Історія Польщі. містах було від кількох до кільканадцяти цехів, а у Ґданську, Вроцлаві і Кракові - понад 20
містах було від кількох до кільканадцяти цехів, а у Ґданську, Вроцлаві і Кракові - понад 20. На схилі XV ст. Краків мав 35 цехів. У багатьох малих містах цехи не існували або існували як об'єднання ремісників різних спеціальностей. До складу цехів входили майстри, підмайстри, учні. Майстри належали до повноправних, підмайстри й учні - до неповноправних членів цеху. Майстер самостійно вів своє господарство, працював у своїй майстерні, був власником знарядь праці, сировини та вироблених товарів. Підмайстри й учні працювали на майстрів. Щоб стати майстром, потрібно було відбути певний строк учеництва і деякий час побути підмайстром. Органом управління в цехах були збори майстрів й обрана на цих зборах старшина; остання контролювала й координувала виробничу та інші сторони діяльності цехів. Цехи у пізньому середньовіччі, як і в XIII ст., відігравали прогресивну роль: вони зміцнювали економічне і правове становище ремісників; приписи цехів про дотримання певних правил технології виробництва, про навчання учнів і вимоги, що пред'являлися стосовно кваліфікації до майстрів, сприяли розвиткові техніки, підвищували професійну майстерність. Існування цехів було одним з головних чинників економічного піднесення польських земель. У містах, де діяли цехи, була де більша, де менша кількість неохоплених ними ремісників. У Кракові, наприклад, на 1500 р. такі ремісники належали до кільканадцяти професій. У королівських містах цих ремісників цехові глузливо йменували "партачами". Партачі мешкали переважно в тих частинах міст, які маєтково належали церкві і можним; згодом ці частини почали називати юридиками. У Польщі, як і в деяких інших країнах Європи, не склалися професійні об'єднання купців, котрі на Заході йменувалися по-різному, зокрема, гільдіями. Тут купецтво не набуло такого як на Заході значення, щоб діяти і захищати свої інтереси корпоративно. Міщанином був кожен, хто успадкував від батьків чи ближчих родичів користування міським правом або прийняв його, засвідчивши при цьому своє законне народження і довівши володіння в даному місті нерухомістю та сплативши певну суму за внесення до списку міщан. Міщани великих і ряду середніх міст ділилися на дві соціальні верстви: верхню становив патриціат - багаті купці, представники елітарних ремесел (у першу чергу золотарі); до нижчої верстви - поспільства - належали середні й дрібні купці, ремісники (в королівських містах формально тільки цехові ремісники). У ряді середніх і малих міст патриціату не було. Найнижчим шаром міського населення взагалі був плебс - усі ті, хто не володів нерухомістю. До них відносилися різного роду найманці, чорнороби, біднота тощо. Плебс становив третину всіх мешканців міст і підпорядковувався міській владі. Тривалий час у містах, де існував патриціат, влада належала йому; він тримав у своїх руках міську раду, що значною мірою або повністю складалася з його представників. З часом міщани поступово почали виступати проти всевладдя патриціату і, зрештою, здобули доступ до участі в управлінні містом через створені при міських радах колегії з 20, 30 або 40 мужів (vires), які контролювали дії ради. Незважаючи на це, владні позиції патриціату залишалися міцними. Як і в XIII ст., міщани добивалися обмеження влади війта, ліквідації цього інституту. Гостроти цій боротьбі надавала та обставина, що, як правило, посада війта була спадковою і хоч би тому слабо піддавалася трансформації, слабо реагувала на зміни, що відбувалися в місті. Одним з результатів цієї боротьби був викуп містами війтівств, який супроводжувався їх ліквідацією. Однак викуп могли здійснювати тільки заможні міста. В інших містах війтівства або залишались, або скасовувались їхніми власниками. Незалежно від того, як складалася доля війтівств, у містах