Основні риси права Великого князівства Литовського

 

Основні риси права Великого князівства Литовського

Норми державного права містились в Статутах 1529, 1566, 1588 рр. В їхосновні лежала ідея верховенства закону. Великий князь зобов'язувався дотримуватися законів країни.

Демократизм державного права проявлявся у багатьох нормах, які закріплювали принцип виборності монарха, обмеження його влади законом, Радою і сеймом. Автори Статуту 1566 р. зробили перші, але досить вагомі кроки по правовому закріпленню принципу відділення суду від адміністрації, детально регламентувавши порядок формування і діяльності земських повітових і підкоморських судів. Вже в Статуті 1529 р. чітко проводиться думка, що місцеві врадники (підвоєвода, підстароста та ін.) повинні здійснювати судові функції за участю обраних "двох земянинов, людей добрих а годних віри", "а без тих панів земян присяжних, естлі б обох небуло, тиди не мають намістникові ані маршалкове судити" (арт.2 розд. VI). Таким чином, принципи колегіальності і участі населення в роботі судів в якості присяжних засідателів стають в XVI ст. основними загальними принципами організації судової влади. Важливе значення має положення про рівність громадян перед законом: «Все у великом князства Литовском одним правом мают сужоны бути".

У державному праві не лише в Статуті 1529 р., але і усупереч Люблінській унії 1569 р., в Статуті 1588 року містяться правові норми, що стосуються суверенітету Великого князівства Литовського, системи, структури і компетенції органів влади і управління, що історично склалися в ньому. У нормах усіх Статутів закріплено положення, що на будь-які посади Великого князівства Литовського може бути обраний або призначений тільки уродженець Великого князівства Литовського, але не іноземець.

Норми державного права свідчать про зміну правосвідомості феодального суспільства в XVI ст. Законодавець прагне створити впорядковані нормами права умови існування людини в суспільстві, закріпивши такі прогресивні принципи як виборність, колегіальність, законність, відповідальність, відділення суду від адміністрації, участь в суді присяжних тощо, що сприяло б уникненню соціальних вибухів в суспільстві.

Більшість інститутів цивільного права (суб’єкти, власність, речі, зобов'язання, давність, правоздатність і дієздатність тощо) знайшли відображення в трьох Литовських Статутах.

Як і в усіх інших феодальних державах, правоздатність людей у Великому князівстві Литовському в XVI ст. не була однаковою. Вона залежала не лише від громадянства і станової приналежності, але і від приналежності національної та релігійної.

Найбільшу правоздатність мала шляхта, а найменшу – челядь двірська. Повністю втрачали громадянські права особи, засуджені до вигнання з країни (виволанці). Дієздатність за Статутом 1529 р. наставала для дівчат з 15, а для юнаків з 18 років.

У Статутах немає визначення поняття "право власності", але з аналізу його норм можна зробити висновок, що законодавець розуміє під ним право користування, володіння і розпорядження майном.

Право власності було пов’язано перш за все з землею. Так існували 1) землі "отчизные», отримані у спадок, якими власник міг необмежено розпоряджатися, 2) "данины" (тримання), які були жалувані за умови довічної служби ("доживотно") або тимчасово ("до ласки і волі" господаря), 3) «купленіни» (одержані внаслідок купівлі - продажу).

Правовий режим земельних володінь був різноманітним. Розрізнялися, зокрема, королівські, великокнязівські, магнатські, шляхетські і церковні землі.

Право володіння землею базувалось на пожалуванні, яке підтверджувалося грамотою або давністю часу. Кожне земельне володіння відповідало тому, що було записано у грамоті господаря. Під час аграрної реформи Сигізмунда Августа здійснювалась перевірка прав на володіння землею. У випадку, коли держатель землі не мав належних документів на право володіння землею, то ця земля відписувалася до господаря. Але цілком зрозуміло, що за час від аграрної реформи до прийняття І Литовського Статуту з'явилися землевласники, право володіння яких землею базувалося тільки на давності часу. Статут 1529 р. гарантував недоторканість таких володінь, остаточно визначивши строк давності у 10 років. Після 10 років усякі позови ви­знавалися недійсними і нерухоме майно залишалося у тієї особи, яка «тримала» землю протягом зазначеного часу.

Вже шляхетські привілеї 1413 і 1447 рр. дозволяли власникам нерухомого майна розпоряджатися ним на свій розсуд. Литовський статут 1529 р. зберіг за зем­левласниками право вільного розпорядження своїми землями, однак обмежив його у відношенні родового і вислуженого майна. Власник мав пра­во продавати, міняти, відчужувати, дарувати лише тре­тину такого майна.

