС та утворення партій комуністичної орієнтації

На сучасному етапі розвитку суспільства цілий спектр партій та організацій, що називають себе комуністичними, відображає різноманітні орієнтації – від соціал-демократизму до сталінізму. В основі цього феномену лежить як суб’єктивний (особисті амбіції лідерів, неготовність партійних еліт до перерозподілу владних повноважень, роздування програмних розбіжностей), так і об’єктивні фактори, що витікали із строкатості соціальних груп, що складали основу комуністичного руху.

Як вже говорилося у Другому розділі нашого дослідження, з кінця 1989 року спостерігається поступовий розпад монолітної КПРС на ідейно-політичні течії, рухи та платформи. Цей процес проходив немовби двома хвилями.

Перша розпочалася, коли у відповідь на створення «демократами» так званих «народних фронтів» прибічники ортодоксально-комуністичних поглядів вийшли за межі КПРС і утворили у липні 1989 року Об’єднаний фронт трудящих СРСР. В його склад увійшли «інтернаціональні» рухи Молдови, Білорусії, України прибалтійських та інших союзних республік. У вересні 1989 року була утворено республіканський відділ Фронту – ОФТ РСФРР, що об’єднав неформальні комуністичні та робітничі організації. Своєю метою організатори ОФТ (В.Ярин, А.Сергєєв, Р.Косолапов та інші) вважали боротьбу за «комуністичні орієнтири «перебудови»», забезпечення «справжнього відродження КПРС як партії робітничого класу». В цілому ідеологічна платформа асоціації передбачала створення суспільно-політичної організації, яка відстоюючи корінні інтереси робітничого класу, могла б «в практичній політичній сфері діяльності вести боротьбу за зміцнення ролі робітничого класу в перебудові, відновлення та зміцнення авторитету КПРС, за наповнення реформаторської діяльності партії та інших ланок політичної системи суспільства комуністичними цінностями…» В той же час це була по суті єдина політична організація комуністичної орієнтації, яка напряму апелювала до мас.

До червня 1990 року протистояння «реформаторів» та консерваторів» у вищому партійному керівництві призвело до створення Російської компартії (КП РСФРР) у складі КПРС (ініціатори – І.Полозков, Г.Зюганов, В.Купцов та інші) як альтернативи курсу горбачовського ЦК. Партія залишалася структурною частиною КПРС і не мала свого Уставу. Таким чином, всі члени КПРС, що стояли на обліку в первинних організаціях на території РСФРР були членами КП РСФРР. Це означало, що на момент створення чисельність партії була близько 10 млн. чоловік. У вересні 1990 року на другому етапі Установчого з’їзду КП РСФРР підтвердила вірність «соціалістичним орієнтирам перебудови». Проте коли під час ХХVIII з’їзду КПРС із документів компартії республіки практично зникають положення марксизму-ленінізму, стало зрозуміло, що даний крок стане початком відкритої конфронтації республіканських комуністів з Горбачовим. На пленумі ЦК 6 серпня 1991 року І.К.Полозков був звільнений з посади першого секретаря ЦК, а вже 8 серпня першим секретарем ЦК РСФРР і членом Політбюро було обрано В.Купцова.

24 березня 1990 року у Москві відбувся установчий з’їзд Марксистської робітничої партії - партії диктатури пролетаріату (МРП-ПДП) в якому брали участь представники марксистських робітничих груп із 70 міст СРСР (Москви, Ленінграду, Свердловська, Донецька, Риги, Магнітогорська, Мінська, Кишиніва та інших). Метою партії було проголошено повернення до влади робітничого класу, «який фактично був відсторонений від управління державою в союзі із селянством і прогресивною інтелігенцією, ліквідація відносин панування та примусу та перехід до безкласового самоврядного суспільства – соціалізму». В ході другого з’їзду партії (14-16 вересня 1990 року) було прийнято остаточний варіант уставу партії та її «програму-мінімум» (за авторства Ю.Леонова) в якості програмного документа, в якому найближчими завданнями партії було названі боротьба за робітниче самоуправління, пролетарську демократію та скликання Всесоюзного з’їзду робітничих та селянських депутатів; боротьба з бюрократією; відміна всіх видів номенклатури; пропорційне представництво всіх груп та прошарків суспільства в законодавчих органах влади; забезпечення трудящим соціальних гарантій.

