Політичний розвитоку 1040-х - 1130-х роках

Унаслідок подій 1038-1039 pp. значна частина Польщі, головним чином Велико-польща й Сілезія, була зруйнована, державне життя в країні занепало. Повернувшися до Польщі, Казимир І узявся за відбудову держави. Спершу його верховна влада поширювалася на Великопольщу, Малопольщу, Куявію та Любуську землю. Політичний центр довелося перенести зі знищеного Ґнєзна до Кракова, якому відтоді до кінця XVI ст. судилося бути столицею Польської держави.

У 1047р. Казимирі спільно з Ярославом Мудрим, з яким перед тим уклав союз і породичався (Казимир оженився із сестрою Ярослава Добронегою, а свою сестру Гертруду видав заміж за Ярославового сина Ізяслава), розгромив Мєцлава (Маслава), що від 1038 р. був самозваним князем Мазовії, й приєднав останню до своїх володінь (Мєцлав загинув на полі бою). Невдовзі по цьому він розбив східнопоморське військо, що прямувало на допомогу Мєцлавові, й окупував Східне Помор'я. У 1050 р. польський князь вибив чеські залоги з Сілезії та повернув її Польщі. Генріх III висловив з цього приводу незадоволення, бо 1041 р. визнав приналежність цієї провінції до Чехії, але під час зустрічі з імператором у Кведлінбурзі, що в Саксонії, Казимир І домігся від нього визнання Сілезії володінням Польської держави за умови щорічної сплати Чехії данини у розмірі 300 гривнів срібла і 30 гривнів золота.

За успішну діяльність у справі відновлення території держави, як і відбудови державного життя в країні, Казимира було пізніше прозвано Відновителем. Не вдалося йому, однак, повернути Польщі Західне Помор'я, де правили (як і в Східному Помор'ї) місцеві князі.

Історія Польщі

Менш результативною виявилась діяльність Казимира І у справі відбудови церковної організації, занепалої у 1038-1039 pp. Під час і після тодішніх подій не функціонували найважливіші центри церкви: за словами Ґалла Аноніма, в кафедральних соборах Ґнєзна й Познані "дикі звірі влаштували лігво", тому що ці міста довго були безлюдними. Правдоподібно, не діяли Вроцлавське і Крушвіцьке єпископства. Посада гнєзненського архієпископа не існувала багато років. Центром церковного життя став Краків. З часом знову почали функціонувати Познанське і Вроцлавське єпископства.

Державотворчу діяльність Казимира І продовжував його син Болеслав II, прозваний Сміливим і Щедріш (1058-1079). Як правитель він відзначався великою активністю. Напрямом його зовнішньої політики був антиімперський: він перестав сплачувати Чехії данину з Сілезії, незважаючи на те, що Чехія була леннозалежною від імперії, й сплата такої данини їй опосередковано означала, що польський князь з Сілезії є імперським ленником; у 1072 р. він відважився на явний непослух німецькому королеві Генріхові IV (1056-1084; у 1084-1106 pp. був імператором), порушивши адресований йому за рік до того наказ, що забороняв вести війну з Чехією; підтримував в Угорщині домагання на трон Бели, а не його племінника Шаламона (Соломона), якого висувала Німеччина (1.060), а пізніше Ґєзи, сина Бели (1074), і Ласло (Владислава), брата Ґєзи (1077). У 1069 р. Болеслав II здійснив похід на Русь, щоб посадити на київський великокняжий престол свого зятя Ізяслава, чого й домігся, та зайняв територію Червенських гродів. 1077 р. він знову втрутився в руські справи і повернув цьому ж Ізяславові київський престол, якого той перед тим був позбавлений.

У боротьбі Генріха IV з папою Григорієм VII (1073-1085) за право інвеститури, в якій ішлося про те, хто має призначати єпископів у Німеччині - папа чи король (імператор), а по суті, про те, яка влада є вищою в римо-католицькому світі - духовна чи світська (уособлені відповідно папою і правителем Римської імперії), Болеслав II взяв сторону папи, за що папа 1075 р. дозволив відновити Ґнєзненське архієпископство (ще у 1064 р. відбулося освячення відбудованого Болеславом II ґнєзнеського кафедрального собору) і дав згоду на коронацію князя королівською короною. Коронацію було проведено наприкінці 1076 р. в Ґнєзні; не відомо, чи корона була завезена з Рима, чи була вітчизняного виготовлення. Відновлення Ґнєзненського архієпископства майже співпало за часом з утворенням у 1075 р. єпископства з центром у Плоцьку. Його діяльність поширилася на Мазовію.