Обмеження права розпорядження земельною влас­ністю суперечило як потребам господарського розвит­ку, так і шляхетським правам і привілеям. Тому при­родно, що шляхта намагалася добитися скасування цього обмеження. Згідно з II Литовським статутом 1566 р. шляхтичам вже не потрібен був дозвіл Великого князя на відчуження «отчини» — досить було пові­домити про це земський суд. Щоправда, вислужені ма­єтки («вислуги») відчужувалися лише за згодою Вели­кого князя. Остаточно усі обмеження шляхетської зе­мельної власності були скасовані III Литовським ста­тутом 1588 р., за яким «усім станам шляхетського наро­ду... можна вільно тепер і в майбутньому маєтками своїми, вотчинами, материнськими, також і вислуженими у нас, государя, і яким-небудь звичаєм і спо­собом нажитими на вічність, розпоряджатися згідно з потребою, бажанням і власним розсудом».

Введення в товарообіг земельної власності без всяких обмежень підривало феодальні економічні стосунки і сприяло швидшому розвитку буржуазних.

На початку XV ст. поширюється так зване заставне землеволодіння. Цим терміном визна­чалися землі, що передавалися у забезпечення боргу кредитору. У даному разі землі перетворювалися у заставне володіння, наближались доїх продажу, бо кредитор мав можливість не тільки користуватися за­ставною землю, але й передавати своє право іншим особам. Якщо через 30 років земля не була викуплена із застави, вона переходила у власність кредитора.

Перехід права володіння від боржника до кредитора забезпечував останньому повернення боргу, а право користування заставленим майном відкривало мож­ливість отримання додаткових прибутків. Заставодержатель мав право розпоряджатися заставленим майном, але лише в рамках інституту перезастави третім особам. Перезастава могла здійснюватися тільки в обсягу боргу і на тих самих умовах, що й застава.

У разі передачі маєтків у заставне володіння з ними відходили і рухомі речі, зокрема, знаряддя праці, особи, які працювали чи проживали на території маєтків.

Особливістю заставного володіння було те, що передаватися в заставу могли не лише особисті майнові права, а й державні посади. Правові джерела зафіксували непоодинокі факти передачі у заста­ву посад старости чи міського війта.

Термін передачі нерухомості у заставне володіння визначався за згодою сторін. Заставлене майно не підлягало давності і не пе­реходило у власність заставодержателя, а залишалося заставою довічно, аж до викупу боржником або його спадкоємцями.

Заставлену нерухомість власнику дозволялося передавати у спадок як за законом, так і за заповітом. Але якщо у договорі застави вказувалося про перехід права власності на нерухомість у разі невикупу, то кредитор з моменту закінчен­ня терміну застави ставав власником нерухомості.

Рухомими речами дозволялося тільки володіти, але не користуватися. У випадку невикупу речі в зазначений термін суд дозволяв її продаж. Якщо виручені кошти були більшими за борг заставника, то надлишок повертався останньому. Коли ж сума була меншою за борг, різниця стягувалася з решти майна заставника.

Іноді договір застави рухомого майна укладався на невизначений термін. У тако­му разі заставодержатель звертався до суду, який призначав строк викупу, про що повідомлявся заставник. Якщо впродовж цього часу заставник не викупляв річ, то право власності на неї переходило до заставодержателя.

Право володіння землею як загальне правило су­проводжувалося обов'язком для власника відбувати військову повинність. Литовські статути не знали права володіння землею, яке не було б пов'язане з виконанням військової повинності. Статут 1529 р. зобов’язував кожного землевласника відбувати військову повинність. Кожен шляхтич був зобов'язаний з'явитися на війну особисто і, крім цього, відправити на війну відповідну кількість озброєних людей в залежності від розміру свого володіння. Така ж вимога містилася у Литовсько­му статуті 1588 р.

Військова служба вимагалася з маєтків родових, материнських, вислужених, куплених або придбаних ін­шим чином. Шляхтич, який відмовлявся відбувати вій­ськову службу, втрачав право на володіння землею.

Досить ґрунтовно в Статутах було розроблено речове право. Вже в Статуті 1529 р. законодавець розглядає річ головну і другорядну, нерухому і рухому. До нерухомих речей віднесені замки, маєтки, худоба, челядь (р. VI, арт. 1), бо це "не є мова рукомая, але при имнении лежачое". До головної речі відносилися земля, маєтки, кущі, лови та інші речі, а до другорядної - скотина, челядь, зброя тощо.

