Внутрішня політика Казимира III

На відміну від Владислава І Локєтка, який був змушений в основному займатися вирішенням зовнішньополітичних питань, Казимир III, крім них, велику увагу приділяв внутрішній політиці. Правлячи твердою рукою, він високо підніс авторитет королівської влади, довів, що король спроможний вирішувати проблеми, які стоять перед державою. Головною опорою короля в управлінні державою були намісники-старости, наділені широкими повноваженнями і підконтрольні тільки йому. Жорстке адміністрування цих старост подекуди натрапляло на опір. Прикладом останнього може служити скликана 1352 р. конфедерація великопольського рицарства на чолі з познанським воєводою Мацьком Берковіцем. Король повівся з учасниками цієї акції розсудливо: розібравшись в причинах, він їх не покарав. Варто підкреслити, що Казимир III прислухався до думки

У пізньому середньовіччі

рицарства і верхівки міщан, а також своїх дорадників, зокрема тих, хто входив до ради, що діяла при ньому. До її складу король вводив тих чи інших осіб на власний розсуд, не завжди зважаючи на їхнє соціальне походження та суспільний статус.

Матеріальну базу правління Казимира III становили землеволодіння,розкидані по країні. До них король долучав землі, держателі яких не могли довести, що користувалися ними по праву. Ту частину королівського домену, що була розташована в районі Кракова і Сандомира, він виділив в окремий маєтковий комплекс на чолі з "великим управителем" (wielkorzqdca). Джерелами доходів держави були також її монополії, головним чином на видобування кам'яної солі в краківських і руських жупах й торгівлю нею, та мита. Від часу запровадження поземельного податку - порадльного, яким обкладалися рицарські і церковні маєтки, надходження від нього почали помітно наповнювати державну скарбницю.

Велику увагу короля привертали питання судочинства на німецькому праві. Тривалий час у країні не існувало судової інстанції, до якої можна було звертатися з апеляціями на рішення (декрети) міських війтівсько-лавничих (або лавничих, де війтів не було) і сільських солтисько-лавничих судів (йдеться передусім про суди міст і сіл, які входили до складу королівських маєтків), та й не завжди ці суди могли виносити рішення з певних питань. Тому зацікавлені особи зверталися з оскарженнями, а згадані суди - за порадами і роз'ясненнями до лавничих судів Магдебурга, Сроди Шльонської й деяких інших міст. Відповіді, т.зв. повчання, на зазначені звернення, особливо відповіді магдебурзької лави, мали силу вироків і судових норм - ортилів (від німец. Urteil — судження, погляд, думка). Ця практика була для польських міст і сіл пов'язана із значними видатками і, що важливіше, підважувала авторитет Польської держави. Виходячи з цього, Казимир III у 1356 р. створив вищий суд німецького права, до якого дозволялося звертатися з апеляціями і за роз'ясненнями. Суд діяв у краківському замку і складався з двох інстанцій. До нижньої входили війт і сім лавників, обраних з-посеред війтів і солтисів, причому посада війта була ротаційною - кожен лавник почергово ставав війтом; тут судили війтів і солтисів, виробляли на основі цього судові норми і приймали апеляції на вироки зі справ меншого значення. Вища інстанція була фактично окремим судом, складалася з війта і 12 райців шести міст - Кракова, Казімєжа (коло самого Кракова), Нового Сонча, Бохні, Вєлічки, Олькуша. То був орган виключно апеляційного характеру.

Еволюція вищого суду німецького права пішла не зовсім передбаченим шляхом; до того ж своєю діяльністю він охопив тільки частину Польщі. Тому виникли інші вищі суди німецького права, наприклад в Сандомирі; після смерті Казимира III аналогічний до краківського суд шести міст було створено в Познані. Проте практика одержання ортилів від магдебурзької лави не припинилася.

За Казимира III вперше було здійснено кодифікацію польського права у вигляді двох статутів (статути - законодавчі й правові пам'ятки в римо-католицьких країнах у середньовіччі) - Малопольського і Великопольського, офіційно представлених королем наприкінці 1350-х років на вічах знаті і рицарства, відповідно у Вісліці для Малопольщі й Пьотркові для Великопольщі. Тому ці статути називають також Вісліцькими і Пьотрковськими. Існує переконлива думка, що Великопольськии статут видано дещо раніше від Малопольського. У Великопольському статуті так сказано про причини його складання (це ж стосується і малопольського): "Оскільки під одним правителем один і той самий народ не повинен користуватися різним правом, щоб не був як страховисько, що має різні голови, то потрібно державі, щоб одним й однаковим правом відбувалося судочинство як у Кракові, так і у Польщі". (Під Краковом тут розуміється Малопольща, під Польщею - Великогюльща.)