Історіографічний аналіз проблеми. Історіографічний аналіз проблеми

 

РОЗДІЛ 1. ПРОЦЕС ФОРМУВАННЯ БАГАТОПАРТІІЙНОСТІ В СРСР У ВІТЧИЗНЯНІЙ ТА ЗАРУБІЖНІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ

Історіографічний аналіз проблеми

Вивчення проблеми формування багатопартійної системи в СРСР в період «Перебудови» почалося із дослідження неформального політичного руху другої половини 1980-их років радянськими істориками М.Малютіним, В.Н. Березовським, Н.І.Кротовим, А.Б. Громовим, О.С. Кузіною, В.І. Добриніною, Є.А. Сусловою, В.Ф.Левічевою, Ю.П. Щекочихіною, Л. Брусиловською, В.В. Грибановою, А.П. Бутенком, И. Голубєвою, Л.К. Кравцовою, В.В. Прибиловським, С.С. Митрохіним. У них відображено особливості першого етапу партогенезу в СРСР, пов’язаного із процесом виникнення політичних клубів, формування демократичних «фронтів» у радянських республіках, а також маси неформальних рухів та протопартійних організацій.

М.Малютін у своїх роботах ««Неформалы в перестройке: опыт и перспективы», та «Общественно-политические движения в СССР периода перестройки», акцентує увагу на тому, що періодичність пульсації політичної активності неформальних об’єднань підпорядковувалося як сезонним ритмам (весна-осінь – розквіт, зима-літо – спад так і політичними («виклик – відповідь – реакція на конкретну подію і вихід на якісно новий рівень розвитку).

Дослідники В.Н. Березовський та Н.І. Кротов у працях «Гражданские движения. – Социологические исследования», «Неформальная Россия: О «неформальних политизированных движениях и групах в РСФСР», наголошують на тому, що виникнення та розширення самодіяльного руху в період перебудови, його прагнення до повноправної участі у політичному житті – свідчить про динаміку радянського суспільства. Автори здійснили спробу відобразити як різносторонність так і масовість перших неформальних об’єднань в СРСР так і значні зрушення у політичній свідомості радянської молоді наприкінці 1980-их років.

Такі дослідники як А.Б. Громова, О.С. Кузіна («Неформалы: кто есть кто?»), В.І. Добриніна та Є.А. Суслова («Самодеятельные инициативные организации: проблемы и перспективы развития»), розглядають причини та передумови виникнення неформального молодіжного руху як феномену суспільного життя, особливості його розвитку, специфіку проявів, акцентуючи увагу на клубно-інтелігентській природі формування партійних та протопартійних утворень в радянських республіках. Вчені В.В. Семенова, Є.Є. Леванов, М.Т. Йовчук, І.І. Грошев, С.Т. Струмілін пояснють причину виникнення неформальних об’єднань в роки «перебудови» відстороненням молоді від управлінських функцій в суспільстві, поширенням соціальної апатії та ростом недовіри до радянського партійного керівництва.

Велику увагу радянські та російські дослідники приділяли неформальній поведінці молоді як феномену (В.Г. Алексєєва), історії неформальних об’єднань в країні (І.Ю. Сундієв, Є.Є. Лєванов, С.С. Митрохіна), відтворювали картину ненормативного світу радянської молоді (Ю.П. Щекочіхін), присвячували свої публікації окремим аспектам феномена молодіжного руху і його впливу на суспільство (Г.І.Грибанова ««Инициативные, самодеятельные молодёжные движения, В.В. Прибиловський «Поучительная история Московского народного фронта», Л.К.Кравцова «Проблема партийности: о чем спорят сегодня», Д.Булганова, А.Папп та інші).

В контексті цього періоду не можна не згадати праці С.Маркова та А.Бубенко у фокусі дослідження яких також знаходилася проблема становлення багатопартійності в СРСР у другій половині 1980-их – початку 1990-их років. Вони звернули увагу на «стихійні форми» політичної боротьби, які супроводжували процес формування політичних партій, прослідкували загальносоюзні тенденції цього процесу, та показали внутрішню суперечливість політичних реформ епохи «перебудови»

З серпня 1991 року почався принципово новий етап у дослідженнях присвячених процесу формуванню багатопартійності в СРСР. На перше місце виходить проблема генезису радянської багатопартійності, її суті та перспектив розвитку у країнах пострадянського простору. Зявляються монографії О.Л. Белих та Г.П.Веркеєнко «Политические отношения современного общества и проблемы становлення демократии России», Л.Н. Груздєвої «Становление многопартийности в современном российском обществе: трудности и противоречия», в роботах авторського колективів, А.М. Салміна, І.М. Буніна, та З.М. Зотової «Партии в общественной организации в политической жизни и управлении обществом». У працях А.Ю. Сунгурова В.І. Тимошенко, К.Г. Холодковського, Д.Ю.Шутько, А.Н.Щербака показаний генезис радянських протопартійних утворень та політичних партій, виділені його найважливіші особливості, та визначені основні етапи формування російської багатопартійності на сучасному етапі розвитку.