У Статутах багато уваги приділено такому інституту цивільного права як зобов'язання, які поділялися на зобов'язання, що випливали з правопорушення (потрава посівів тощо) і з договорів. При цьому вже в Статуті 1529 р. був чітко передбачений порядок укладення договорів (купівлі-продажу, поручництва, позики).

Взагалі ж зобов’язальні відносини не отримали значного поширення. В умо­вах натурального ведення господарства найчастіше застосовувалися договори обміну і дарування. З розвитком грошових відносин набуває по­ширення договір купівлі-продажу рухомого майна. Нерухоме майно здебіль­шого здавалося в оренду або передавалося у заставу. Саме застава в Литовсько-Руській державі була провідною формою забезпечення виконання зобов’язань.

Термін позовної давності в усіх Статутах встановлювався в 10 років, але було виключення для договору застави. Так, Статут 1529 р. встановлював, що "кожна застава давності земне не мела», якщо договір не був укладений на певний термін "под страченьем", тобто з особливим застереженням про втрату маєтку, якщо борг не буде повернений в зазначений в договорі термін.

Статути демонстрували серйозний підхід держави до питань майнового стягнення. Детально була прописана процедура отримання майна у володіння, яке передавалось кредиторові в рахунок боргу. ВВеденний навіть інстит понятих при складанні опису майна.

Розвивалося сервітутне право - право користування чужими речами: лісом, сінокосом, місцями для полювання, прогону худоби і так далі. Землевласнику заборонялось будувати греблі, мости, млини, міняти течію річок, якщо це завдавало шкоди сусідам. Статути регулювали також стосунки у разі знахідки коня або худоби. Знахідка породжувала право володіння, але не була засобом придбання права власності.

Слід мати на увазі, що разом з нормами статутів цивільно-правові стосунки регулювалися і іншими нормативними актами і навіть звичайним правом. Проте, виходячи з аналізу норм Статутів, можна припустити, що при колізії різних норм, що регулювали цивільно-правові стосунки, переважали норми Статутів.

Шлюбно-сімейне право в основі своїй мало норми, що склалися в Київській Русі.

За звичаєвим правом на українських землях, що потрапили під вплив Литовського князівства, шлюб міг укладатися без вінчання в церкві. Шлюб набував законної сили при виконанні кількох умов. Насамперед, наречені мали отримати згоду батьків. По-друге, вимагалася публічність укла­дання шлюбного союзу, зовнішнім виразом якого було весілля. По-третє, по­дружжя мало сплатити владі грошовий податок. Особи, які уклали шлюб за звича­євим правом, за розлученням зверталися до світського суду, вінчані — до церко­вного.

З XVI ст. в Литовсько-Руській державі узаконюється форма церковного шлюбу. Шлюби укладались тільки за згодою молодих. Укладенню шлюбу повинна була передувати домовленість батьків сторін. Статут 1566 передбачав шлюбний вік для жінок 15 років, а для чоловіків - 18. Діяв принцип матеріальної гарантії шлюбу - завдяки договору відносно посагу нареченої і вено (частини майна) жениха.

Статутом 1529 р. сума вено встановлювалася удвічі більше, ніж посаг, але не більше третини вартості майна чоловіка. Після смерті чоловіка вено ставало власністю дружини. Коли шлюб визнавався недійсним, посаг залишався у дружини, а вено повертався чоловікові. При розлученні з вини дружини вона втрачала і посаг, і вено.

Дружина знаходилася під владою чоловіка, що мав право карати її. Чоловік міг віддати дружину кредиторові в тимчасове рабство. Нерідко і суди виносили рішення про видачу дружини боржника кредиторові для відробітку боргу.

Батьки мали необмежене право карати своїх дітей і розпоряджатися свободою неповнолітніх дітей - віддавати їх в тимчасове або повне рабство кредиторові, закладати тощо.

Для розвитку шлюбно-сімейного права XVI ст. характерним стає розширення втручання світської влади в регулювання питань шлюбу, сім'ї, спадкування, опіки, заповітів та ін. Основні інститути шлюбно-сімейного права (порядок видачі заміж і правове його оформлення, права дітей (синів, дочок і матері-вдови на спадок, основи укладення і розірвання шлюбу і інші) знайшли відображення в Литовських статутах. Норми шлюбно-сімейного права містяться в Статуті 1529 р. в основному в розділі IV "Про поглаве жіночою і об виправу дів" і V "Про опіку", а в Статутах 1566 і 1588 рр. додається ще один розділ VIII "Про тестоменти", в якому докладно розглядається питання про порядок складання заповіту, його зміст і так далі.