Недовго судилося Болеславові II бути королем. У 1079 р. за постановою королівського суду за звинуваченням у зраді був страчений (четвертований) краківський єпископ Станіслав. Зрада проявлялася, напевно, у протиставленні єпископа волі короля. Страта високопоставленої духовної особи, другої за рангом у польській духовній ієрархії, справила гнітюче враження в країні. Від короля відвернулися навіть його найближчі прихильники. Він опинився в повній політичній ізоляції. Ставлення в країні до цієї події висловив Галл Анонім такими словами: "Не повинен помазаник по відношенню до помазаника застосовувати тілесне покарання". За цих умов Болеслав II змушений був піти у вигнання і виїхати до Угорщини разом зі своїм сином Мешком. Там вони знайшли притулок у короля Ласло І, якому Болеслав II Сміливий свого часу посприяв у здобутті угорського престолу. Там за загадкових обставин 1081 р. обірвалося його життя. Майко на прохання молодшого брата Болеслава II Владислава Германа, що після нього почав правити у Польщі, у 1086 р. повернувся на батьківщину. Владислав Герман гарантував йому безпеку, але через три роки Мєшко помер, мабуть, отруєний. Королівські інсигнії Болеслава II ще під час його правління "осіли" в краківському кремлі. Існує версія, що їх Болеслав II вивіз до Угорщини, а його син Мєшко повернув до Кракова.

Давньопольська держава

За правління Владислава I Германа (1079-1102) Польща не провадила активної зовнішньої політики. Вдалося зберегти її територіальний склад, успадкований від Болеслава II Сміливого, за одним винятком: після вигнання Болеслава II було втрачено, невідомо коли. Східне Помор'я. У 1091 р. Владислав І Герман встановив над ним своє панування, проте невдовзі воно знову стало незалежним. Поразкою закінчився похід у Західне Помор'я 1091-1092 pp. з метою приєднати його до Польської держави.

У внутрішньополітичному відношенні для цього періоду характерне послаблення князівської влади й авторитарний режим правої руки слабовольного Владислава І Германа - вихідця з можних воєводи Сєцєха, за оцінкою Галла Аноніма, "людини (...) розумної, знатної (...), але засліпленої жадністю". Сєцєх, як і Владислав І Герман, спричинився до вигнання з країни Болеслава II Сміливого. Його управління викликало незадоволення в суспільстві, особливо серед знаті. Він, за словами того самого хроніста, "замишляв багато жорстокого і такого, що не можна було знести", засуджував неугодних собі осіб на вигнання або продавав у неволю, оточував себе послушними людьми, серед яких були й вихідці з нижчих суспільних верств. За таких обставин численна польська політична еміграція, зосереджена головним чином у Чехії, постановила посадити на польський престол старшого сина Владислава І Германа Збігнєва, начебто незаконнонародженого. На її заклик він прибув до Чехії з Німеччини, де перебував у кведлінбурзькому монастирі, куди його відправив батько з намови своєї дружини Юдити Марії, дочки імператора Генріха III. Опозиція, внутрішня і зовнішня, змусили князя у 1093 р. віддати Збігнєвові у володіння Сілезію.

Проте незабаром Збігнєв підтиском Сєцєха покинув Сілезію й опинився в Куявії. Тут у кривавій битві під Крушвіцею він був розбитий Сєцєхом й після цього ув'язнений за згодою свого батька. У 1097 р. Владислав І Герман на вимогу опозиції звільнив його й поділив країну таким чином: Збігнєв одержав в удільне володіння Великопольщу і Куявію, його молодший брат Болеслав Кривоустий, матір'ю якого була дочка чеського князя Юдита (після її смерті Владислав І Герман оженився зі згаданою вище Юдитою Марією) - Малопольщу й Сілезію; собі правлячий князь залишив Мазовію й головні гроди в уділі Болеслава - Краків, Вроцлав, Сандомир (можливо, й кілька основних гродів в уділі Збігнєва). Кому перепала Любуська земля, невідомо.

У результаті цього поділу різко послабилися позиції Сєцєха, активізувалися його численні недругів в країні та за її межами, які мали змогу чинити вплив на молодих князів. Сєцєх, однак, усіляко тримався за владу. Збігнєв і Болеслав рушили проти нього спільним походом в Мазовію і стали під Плоцьком, вимагаючи від батька його усунення. Владислав І Герман не насмілювався відмовитися від послуг Сєцєха, який на той час сховався у своєму гроді Сєцєхові. Лише наполягання архієпископа примусило князя близько 1100 р. відступитися від нього.