В дисертаційних дослідженнях, Н.А. Фролової, Г.А. Гасанова, Л.С. Леонова, В.Н.Краснова, В.Н.Березовського розглядаються особливості організаційної структури політичних партій кінця 1980-их – початку1990-их років, різноманітні аспекти їх програмних положень та уставної діяльності. Дослідники розкривають закономірності функціонування російських політичних партій, та роблять спробу здійснити системний аналіз внутрішньопартійних відносин представивши основні принципи формування міжпартійних коаліцій.

Логічним продовженням даного напряму можна вважати дослідження, присвячені регіональним партійним утворенням. У роботах Г.І Тафаєва «Становление и развитие региональной многопартийности в Российской Федерации (на матеріалах республік Поволжья- Приуралья)», В.В.Марес’єва «Становление и развитие новых общественно-политических объединений в Мордовии в 1988-1992 годах» систематизований емпіричний матеріал початкової стадії появи та розвитку суспільно-політичних рухів, організацій, протопартій в республіках Поволжя, Приурал’я, Мордовії. Хронологічно вони охоплюють період з 1987 по 1992 рік. Матеріали по національним рухам і національно-патріотичним партіям в різних республіках кінця 80-их – початку 90-их років були узагальнені на Всеросійській науково-практичній конференції в Чебоксарах в 1994 році. Розвиток суспільно-політичних рухів, організацій і формування партійних утворень в Республіці Башкортостан до 1997 року представлені в матеріалах наукової конференції, проведеної в Уфі у 1997 році. Регіональні аспекти багатопартійності в умовах Республіки Башкортостан вивчаються Ю.Н. Дорожкіним, С.В.Єгоришевим, С.Н. Лаврентьєвим, Ю.Н. Нікофоровим, В.І. Савичевим, М.М.Утяшевим. У працях українських дослідників К.В. Астахова, К.Є.Богомазова, О.А. Корнієвського, Ю.Р. Шведа, І.В.Коляка, В.А. Головенька, висвітлюється історія створення політичних партій та громадських організацій в УРСР, та їх боротьба за своє утвердження в умовах радянської однопартійної системи. Вони суттєво розширюють загальну картину еволюції суспільно-політичних рухів в УРСР в роки горбачовської «перебудови», даючи можливість порівняти основні підходи та тенденції їхнього розвитку в історичній науці.

В роботах Л.Брушкової, А.Бубенко, Л.Груздевої, Г. Іванова-Смоленського, А.Попова, М.Разоренової аналізуються соціальний склад партій, які почали формуватися на останньому етапі «перебудови». Автори розглядають важливі питання співвідношення появи та діяльності нових політичних угрупувань з процесом формування нової політичної системи.

У вітчизняній політології склалося декілька напрямів дослідження процесу формування багатопартійної системи в СРСР у роки горбачовської «перебудови»:

Перший напрям представлений роботами політологів для яких проблема зміни політичного ландшафту заломлюється через призму формування або ліберальної (Л.Гозман, Д.Дерінг, А.Медушевський, А.Еткінд), або консервативної традиції (А.Вишневський, І. Кир’янов, О.Орачева, О.Б.Подвинцев, П.Ю.Рахшмир, Г.Рормозер, Г.Янковська). Фактично мова йде про дискусію щодо витоків політичного плюралізму, який почав складатися в роки «перебудови».

Другу групу складають праці дослідників М.Восленського, А.Вишневської, В.Мохова, А.Ніколаєва, які стосуються даної проблеми в контексті особливостей політичної поведінки радянської еліти в роки «перебудови». В їх публікаціях вперше була поставлена проблема співвідношення групових, корпоративних і приватних інтересів усередині правлячої групи радянського суспільства. Зрощення партійно-державного апарату, яке досягло свого піку в СРСР до кінця 80-их років ХХ століття, обумовило, на думку вищезазначених авторів, слабку ефективність діяльності бюрократичного апарату і в економіці, і в політиці, і в соціальній сфері, що значно вплинуло і на те, що структурна перебудова соціалістичної системи не вдалася.