У Статуті 1588 р. коло регламентованих питань значно розширюється і за рахунок нових положень в колишніх розділах. Так, світське право порушує питання про причини розірвання шлюбу, (наприклад, кровна спорідненість), засудження особи, за державну зраду тощо; уточнює компетенцію світського і духовного судів у справах про розірвання шлюбу і містить інші нові положення, (церковне законодавство визначало лише два приво­ди для розлучення — перелюб і тривала та невиліковна хвороба одного із подружжя).

Порівняльний аналіз правових норм Статутів 1529, 1566 і 1588 рр. свідчить, що права суб'єктів шлюбно-сімейних відносин розширювалися, а роль світської влади і світського права в їх регулюванні зростала. Ці тенденції говорять про прогресивний характер розвитку шлюбно-сімейних відносин в цілому, хоча воно містило і ряд негативних рис: визнавався законним тільки церковний шлюб; брати і сестри не були рівні в правах на спадок; наявність негативних наслідків для тих, хто одружується у разі укладення шлюбу без згоди батьків й інші, які характерні для будь-якого феодального права.

Що стосується спадкового права, то законодавство розмежовувало спадкування за законом і за заповітом.

Можливість розпорядження майном за заповітом поширювалась на рухоме майно і куплену нерухомість, яка не належала до родової власності (вотчини або материнського майна). Держава ретельно охороняла майнові права спадкоємців, створюючи зако­нодавчі перешкоди для несумлінних спадкодавців. Відтак процедура складання заповіту була досить складною.

При заповіті нерухомого майна спадкодавець повинен був особисто одержати дозвіл Великого князя. Якщо стан здоров’я не дозволяв виконати цю вимогу, заповіт складався у присутності «достойних» свідків, а після смерті спадкодавця підтверджувався Великим князем або Радою. Не могли виступати свідками у цьому випадку жінки, опікуни, спадкоємці за даним заповітом, а також особи, які не мали взагалі права складати такі документи, тобто неповнолітні, неосудні, єретики, ті, що не мають власного майна – ченці, які прийняли в ордені чернецтво, невідокремлені від батька сини, особи, які видані разом з майном за здійснений злочин іншої людині, невільники. Заповідати можна було тільки майно, яке реально знаходилось у власності спадкодавця. Родову земельну власність у XVI ст. продавати заборо­нялося. Можна було продати лише 1/3 родового маєтку, а решту заставити. Ні за яких обставин батько не міг позбавити родової спадщини своїх дітей. За запові­том спадкодавець мав право розпоряджатися лише купленою або вислуженою у князя земельною власністю, рухомим майном.

Розрізнялось спадкування батьківського і материнського майна.Так, ІІІ Статут передбачав, що спадщина, нерухоме і рухоме майно та коштовності переходять лише синам і близьким по зброї; тобто, батьківське майно, у т.ч. куплене, передавалось у “вотчину” лише синам, а дочкам, здебільшого, - лише придане з усього батьківського, у т.ч. купленого, майна. А материнське майно – як нерухоме у вигляді маєтків, так і рухоме, у т.ч. готівка, золото, срібло, одяг і прикраси, коні, вози, килими тощо – розподілялось порівну між усіма дітьми – і синами, і дочками.

За законом і за заповітом в Литовсько-Руській державі спадкоємцями вважалися діти, бра­ти, сестри, батьки та інші кровні родичі. Не мали право на спадок наступні кате­горії осіб із числа спадкоємців за законом: донька, яка вийшла заміж без дозволу батьків чи опікунів; вдова шляхетського роду, що без батьківської згоди вийшла заміж за простолюдина; незаконнонароджені діти (бенкарти); діти державних злочинців. Жінка не була спадкоємицею. До 1529 року вдова керувала усім майном, що залишилось після чоловіка до укладення повторного шлюбу, після чого отримувала записане за нею вено. Перший Литовський статут перестав вважати вдову главою сім’ї. З 1529 року дружина одразу після смерті чоловіка отримувала вено (придане), яке після її смерті переходило до дітей.