Протягом березня-квітня 1990 року, у результаті ідеологічних трансформацій, у більшості республіканських компартій СРСР стався розкол. Частина комуністів оголосили про свій вихід із складу КПРС та створення самостійних компартій союзних республік, які доволі швидко еволюціонували у сторону традиційної європейської соціал-демократії та відстоювали «демократичний шлях розвитку», намагаючись бути партіями парламентського типу. Виступаючи за суверенітет та самостійність власних республік вони вимагали надання рівних політичних та соціально-економічних прав всім жителям країни, незалежно від їх національної приналежності, проведення економічних реформ, які б сприяли встановленню державного контролю за цінами на товари, створення дієвої системи соціального законодавства. Інша частина представників місцевих компартій продовжувала виступати з інтернаціоналістських позицій, відстоюючи єдність структур КПРС в республіках та державі загалом. Створені ними комуністичні партії, які ідеологічно продовжували залишатися у фарватері діяльності КПРС протягом 1990-1991 років взяли активну участь у «параді суверенітетів» та проголошенні незалежності союзних республік в складі СРСР. Створені за їх ініціативою Комітети Національного порятунку вступили в жорстке протистояння з проголошеною владою незалежних радянських республік.

Після серпневого путчу ДКНС 19-21 серпня 1991 року КПРС та компартія РСФРР були звинувачені у змові із «заколотниками» і указами президента РСФРР Б.Єльцина від 23 серпня 1991 року, та 6 листопада 1991 року фактично заборонені. У відповідності з ними, їх діяльність на території РСФРР була припинена, її організаційні структури в межах республіки були розпущені, а партійне майно конфісковане. Після опублікування аналогічних законів та постанов в межах інших союзних республік наприкінці 1991 року остаточно завершилася епоха політичного панування КПРС в Радянському Союзі. Колишні республіки СРСР вступили в посткомуністичний період свого існування.

Проте, остаточно усунути комуністів із суспільно-політичного життя країни так і не вдалося. Навпаки, серпневі події і подальша заборона діяльності завдали потужний імпульс їх організаційному розвитку, прискоривши розмежування внутрішньопартійних течій і створення на їх основі самостійних політичний організацій, що означало початок другої «хвилі» розвитку комуністичного руху.

Одразу ж після невдалого виступу ДКНС розпочався бурхливий процес трансформації внутрішньопартійних комуністичних течій у самостійні партії. 8 листопада 1991 року в Ленінграді члени всесоюзного товариства «Єдність – за ленінізм та комуністичні ідеали» разом із представниками частини Більшовицької платформи в КПРС провели установчий з’їзд Всесоюзної комуністичної партії більшовиків (ВКПБ). Програмними цілями партія проголосила: встановлення панування соціалістичної власності, державної монополії зовнішньої торгівлі, соціальних прав трудящих, гарантованих Конституцією 1977 року; оновлення на сучасному науковому рівні планової системи господарства, припинення насильницької роз колективізації на селі; відновлення радянської держави, виконуючої функції диктатури пролетаріату. Генеральним секретарем ЦК ВКПБ була обрана голова політвиконкому «Єдності» Н.Андрєєва. Тим самим організаційно оформилося сталінська течія комуністичного традиціоналізму всередині КПРС. ВКПБ навіть після розпаду компартії продовжувала залишатися однією із небагатьох організацій, в основі діяльності якої лежали більшовицькі принципи внутрішньопартійного життя, наступність традицій, перерваних «хрущовським ХХ з’їздом КПРС». Формально навіть після розпаду СРСР у грудні 1991 року вона продовжувала зберігати «загальносоюзний статус».

Друга частина Більшовицької платформи в КПРС на чолі з Т.Хабаровою після розколу БП заявила про невизнання указів президента про припинення діяльності КПРС та закликала комуністів до громадянської непокори, відновленню КПРС і категорично виступала проти створення нових компартій, ставлячи за мету зберегти БП під попередньою назвою. Фактично БП наприкінці 1991 року являла собою невелику групу однодумців, що виступали за повернення до «сталінсько-ленінським нормам» в політичному та економічному житті країн, за негайне відновлення явковим порядком радянської влади, СРСР та КПРС.