Професійні російські політологи М.Г. Анохін, Л.Н. Алісова, Г.В. Голосов, Р.Ф. Матвєєв, С.Б. Радкевич, Т.Ф.Яковлєва в своїх докторських дисертаціях і монографіях представили власні результати досліджень присвячені особливостям функціонування політичних партій на початку 90-их років ХХ століття. В роботі М.Г. Анохіна, «Партийные системы: виды и особенности функционирования в различных соціально-политических условиях» розглядаються види та особливості функціонування партійних систем в різних соціально-політичних умовах. Серед факторів досягнення стійкості політичної системи автор виділяє утвердження реального, а не бутафорського плюралізму у вигляді функціонування по властивим їй законам багатопартійної системи.

В роботі Р.Ф. Матвєєва «Теорія політичних процесів» проаналізовані новітні підходи до загальної теорії формування вітчизняних партійних структур. Останні розглядаються ним як організації, що об’єднують соціальний рух з певним світоглядом. На думку автора, майбутнє партії у багатьох випадках залежить від стійкості і реального зв’язку між цими двома елементами.

Дослідник партійного будівництва С.Б. Радкевич в своїй докторській дисертації «Модель организации современной политической партии (опыт сравнительно-политического анализа)» аналізує риси партій як типу сучасної політичної організації, подає типологію політичних організацій, розглядає фактори взаємовпливу між партією та суспільством у період з 1985 по 1993 рік.

Проблематиці російських політичних партій присвячені також дисертації А.Антонова, Є.Базовкіна, В.Березовського, В.Виноградова, В.Гельмана, В.Колимцова, А.Сунгурова. В них піддані політологічному аналізу різноманітні аспекти формування багатопартійності на початковому етапі її розвитку (1987-1991 роки).

З другої половини 1990-их років російські дослідники почали приділяти більше уваги комплексному розгляду процесу утворення партійних структур, діяльності та ролі політичних партій в політичному процесі, з метою визначити ступінь розвитку багатопартійності на сучасному етапі. Сюди можна віднести роботи російських вчених В.М. Абрамова, В.М. Лисенка, А.М. Попова, З.Р. Маруашвілі, монографічні дослідження М.І. Кодіна, З.М. Зотової, Ю.Коргунюка, Є.С.Дєрябіної, С.І. Степанова, В.І.Селютіна, О.С.Гусинського та багатьох інших.

У монографії М.І. Кодіна «Общественно-политические объединения и формирование политической элиты в России (1990-1997 гг.)» проаналізована роль суспільно-політичних об’єднань у формуванні нової російської політичної еліти в 1990-1997 роках. Концептуальному осмисленню сучасного партійно-політичного процесу присвячена робота Ю.Коргонюка «Современная российская многопартийность», де партійно-політичне життя СРСР та пострадянської Росії 1980-их-1990-их років розглядається в декількох аспектах – системно-функціональному, соціально-теоретичному та історичному, при цьому розвиток сучасної багатопартійної системи аналізується автором на макро- та мікрорівнях. Монографія містить докладні відомості щодо діяльності найбільших суспільно-політичних об’єднань країни до 1999 року.

В колективній праці під редакцією професорів А.І.Зевєлєва, Ю.П.Свіріденко, В.В.Шелохаєва, С.В.Тютюкіна «Политические партии России: история и современность» вперше було здійснено системний аналіз розвитку загальноросійських та національних партій до 1999 року, проаналізовано етапи їх формування, показано динаміку їх соціального складу та чисельності, еволюцію їх програмних вимог, стратегії і тактики, розкрита їх функціональна роль та значення в умовах суспільно-політичних процесів в СРСР в роки «перебудови».

Особливий інтерес представляє монографія З.М.Зотової «Политические партии России», в дослідженні якої дається глибокий аналіз теоретичних та практичних основ політичних партій: їх сутність, функції, типологія, формування іміджу, роль посередника між владою та суспільством, діяльність партій на виборах і в парламенті. Особливу увагу автор приділив дослідженню правових основ їх створення і діяльності.