Спадкова маса між закононародженими дітьми розподілялась порівну. Вдовець, який вступив в новий шлюб, не мав права залишати без спадку дітей, народжених у попередньому шлюбі. Дочки при наявності братів не наслідували «отчини», а отримували тільки посаг, але на «материзни» це правило не розповсюджувалось. При відсутності цих спадкоємців та їх нащадків до спадкування залучались брати і сестри спадкодавця та їх нащадки За відсутності спадкоємців за законом і за заповітом майно визнавалось відумерлим і за ІІ і ІІІ Статутами переходило у державну казну - Великому князеві.

В нормах Литовських Статутів досить повне відображення отримали усі інститути кримінального права. Феодальне кримінальне право Великого князівства Литовського в XVI ст. містить прогресивні положення, що є характерними для буржуазного права. До таких положень відноситься принцип рівності усіх перед законом (“иж все подданные наши, так убогие, яко и богатые,…ровно адностайным тым писаным правом мають сужоны быти” – Статут 1529 р.; принцип відповідальності тільки згідно з законом (врадники "не мають подданых нашых иначей судити і справовати, леч тыми писанами правы" - Статут 1529 р.); принцип відповідальності тільки за провину (відповідає за правопорушення "тільки той, який винен" - Статут 1529 р.; принцип відповідності покарання тяжкості здійсненного правопорушення (винуваті «мають быти караны и сказываны подле тяжести а легкости выступов своих” - Статут 1529 р.) та ін. Вказані прогресивні принципи вже не були «випадковими», а стали основоположними принципами кримінального права ХУ1 ст.

Кримінальне право Великого князівства Литовського в XVI ст. постійно підвищувало вік кримінальної відповідальності (за Статутом 1566 р. - з 14 років, а за Статутом 1588 р. - з 16 років) і встановлювало термін позовної давності в 3 роки, після закінчення яких справа не могла порушуватись в суді (Статут 1588 г.).

Одночасно з класифікацією злочинів за об'єктом посягання Статути поділяли їх на "речи крвавые, де про горло ідеть" і "речи меншие, не крвавые, где о горле не ідеть", тобто класифікує їх за ступенем тяжкості (небезпеки). Вичерпного переліку і роз'яснення цих термінів немає в законі, але майже завжди за словами «речи крвавые», «речи меньшие» йде пояснення «за што горлом карають» или «где о горле не ідеть». Один з артикулів містить перелік «речей крвавых»: вбивство, розбій, зґвалтування, підпал, наїзд, пов’язаний з вбивством, після чого законодавець говорить: «та іншие речи крвавые, то ест за што горлом карають». Переліку «речей меньших» Статут не містить, але у ряді артикулів роз'яснюється: «за што горлом не карають», «розлитьем крви не карають», «где о горле не ідеть».

Вчені припускають тотожність цих понять сучасним поняттям тяжких і менш тяжких кримінальних злочинів.

Суб'єктами злочину у відповідності з принципом індивідуальної відповідальності були окремі особи (правову основу ідеї індивідуалізації покарання заклав перший кодифікований кримінальний закон Великого Князівства Литовського — Судебник Казимира 1468 р).

Законодавець розробив склад злочину для урахування його елементів при визначенні покарання (суб'єкт загальний, спеціальний, одна особа, група осіб; усі елементи суб'єктивної сторони: вина, мотив, мета; при встановленні об'єктивної сторони бралася до уваги сама дія (бездіяльність), наслідки, причинний зв'язок, рецидив і конкретні умови здійснення правопорушення: місце, спосіб, час тощо).

Впродовж XVI ст. піддавалися істотним змінам більшість інститутів кримінального права, створювалася спеціальна юридична термінологія для вираження правових понять. Про це свідчать єдині загальнодержавні зведення законів - Статути 1529, 1566 і 1588 рр. Як правило, законодавець користувався в них звичайною розмовною мовою, проте багато слів набували юридичного характеру та змісту і почали вживатися як спеціальні правові терміни. Найчастіше законодавець не дає їм конкретного визначення. Значення таких слів можна зрозуміти тільки шляхом аналізу положень і норм джерел права і їх зіставлення з іншими правовими нормами.

Найзначнішим вкладом в історії кримінального права було проголошення Статутом 1588 р. основ принципу презумпції невинуватості. Статут застерігав від поспішного виголошення судового вироку і пропонував суддям керуватися тільки законом і своєю совістю, враховувати усі обставини справи, а у разі сумнівів - схилятися до звільнення підсудного.