Після смерті Владислава І Германа до Збігнєва відійшла Мазовія, а Болеслав III Кривоустий заволодів Краковом, Вроцлавом і Сандомиром. Країна поділилась на два державні організми,незалежні один від одного. Брати дотримувалися різних політичних концепцій. Збігнєв виступав за рівноправні, союзницькі відносини зі Східним і Західним Помор'ям, не противився денній залежності Польщі від імперії, тоді як Болеслав III мав намір підкорити Помор'я й унезалежнити країну від імперії. У своїй діяльності Болеслав НІ спирався на союз з Руссю, скріплений його шлюбом із Збиславою, дочкою великого київського князя Святополка, та з Угорщиною, а Збігнєв покладався на союз з Чехією й зближення з Німеччиною.

У 1102 р. Болеслав III здійснив грабіжницький похід на Помор'я, усвідомлюючи, що це недовподоби Збігнєвові. Через це відносини між братами загострилися. У 1105 р. вони дійшли згоди, що не будуть ворогувати між собою і надаватимуть один одному

Історія Польщі

допомогу. Проте Збігнєв не дотримав цих умов, і тому почав втрачати багатьох своїх прихильників, з яких частина переходила на бік Болеслава III. На зламі 1106-1107 pp. Болеслав III, уклавши мир або перемир'я з Чехією, напав на брата в його уділі у Великопольщі. Не чинячи опору, Збігнєв відступив у Мазовію. Болеслав III захопив Великопольщу, після чого при допомозі руського й угорського військ примусив Збіґнєва визнати його верховну владу над собою, віддавши йому в ленне володіння Мазовію. Так було поновлено територіально-державну цілісність Польщі. Відтоді Болеслав НІ Кривоустий став єдиним правителем польським (1106-1138). У 1107 або 1108 р. Болеслав III звинуватив Збіґнєва в тому, що той не підтримав його в поході на Помор'я, й відібрав у нього Мазовію. Невдовзі він, спираючися на русько-угорську допомогу, вигнав Збіґнєва з країни.

Збігнєв знайшов притулок спершу в Чехії, потім — у Німеччині. Король Генріх V (1106-1111; імператор у 1111-1125 pp.) відгукнувся на його прохання допомогти повернути втрачене в Польщі; він палав бажанням помститися Болеславові III за його похід 1108 р. в Чехію. Тоді Болеслав III примусив Генріха V та чеського князя Святополка (1107-1109) припинити воєнні дії проти Угорщини. Маючи намір посадити Збіґнєва на польський престол, Генріх V у 1109 р. вдерся до Сілезії. Похід виявився невдалим для німців. Особливо негативно на них подіяла двотижнева героїчна оборона обложеного Ґлогова. Вона дуже уповільнила хід німецької кампанії. До того ж чеський князь, який у ній допомагав королю, змушений був відступити додому, тому що на Чехію за його відсутності вдарив угорський король Кальман (Коломан; 1095-1116) -союзник Болеслава III. Зваживши на великі втрати, що їх зазнало його військо, та наближення руського й угорського військ для підтримки Болеслава III, Генріх V відступив у Німеччину. Він домігся від Болеслава лише одного: згоди на повернення Збіґнєва до Польщі. Прибувши туди 1111 p., Збігнєв не мав у ній жодної влади. У тому ж році, оскаржений в інтригах проти Болеслава НІ, він був ув'язнений, осліплений і невдовзі (1112) помер. На звинувачення у підступності щодо брата Болеслав III відповів публічним каяттям і багатим обдаруванням церкви. _ч

Через кілька років після цього Болеслав III повернувся до вирішення поморського питання. У 1119 р. він завершив завоювання Східного Помор'я, не пізніше 1123 р. -Західного. Східне Помор'я складалося з невеликих князівств: Ґданського, Словінського, Свєцького і, можливо, Щитновського. Одного з місцевих князів Болеслав III призначив своїм намісником у ньому. Із західнопоморським князем Варціславом Болеслав НІ уклав угоду (її було поновлено 1124 р. на вигідніших для поморян умовах), яка окреслювала засади верховної влади Польщі над Західним Помор'ям: Варціслав визнав себе польським васалом і зобов'язався не чинити опір християнізації в своїй країні.

Християнізація Західного Помор'я розпочалася відразу після укладення зазначеної угоди. Велика заслуга у ній бамберзького єпископа Оттона - німця, місія якого в цьому регіоні пройшла два етапи: у 1124-1125 pp. він діяв тут від імені польської церкви (прибув сюди з Ґнєзна), у 1128 р. - за дорученням Магдебурзького архієпископства, тобто німецької церковної організації. Утворене 1124 р. Любуське єпископство мало завданням, зокрема, представляти польську церкву в Західному Помор'ї (засноване в тому ж році єпископство з центром у місті Влоцлавку, що в Куявії, мало подібне завдання стосовно Східного Помор'я).