16-17 листопада 1991 року, після розколу Марксистської платформи в КПРС на основі її «лівого» крила була утворена нова компартія – Союз комуністів (СК) на чолі з колишнім членом ЦК КПРС, одним із лідерів МП в КПРС А.Пригаріним. Союз декларував прагнення до побудови суспільства, що органічно поєднувало б у собі соціально-економічні начала соціалізму з принципами політичної демократії. Партія виступала за планову економіку та проти найманої праці. Відмінною особливістю СК стало те, що його організаційна діяльність з самого початку була орієнтована не на утворення власних структур, а на встановлення зв’язків з прибічниками відродження КПРС.

У листопаді 1991 року в Єкатеринбурзі під егідою «Ленінградської ініціативи» був проведений з’їзд комуністів Росії, який був оголошений І етапом установчого з’їзду Російської комуністичної робітничої партії (РКРП). Ініціаторами створення партії виступили учасники руху «Комуністична ініціатива в КПРС» (В.Анпілов, В.Тюлькін, Т.Аваліані, А.Макашов, Р.Косолапов) і деякі інші організації. Вони наполягали на остаточному розриві з «опортуністичною, право ревізіоністською традицією та практикою КПРС» і формування нової комуністичної організації на ленінських принципах. З’їзд прийняв резолюцію із закликом до об’єднання всіх компартій і створенню Комінтерну в рамках колишнього СРСР. Партія проголосила сувору традиціоналістську ідеологічну спрямованість із забороною на внутрішньопартійну фракційність.

У грудні 1991 року на базі «центристської» течії Марксистської платформи в КПРС, московської групи «Відродження», ініціативних груп (Ленінграду, Рязані, Челябінську, Вологди) була створена Російська партія комуністів (РПК). На установчій конференції нової партії були прийняті програмні заяви (із закликом до забезпечення у державі політичного плюралізму, відмови від догматизму та «ілюзорних уявлень про те, що в країні був побудований соціалізм») та устав. РПК у своїх програмних положеннях допускала існування приватної власності, поєднання планових та ринкових начал в управлінні економікою, демонополізацію, роздержавлення власності. Головою політради ЦВК РПК став А.В.Крючков. На момент реєстрації партія нараховувала близько 5 тисяч членів в різних регіонах Росії.

Таким чином, до початку 1992 року ідейні позиції російських комуністів дозволяють говорити про наявність двох основних течій в комуністичному русі – ортодоксального та комуністичного. Найбільш яскравими представниками першої є Всесоюзна комуністична партія більшовиків (ВКПБ), Російська комуністична робітнича партія (РКРП), Російська партія комуністів (РПК), Марксистська робітнича партія (МРП). До числа характерних рис цих партій можна віднести їх антиноменклатурність, позасистемність (приналежність до «непримиренної опозиції»). Всі вони в той чи іншій мірі зберігають в своїй ідеології такі риси марксистського фундаменталізму, як суто класовий підхід до суспільних явищ, відкидання приватної власності і переконання у необхідності соціалістичної революції. Реформістська течія найбільш яскраво була представлена тенденціями, що панували в керівництві Російської компартії (КП РСФРР). В ідеологічному відношенні вона являла собою поєднання економічних гасел соціал-демократії з традиційними російським державно-бюрократичним патерналізмом. Суттєвою відмінністю політики лідерів цієї течії від західноєвропейських «лівих» організацій виступає їх орієнтація на зміцнення держави. Звідси – значні елементи великодержавного шовінізму в національному питанні, експансіонізм в геополітиці, орієнтація на зміцнення держапарату та армії.

Сам факт формування цих течій в умовах кризи КПРС та комуністичної ідеології в цілому сприяв самоідентифікації комуністів новостворених партій в політичному та світоглядному плані. Вони отримали можливість діяти легально, набути досвід цивілізованої політичної боротьби, який не мала та й не могла мати КПРС. Проте в силу ідейних та програмних розбіжностей, боротьби особистих та політичних амбіцій комуністам так і не вдалося створити консолідовану партію, яка б очах суспільства стала легітимною наступницею КПРС.