Перші законодавчі акти Великого князівства Литовського (обласні, загальноземські грамоти тощо) свідчили про досить високу для свого часу (XIV - XVI ст.) розвиненість кримінального закону. Проте в цей період судові органи держави керувались в основному правом, що базувалось на місцевих звичаях, а процесуальні дії учасників судочинства не закріплювались у письмовій формі. Водночас в різних землях Великого князівства Литовського (особливо в колишніх князівствах-державах, таких як Полоцьке, Турово-Пинське, Берестейське тощо) продовжувал діяти власний кримінальний закон. Поступово кримінально-правові норми у зв'язку з централізацією держави уніфікуються і розвиваються.

Жоден із Статутів не містив чіткого визначення поняття злочину, але з порівняльно-правового аналізу статей Статуту 1588 р. можна зробити висновок, що законодавець визнавав злочином протиправну, винну дію (бездіяльність), що несе в собі елемент суспільної небезпеки і що посягає на суспільний устрій, власність, права і інтереси приватних осіб. Відсутність чіткого визначення поняття "злочин" зумовила і відсутність єдиного терміну. Навіть у Статуті 1588 р. міститься велика кількість слів, що означають кримінально-карану дію (бездіяльність): виступ, провина, своволенство, неслушеньство тощо. Але яку б назву не мало кримінальне правопорушення в XVI ст. для нього завжди характерна одна сутнісна ознака - протиправність.

Досліджуючи кримінальний закон, що діяв на території українських земель часів феодального Великого князівства Литовського, можна використати класифікацію злочинів професора І.О. Юхо:

1) державні;

2) проти порядку управління і правосуддя;

3) військові;

4) проти релігії і церкви;

5) проти моральності;

6) проти життя, здоров'я і честі людей;

7) посягання на майно;

8) злочин слуг і феодальнозалежних людей проти феодалів.

Крім того, за способом порушення справ в суді існували наступні види злочинів:

1) злочини, справи по яких порушувалися представниками державної влади незалежно від наявності потерпілого або його волі;

2) злочини у справах приватного звинувачення;

3) злочини у справах змішаного звинувачення, з яких обвинувачами могли виступати як посадовці державного апарату, так і окремі громадяни.

Злочини державні і проти порядку управління. В період централізації Великого князівства Литовського посилювалась влада Господаря (Великого князя), що виражалось в законодавчому закріпленні повноважень верховного правителя в сфері ухвалення рішень, які мали вищу юридичну силу, у встановленні єдиних державних мит, праві на карбування монети тощо. У зв'язку з цим посягання на повноваження Господаря розцінювались як посягання на верховну владу. Великий князь був і верховним правителем, і вищим посадовцем в державі. Тому закон закріпив і певні його обов'язки, роблячи спробу регламентації правового статусу цієї посади. Господар не лише сам зобов'язувався дотримуватися закону, але і повинен був піклуватися про дотримання його усіма посадовцями і підданими держави. У першу ж чергу Статут вказував на обов'язок господаря піклуватися про права і вольності шляхти.

Військові злочини. Правові норми, що стосувались військових правовідносин, уперше зустрічаються в привілеях і сеймових постановах Великого князівства Литовського. Так, один з перших загальноземських привілеїв від 20 лютого 1387 р. говорив про обов'язок феодалів брати участь у військовому поході на основі власних витрат. З виділенням шляхти в особливе привілейоване становище, основним обов'язком якого була військова служба, з'явилася необхідність законодавчої регламентації порядку її несення зі встановленням відповідних санкцій за можливі порушення.

Розділ "Про оборону земську» (Статут 1529 р., Статут 1588 р.) включав ряд складів військових злочинів, відмінною рисою яких було здійснення їх військовослужбовцями або військовозобов'язаними в період війни або військового походу.

Злочини проти правосуддя. У XVI столітті у Великому князівстві Литовському серйозна увага приділялась судовій владі. Була здійснена спроба відокремити її від адміністративної. На користь такого твердження свідчить судова реформа, що знайшла законодавче відображення в усіх трьох статутах.

У розділі "Про суддів" (Статут 1588г.) законодавець намагався передбачити усі випадки кримінально карних діянь, у зв'язку з чим доходило іноді до курйозів. Так, в об'єктивну сторону опору возному включався навіть примус останнього проковтнути доставлені ним судові повістки і інші судові " листи", а також виривання бороди і вусів возного, підрізування хвоста його коня тощо.

Злочини проти правосуддя залежно від суб'єкта злочину можна поділити на дві основні групи:

1) здійснені судовими чиновниками: нез'явлення без поважної причини, порушення суддями постанови про стягування судових мит, винесення суддями завідомо несправедливого вироку або вирішення справи з порушенням процесуальних норм тощо.