Як видно, в Західному Помор'ї щодо християнізації зіткнулися польські та німецькі інтереси, а також політичні інтереси двох держав. Це послабило позиції Польщі в даному регіоні. Дії короля Лотаря III (1125-1133; імператор у 1133-1137 pp.) примусили Болеслава НІ під час побачення з ним у Мерзебурзі 1135 р. піти на компроміс, за яким

Давньопольська держава

Західне Помор'я було визнано тільки частково підлеглим Польщі. Питання про приналежність західнопоморської церкви не було вирішене цією угодою.

У першій половині 1130-х років Магдебурзьке архієпископство виступило з претензією на підпорядкування собі всієї польської церковної організації. Підставою для цього домагання послужили як створений на початку XI ст. в середовищі магдебурзького духовенства фальсифікат - начебто папська булла, яка зарахувала познанського єпископа Унгера, що діяв до 1000 р. як місійний, а в 1004 р. був змушений визнати над собою верховну владу Магдебурзького архієпископства, до достойників останнього, так і підтвердження цієї підробки буллами, що їх в XI ст. видали папи Бенедикт IX та Лев X, чим їй було надано формальну силу. Виконуючи волю керівництва Магдебурзького архієпископства, папа Іннокентій II своєю буллою від 1131 р. відніс Познанське єпископство до його складу, а буллою від 1133 р. віддав під владу цього ж архієпископства всю польську церкву, причому Ґнєзненське архієпископство понизив до рангу єпископства. Зусилля Болеслава III Кривоустого і керівництва польської церкви, спрямовані проти цього, були винагороджені видачею тим самим папою у 1136 р. булли, яка відновила незалежність польської церкви на чолі з ґнєзненським архієпископом.

Під кінець свого правління Болеслав III Кривоустий увідомив, яку загрозу для держави становила наявність у ній децентралізаторських тенденцій, носіями яких виступали можні, політичне значення котрих зростало в міру накопичення в їхніх руках земельних багатств. Аби запобігти цій загрозі, князь видав документ, відомий як заповіт його імені. Правдоподібно, документ був складений за кілька років до смерті Болеслава III (1138), згодом (у 1138 p.?) винесений на розгляд світської і духовної знаті і заприсягнений нею, після чого набрав характеру публічно-правового акту. З огляду на це, йдеться не стільки про заповіт, скільки про закон (статут) про престолонаслідування. Можливо, документ був затверджений папою, і в такому випадку він набував додаткової сили. Текст "заповіту" не зберігся. Його зміст відтворено на підставі пізніших джерел. Він зводиться до утворення, з одного боку, дідичних (спадкоємних) уділів як матеріальної основи для існування синів Болеслава III та їхнього потомства, з другого - неподільного недідичного уділу, що належить верховному (великому) князеві - принцепсові, старшому в правлячій лінії роду Пястів (сеньйорові). Звідси вживають два відповідні терміни - сеньйорат і принципат - на означення вікового старшинства і вищої влади верховного князя, інститут якого запровадив заповіт. За принцепсом були визнані такі прерогативами: оголошення війни, головне військове командування, укладання миру й перемир'я, договорів з іноземними державами, представництво держави назовні, призначення архієпископа й єпископів, можливо, й світських осіб на центральні державні посади, верховна судова влада з окремих питань. До володінь сеньйора (ним по смерті Болеслава III повинен був стати його старший син Владислав) були включені: Краківська земля з центром у Кракові, за яким зберігалася роль столиці держави, Ленчицька і Сєрадзька землі (обидві землі складали південно-східну частину Великопольщі), Східне Помор'я. За сеньйором зберігалося також верховне право на Західне Помор'я. Той же Владислав одержував в дідичне володіння Сілезію й Любуську землю. Його молодшим братам перепали такі дідичні уділи: Болеславові Кучерявому -Мазовія й Куявія, Мєшкові - Великопольща, Генрикові - Сандомирська земля. Наймолодшому синові Болеслава II — Казимирові, який народився незадовго до його смерті, не дісталося нічого.

Впроваджувана система престолонаслідування була компромісом між концепцією одновладдя та ідеєю поділу країни на князівства між членами династії. Незалежно від наміру, яким керувався Болеслав III, видаючи свій "заповіт", він заклав підвалини