Певна частина матеріалу, що стосується формування російської багатопартійної системи міститься в літературі, яка присвячена історії російської політичної опозиції КПРС в роки «перебудови». Дослідження Л.А. Жукова, А.Тарасова, Я.Єрмакова, М.Ковалевича, С.Поршакової, В.Соловйова, М.Холмської, В.Д. Журавльова, О.В. Волобуєва, М.К. Горшкова, С.С.Кулєшова, Л.К.Сорокіна, розглядають важливі моменти становлення та розвитку політичної опозиції в 1985-1993-их роках. В них підкреслюється всеохоплюючий характер опозиції, зроблений аналіз її політичних позицій, на основі яких зазначені автори пропонують декілька класифікаційних схем формування опозиційних КПРС антисистемних партій. Крім того ними був визначений і зв'язок між процесом формування опозиції та руйнуванням політичних інститутів соціалістичного суспільства.

Доволі велика кількість робіт у цей період була присвячена окремим періодам в історії російської багатопартійності, зокрема періоду діяльності неформальних об’єднань та особливостям процесу створення внутрішньопартійних платформ в КПРС, а також окремим секторам політичного спектру в тому числі «лівопатріотичній опозиції, комуністам, «партії влади», націонал-патріотичним партіям та соціал-демократам. Серед них праці А.А. Лапіна «Идейно-политическое размежевание и формирование оппозиционных течений в КПСС в 1988-1991 г.», Л.Я. Дадіані «О попытках создания в России лево-правого блока оппозицирнных сил. 1989-1996», О.В.Казначеєва «Коммунистическое движение в России в период реформирования общества (1985-2000 гг.)», С.М. Хенкіна «Партия власти»: штрихи к портрету», а також роботи Г.В. Голосова, А.В.Ліхтенштейна, І.Н.Баригіна, Л.Г.Бизова, О.Ю. Березенкіна, С.В. Лебедєва, Б.С.Орлова. Дослідники українського молодіжного руху та громадських об’єднань в УРСР В.М. Якушик, О.А. Корнієвський, А.М. Русначенко, А. Білоус, В. Журавський, В. Кремінь, М. Михальченко, Л.Угрин, С.Рябов, В.Бебик у своїх працях дійшли висновку, що молодіжні громадські об’єднання кінця 1980-их років здійснили вирішальний вплив на формування партогенезу в Україні, та відігравали одну із провідних ролей в боротьбі за державну незалежність, були школою виховання громадянських позиції, з якої вийшла ціла низка сучасних яскравих політичних та громадських лідерів.

В окрему галузь на цьому етапі виокремилася і партійна регіоналістика. В число найбільш цікавих робіт ввійшли статті та монографії А.К. Мамітова «Формирование многопартийности в России (1987-1993 гг.): региональный аспект», В.Г.Копильцова «Региональные партийные структуры: проблемы институционализации», В. Гельмана та О.Сенатової «Политические партии в регионах» та багато інших.

Початок ХХІ століття ознаменував собою принципово новий етап у дослідженні проблем формування багатопартійної системи на пострадянському просторі. Звертаючись до аналізу новітньої вітчизняної історії, вчені намагаються спиратися на такий теоретичний інструментарій, який би дозволив проаналізувати глибинні об’єктивні причини як походження сучасної багатопартійної системи та її динамічної трансформації, так і її драматичних наслідків для політичних систем країн колишнього СРСР.

В дисертаційних дослідженнях М.Н Мосейкіної, В.В.Согріна, Б.А. Ісаєва, М.А. Баранова А.С. Телкова», М.В. Данилова, А.Ю.Терєшкіна, В.Є.Федорінова, М.В. Барабанова, розглядаються теоретико-методологічні проблеми формування нових демократичних еліт, партогенезу, функціонування політичних партій та партійних систем на сучасному етапі, а також висвітлюється історія зародження та діяльності політичних партій в Росії наприкінці 80-их-початку 90-их років ХХ століття, через призму різноманітних політичних моделей розвитку країни (консервативної, ліберальної, соціалістичної).

М.Н Мосейкіна у своїй праці «История политческих партий и движений в России» на основі дослідження історичних закономірностей та особливостей формування політичних партій та рухів в СРСР виводить причини тих чи інших сучасних процесів становлення російського парламентаризму, політичного плюралізму та багатопартійності. Особливо цікавим в контексті дослідження виступає розділ праці присвячений відродженню багатопартійності в СРСР та Росії, який хронологічно охоплює період із кінця 1980-их років до початку ХХІ століття, де автор пропонує різноманітні варіанти класифікації новостворених партій та рухів, аналізує процес вироблення ними програмної тактики та політичних вимог.