2) здійснені учасниками судового процесу: підробка відповідачем «позви», нез'явлення за викликом до суду особи, звинуваченої в "речах крвавых", неявка до суду інших учасників судового процесу, виклик до суду відповідача у раніше вирішеній справі, зневага словом або дією членів суду або супротивної сторони, а також нанесення побоїв, тілесних ушкоджень, вбивство або замах на здійснення "такого учинку", надання неправдивих свідчень, втеча з місця позбавлення волі, невиконання судового рішення, злочини, здійснені адвокатом тощо.

Злочини проти релігії і церкви. Проголошуючи принцип віротерпимості, закон заохочував прийняття християнства особами, що сповідували інші релігії, але забороняв під загрозою кваліфікованої страти ("на горлі, вогнем") євреям, татарам і іншим «бесурмянам закупов албо полоцеников, детей их у жидовство, ани у бесурмянство намовляти, ани обрезывати...».

Злочини проти суспільної моралі. Законодавець вимагав, щоб люди "учестиве жили" відповідно до закону божого і людської моралі. Родовим об'єктом цієї категорії злочинів була суспільна мораль. До таких злочинів відносились: зґвалтування, перелюб, звідництво, насильницький шлюб, викрадення заміжньої жінки, одруження проти волі батьків з порушенням встановлених законом умов; заміжжя вдови до закінчення шестимісячного терміну з дня смерті чоловіка; двошлюбність; шлюб осіб, що знаходяться у певній ступені спорідненості, яка визначена законом; навмисне звільнення від плоду або умертвіння його; злочини дітей проти батьків тощо.

Злочини проти життя, здоров'я і честі людей. Приділяючи пильну увагу цій категорії злочинних посягань, законодавець намагався охопити усі можливі варіанти таких діянь. У законі детально говорилось про спосіб їх здійснення, час і місце, станове положення суб'єктів, відношення злочинця до свого діяння тощо. Вбивство визначається як "забийство", "мужобойство". У Статутах об'єктивна сторона злочину визначена словами: "забил", "яким обычаем о смерть приправил", "струл" і так далі, з вказівкою часу або місця, способу здійсненя тощо. Міра відповідальності злочинця залежала від ступеню вини (намір, необережність), мотиву (ненависть, зухвалість тощо), мети (убити, оволодіти маєтком тощо), місця здійснення (на князівському дворі, на дорозі тощо), соціального статусу злочинця і потерпілого і ряду інших обставин. Закон розрізняв просте вбивство, вбивство з обтяжуючими вину обставинами і вбивство з пом'якшувальними вину обставинами.

Спричинення тілесних ушкоджень. Статутний кримінальний закон не містить опису об'єктивної сторони цього виду злочинів, а тільки вказує: " «збил», «зранил», «утял», «резал» тощо. За ступенем тяжкості тілесні ушкодження можна розділити на тяжкі, менш тяжкі і легкі, хоча сам законодавець не використовує ці терміни. Статут 1588 року говорить про каліцтво («охроменьи», «вытятье або выбитье члонку»), спричинення поранень («ран значных», «значных и шкодливых», «обличных на твари», «крвавых в голове» тощо) і нанесення побоїв.

Посягання на честь і гідність особи. Об'єктом цього виду злочинного посягання була честь особи, що належала до класу феодалів, включаючи духовенство і осіб, що прийняли католицтво і прирівняних до шляхти. Діяння визнавалося злочинним тільки тоді, коли було спрямовано проти осіб "шляхетского стану".

Майнові злочини. Залежно від безпосереднього об'єкту посягання закон розрізняв посягання на рухоме майно (домашні речі, худоба, гроші, коштовності і ін.) і посягання на нерухомість (маєтки, землі тощо).

До злочинних посягань на рухоме майно законодавець відносить: нахід або наїзд, розбій, грабіж, крадіжку, привласнення або пошкодження чужого майна і незаконне його використовування.

Нахід або наїзд - піший або кінний напад на шляхетські дома, садиби, церкви тощо, зв'язаний з пошкодженням або захопленням майна і насиллям над особою.

Розбій – посягання на майно, пов'язане з насильством над особою ("злупил і розбил"). На відміну від находу і наїзду, де переважним елементом було насильство над особою, ураження її прав і свобод, в розбої переважав елемент майнового посягання.