продовжували існувати лавничі суди. У пізньому середньовіччі Більші міста мали значний відсоток німецького населення; у них також проживали італійці, французи, фламандці, голландці та інші іноземці. Вони становили осердя багатих купців та ремісників елітарних професій. У XIV ст. у Польщі знайшло притулок багато євреїв, що прибули із Західної Європи, втікаючи від переслідувань, що їх вони зазнавали на релігійно-економічному грунті. Потрібно зазначити, шо вперше євреї з'явились у Польщі не пізніше X ст.; відтоді вони постійно в ній знаходилися. Ці євреї, як і згадані прибульці-євреї, осідали переважно в більших королівських містах. Казимир III підтримував оселення євреїв у королівстві, вбачаючи в них потрібних країні досвідчених фінансистів, торгівців і ремісників. Король оточив євреїв правовою опікою, гарантував їм недоторканість внутрішньої організації (євреї жили тісно взаємозв'язаними громадами - кагалами), безпеку життя і майна, власне судочинство. Євреїв було вилучено з-під юрисдикції церковних і світських судів, за винятком тих справ, що торкалися серйозних кримінальних злочинів - ці справи розглядав королівський суд. У Польському королівстві на 1500 р. могло бути до 30 тис. євреїв. Важливим чинником економічного зростання Польщі був розвиток гірничодобувної справи. У межах Корони він відбувався головним чином у Малопольщі, частково в Галицькій Русі, а поза Короною - в Сілезії. На особливу увагу заслуговує видобування кам'яної солі та олова. Поклади солі знаходилися в районі Бохні і Вєлічки коло Кракова, її розробки звалися "краківськими жупами". Менш багаті поклади солі були коло руських міст Сянока й Перемишля; розробки їх іменувалися "руськими жупами". Соляний промисел, як і в XIII ст., був повністю підпорядкований державі, зацікавленій в одержанні якнайбільших від нього зисків. Керували ним два призначені королем жупники відповідно до двох зазначених районів покладів солі. Жупник зазвичай володів значним приватним капіталом, який міг вкладати у даний промисел з вигодою для себе. Нерідко він орендував промисел у держави за значну суму. Пошук покладів солі та її видобування перебували безпосередньо в руках дрібних підприємців, які на це отримували дозвіл у жупника і діяли або самі, або за допомогою найманої сили. Жупник купував у них готову продукцію, забезпечував її транспортування і призначав для ринкового продажу. У кількох містах (Кракові, Сандомирі, Вісліці та ін.) були створені соляні склади. На ринок сіль поставляли прасоли. Частина солі вивозилась до Угорського королівства (у тому числі в Словаччину) і Чехію. Ординація Казимира III, видана для краківських жуп 1368 р., подає нормативну картину функціонування соляного промислу, окреслює засади його організації та соляної торгівлі. Ординація як основа для соледобування в Польщі є одним із найцікавіших документів середньовічного гірничодобувного права в Європі. Поклади олова знаходилися в Сілезії у трикутнику міст Битом-Олькуш-Хшанов. Експлуатація їх розпочалася не пізніше XII ст. Особливе значення мали поклади в районі між Битомом і Олькушем. Битом лежав за межами Польського королівства. Видобуток олова в Короні концентрувався в районі Олькуша (тут він підпорядковувався монаршій владі), частково в районі поселення Славкова, у межах володінь краківського єпископа. Експлуатація покладів олова відбувалася лише на приватній основі, її здійснювали підприємці - тварки - на підставі виданих їм королем ліцензій. Ґварки здавали королеві та єпископові так звану урбуру (ольбору) - 1/10 або 1/11 частину видобутого олова. Великою, якщо не визначальною, мірою інтенсивний характер видобування олова був зумовлений широкими можливостями його збуту в гірничодобувні осередки Словаччини, Чехії і Саксонії, де видобували срібло: олово є цінною сировиною для виплавки срібла. З 1374 р. видобування олова регулювалося виданою королем ординацією.
|