У книзі відомого сучасного російського історика В.В.Согріна «Политическая история современной России 1985-2001: от Горбачёва до Путина», розглядається сучасний період російської історії, початок якому, на думку автора, поклали модернізаційні процеси в СРСР часів горбачовської «перебудови», які були тісно пов’язані із процесом кризи комуністичної ідеології та формуванням багатопартійної системи в країні.

Один із розділів книги Б.А. Ісаєва та М.А. Баранова «Политические отношения и политический процесс в современной России» автори присвятили процесу формування та еволюції російської партійної системи. Розглядаючи власне сам процес радянського партогенезу та його характерні риси, вчені проаналізували особливості виникнення партійної опозиції правлячому режиму КПРС наприкінці 1980-их років та зародження у цей період перших протопартійних об’єднань, прослідкували діяльність перших політичних партій в СРСР на прикладі аналізу їх програмних вимог.

Збірник наукових статей кандидата політичних наук М.В.Барабанова під назвою «Из истории становлення и развития политических партий и многопартийности в России» розкриває складний історичний процес становлення та розвитку політичних партій та партійних систем в Росії з початку ХХ століття до сьогодення. Аналізуючи програми різних політичних сил, утворених наприкінці 1980-их - на початку 1990-их років, та їх роль у реалізації інтересів різноманітних соціальних груп радянського суспільства, автор статей доходить висновку, що перехід до демократичних принципів в новій Росії часів горбачовської «перебудови» створив умови для формування політичного плюралізму та зародження багатопартійності в країні.

Історії еволюції багатопартійної системи сучасної Росії присвячені праці і зарубіжних дослідників. В цій області доволі давно та плідно працюють англійські та американські історики та політологи М. Урбан, Дж.Урбан, М.Макфол, Р.Мозер, Т.Ремінгтон, Р.Саква, Д.Лейн, А.Мейєр, С.Уайт, Р.Даніельс, А.Браун, та багато інших. Зокрема в роботі М.Урбана «Кроки політичної ідентифікації в пізній радянській та пострадянській Росії» автор доводить, що процес політичної ідентифікації політичних партій (визначення їх цілей, диференціація інтересів, національна ідентифікація) в Росії ще не завершений. Жодна з партій, які виникли у 1989-1990 роках не визначилася з практичними цілями та специфічними проблемами. Їх об’єднував лише антикомунізм та негативізм. Кожна з партій називала себе такою, що протистоїть КПРС, тобто є демократичною: «християнсько -», «соціал -», «ліберально-демократичною, і намагалася зробити все, аби заперечити в своїх програмах ідеологічні догми старої комуністичної системи. У праці британського дослідника Р.Сакви «Російська політика та суспільство» російська партійна система 1990-1991 років визначається як ембріональна, а не повноцінна багатопартійність. На його думку, на розвиток нових російських партій впливали наступні фактори: 1) схожість їх програм, які не були звернені до чітко визначеного виборця; 2) домінування окремих лідерів в партії; 3) ворожість населення ідеї партійної політики; 4) відсутність чіткої соціальної бази нових партій. Такі зарубіжні дослідники як Дж Хоскінг, П.Дункан, Дж Гілберт, І.Малкей, Т.Кокс займалися дослідженням суспільно-політичного демократичного руху в СРСР в роки «перебудови», і ставили перед собою завдання описати групи, які до нього входили, як в масштабах всього Радянського союзу, так і в окремих його регіонах. Головним завданням авторів було прагнення донести до читача формальні риси нового соціального явища. Значення цих робіт полягало в першу чергу у зборі унікальних даних, які дослідники отримали із засобів масової інформації, або шляхом інтерв’ю у лідерів тогочасних політичних сил. Крім того дослідження зарубіжних вчених дають змогу поглянути на події недавнього радянського минулого з іншого боку, незаангажованим та незаідеологізованим поглядом. Західноєвропейським авторам вдалося помітити риси, які відрізняють російський партогенез та партійну систему від західних. Вони зуміли відійти від радянських ідеологічних штампів, і не зважаючи на обмеженість джерельної бази, кожен з них створив власну глобальну концепцію процесу формування багатопартійності в СРСР та перспектив її подальшого удосконалення в сучасній Росії.

Таким чином, коротко розглянувши стан наукової розробки проблеми ми дійшли висновку про те, що незважаючи на велику кількість робіт, присвячених різноманітним аспектам генезису радянської багатопартійної системи до цього часу не існує наукового дослідження, яке б повністю охопило діяльність неформального руху та партій радянського політичного спектру в загальносоюзному масштабі, на протязі всього періоду «перебудови».