Грабіж - відкритий напад на людей або їх житло з метою заволодіння майном. Термін " грабіж" вживався законодавцем в сенсі оволодіння майном, причому розрізнявся: "правный врядовый грабіж" - заволодіння майном на основі судової постанови; самовільний грабіж - самовільне вилучення боргу по майнових зобов'язаннях; протиправний грабіж - злочинне посягання на чуже майно. Останній вид грабежу законодавець чітко не відмежовував від розбою, оскільки об'єктивна сторона діяння включала іноді і насильницькі дії. Важливими його ознаками вважались: відсутність спричинення шкоди здоров’ю і місце скоєння злочину, оскільки скоєння злочину "на дорозі" виступає обов'язковою ознакою для кваліфікації розбою і випадкоковою - по відношенню до грабежу.

Крадіжка - заволодіння чужим майном "злодейским таемным обычаем». Об'єктом крадіжки законодавець вважав те майно, яке складало предмет безпосереднього і виняткового володіння конкретної особи (домашні речі, тварини, їстівні припаси тощо).

Злочини слуг і феодально залежних людей проти своїх власників. Кримінальний закон всіляко захищав феодальні відносини, піклувався про зміцнення власності феодала і підтримку його владних повноважень відносно залежних від нього людей, що і було об'єктом цього виду злочинних посягань.

На основі аналізу статутного законодавства і практики в системі покарань можна виділити головні (загальні) покарання і додаткові. До головних (загальних) покарань належали:

1. Штрафи на користь потерпілого (головщизна, нав'язка, гвалт, вина, застава, зарука), а також на користь господаря або державця (вряда) (вина, застава).

2. Публічно-кримінальні покарання:

а) особисті (смертна кара, тілесні покарання, позбавлення волі, позбавлення честі і права);

б) майнові (загальна і спеціальна конфіскація, позбавлення маєтків).

3. Помста, окремі форми якої зберігаються упродовж усього XVI століття.

Слід зазначити, що помста починає обмежуватися рамками судового вироку, у зв'язку з чим виконавчий орган влади руками месника досягає основних цілей покарання.

До числа додаткових видів покарання відносилися: вигнання, позбавлення прав і покаяння.

Майнові покарання у формі штрафів були найпоширенішим видом покарань в давнину. Вони могли виражатися в певних грошових сумах, в кратному розмірі до завданого злочином збитку (найчастіше в подвійному розмірі) і стягувалися на користь потерпілого, його близьких або в дохід держави, " вряда".

У випадках, якщо засуджений не мав засобів для виплати штрафів, його могли передати потерпілій стороні "на выробок". Усі штрафи виплачувалися «з именья або маетности винного», і тому обов'язок їх виплати передавався разом з майном у спадок, тому що " «хто осегаеть добра повинен носити и беремена».

За деякі види злочинів, і в першу чергу за зневагу князівської влади, застосовувалася конфіскація майна. Особливо часто конфіскація застосовувалася до шляхти, що ухилялася від несення військової служби. Нез'явлення до місця збору війська, самовільне залишення військового табору, втеча з поля бою призводили до конфіскації маєтку. Крім того, конфісковували і предмети злочинної діяльності.

У XV - XVI ст. розширюється сфера застосування публічно-кримінальних покарань. Застосування страти, тілесних покарань і ув'язнення збільшується не лише тому, що кожен наступний Статут був повніший за попередній, але і тому, що вводилися нові форми цих покарань. У Статуті 1529 р. застосування страти обмежується випадками найбільш тяжких злочинів (державних, кваліфікованих видів вбивств, спричинення крадіжки на місці злочину тощо). Близько двадцяти разів Статут згадує про "утрату горла" (особливо про повішення як спеціальну форму страти для злодіїв) і двічі - про спалювання.

Статут 1588 р. передбачав смертну кару за скоєння наступних злочинів:

1) проти релігії і церкви (крадіжка в церкві, вбивство в церкві тощо. Причому за богохульство застосовувалася кваліфікована страта - спалювання живцем;

2) державних (найчастіше вид страти законодавцем не визначався);

3) проти порядку управління;

4) проти правосуддя;

5) військових;

6) проти життя, здоров'я і честі людей;

7) майнових.

До повішення засуджувалися розбійники, злодії, спіймані на місці злочину; особи, уперше звинувачені в крадіжці, якщо вартість перевищувала певну суму (за Судебником 1468 р.- зверху півкопи грошів, за Статутом 1588 р.- більше 240 грошів); а також злодії-рецидивісти незалежно від вартості вкраденого.

У випадку, якщо шляхтич звинуватив просту людину в крадіжці без «полічного» і приніс присягу