Нагадаємо, що назва шумерського міста «Урук» згадується у клинописних текстах, якідають можливість науковцям датувати історію міста з назвою «Урук», приблизно, «після 3500 р. до н.е.» (Войтех Заморовський «Спочатку був Шумер»,Київ,1983, с.196).
Топоніми «Мейдан» розкидані довгим шляхом, від Східного Сибіру, через Індію та Південно-Східну Азію, до Європи. Автор вважає, що це і є шлях багатьох арійських та тюркських народів, у середині 4-го – на початку 3-го, і навіть, на початку 2-го тисячоліть до н.е. Отже, було кілька міграційних хвиль переселення давніх народів. Недовірливий науковець може вкотре сказати, що і це випадковий збіг обставин!!! Спробуємо навести ще один аргумент. У далекій уйгурській мові (уйгури - народ, який частково проживає на території Північно- Західного Китаю та Північно-Східного Казахстану) знаходимо слова, які широко вживаються в сучасній українській мові - «гопак», «тагар», «терези», «весен», «тавар», «казак», «урук», «парче», «казан»… Зважуючи, що ці території, від України, розділяє відстань у 3800 км., це не може не викликати подиву та зацікавленості у дослідника. Не менше дивує і те, що у 5 ст.н.е., коли хатти та лувійці, вже давно, перебували на берегах Дніпра та Волги, у релігійних текстах, написаних давньою уйгурською мовою, збереглись «релігійні звернення-повтори» з санскриту. Багато дослідників, опрацьовуючи ці матеріали, пройшли повз цей факт. Для прикладу, наведемо два таких тексти: «Видайа богу Lэнмэкин, кусин, кэдин тэнри йиринтэки тэнри Lэр узэ инчэ бэ Lгутир йарутыр, йашутыр»(с.26); «Видйа богу Lэнмэкин, кусин кэдин тэнри йиринтэки тэнриLэр узэ инчэ бэ Lгуртир, йарутыр, йашутыр…»(с.60) (В.М. Насилов «Древне-уйгурский язик» М., 1963, с.26, с.60). Ознайомившись з перекладом цих текстів, бачимо, що дослідник подає слово «Видайа» (Видйа), як імя міфічного героя (Бога) - Видйа. Насправді, ці релігійні звернення є запозиченнями з санскриту, і означають: «Бачить Бог», «Знає Бог». Цим арійським зверненням тотожнім є хатто-шумерське – «Бігме» (Бог знає! Бог бачить!). «Видйа» з санскриту означає «знання». Таким чином, наші пращури, перед прочитанням кожної окремої молитви, наголошували, що про сказане, під час релігійної відправи, «Бачить Бог», «Знає Бог». Тобто, Бог брався у свідки того, про що йшла мова у молитві. Наголосимо, що Якутія відома, як «Батьківщина мамонтів». Привертає нашу увагу, подібність назви цієї тварини у далеких якутів та евенків, і … українців. При цьому дослідники зазначають, що назва тварини українською мовою є архаїчною, застарілою. Вона вживалась українцями з давен. Якути, евенки, і … українці називають мамонта - «мамут»! Процитуємо дослідження, з цього приводу, мовознавця Г.П. Циганенко: «Мамонт «животное, напоминавшее внешним видом слона и жившее в ледниковый период». Вполне определённой этимологии не имеет. Некоторые полагают, что это слово в др.-русский период заимствовано из языка якутов или эвенков, где животное названо мамут, что значит «живуще в земле» (ср. устар. укр. мамут «мамонт»). Слово мамут происходит от mamma «земля». Якуты и эвенки верили, что мамонт жил в земле, подобно кроту (это животное известно только в ископаемом состоянии, извлекается из-под земли). Другие обьясняют слово мамонт через польск. mamona «чудище», третьи считают его заимствованием из греч. mamas, - ntos «мамонт». (Г.П. Цыганенко «Етимологический словарь русского языка», К., 1970, с.254) Етимологія слова «мамонт» прозора. Слово «мa - мо», визначає «ту, що ма [є] мo»), «ту, що має те (і годує тим), що зветься «мо»». Слово «мамонт» визначає тварину, «яка годує своїх дітей молоком». Тобто, ця назва визначає «млеко питающего», «того, хто харчується молоком». Закінчення –онт є зіпсованою формою – «он то» – хатто-лувійського вжитку, де «он» є лувійським вказівним займенником, а «то» - хаттським вказівним займенником. Слово «молоко» є складним: «мо» + «локо» = «лакати мо», тобто, «пити те, що ми зараз називаєм словом «молоко»». Це означає, що у сиву давнину наші далекі пращури використовували у спілкуванні слово «мо», як самостійне слово, яке мало самостійне етимологічне визначення. Слово «моня» утворене від звернення до дитини «мо на» (бери «мо»).
Продовжимо наше дослідження. «Велесова книга» засвідчує, що наші пращури прийшли «із землі оріїв до краю Ін(д)ського» («Велесова книга», упор. Б.Яценко, Київ,1995, д.№31, с.113), що свідчить про вміння вирощувати зернові культури, обробляти («орати», «орач», «орка») землю. Може виникнути недовіра, як таке можливо в Якутії? Уважно подивіться, навіть на сучасну економічну карту з географії (10кл.), і ви побачите, що саме Середньо-Якутська низина є єдиним місцем, у Східному Сибіру, де і зараз вирощують зернові культури. Знаходимо підтвердження цій науковій гіпотезі і на карті «Распространение хозяйственно-культурных типов до эпохи Великих географических открытий по А.А.Фадееву и Я.В.Чеснову» (В.П. Алексеев «Становление Человечества», Москва, 1984, с. 360-361). Хоча мова йде про часи більш пізнього часу, та все ж, ця карта показує характерні тенденції зародження землеробства у певних кліматичних зонах. На пропонованій карті чітко виділяється зона Середньо-Якутської низини, яка нумерована, як зона №13 «пастушеские скотоводы и земледельцы умеренного и холодного пояса». Привертає увагу, що ця зона чітко обмежена річкою Вілюй на півночі, річкою Лена – на сході, річкою Алдан – на півдні, притоками р.Лени – р.Намана та р.Ольокма - на заході. Цей «землеробський оазис», з усіх сторін, оточує зона №16 «таёжные охотники - оленеводы». Ця зона оточення, сягає на півдні, заході, та сході - 400-450км., на півночі – 120-150км. Так, як лувійці, про яких ми розповімо трохи пізніше, проживали на берегах річки Колима, то, очевидно, культуру вирощування зернових вони запозичили у хаттів. Сусідні тюркські народи запозичили від хаттів слово, яке визначає «пшеницю» - «буг дай», і яке є, нічим іншим, як зверненням до «бога»(до «землі»?), під час сільськогосподарських робіт. Вказуючи на зерно пшениці, тюрки (шумери) питали у хаттів (венедів): «Звідки у вас це?». Останні відповідали «Бог дав»… Частенько тюрки чули, як хатти (венеди), працюючи на полі, казали «Боже дай», просячи врожаю, сприятливої погоди… Можливо, так саме воно і було… Ібн-Даст у творі «Книга добрих скарбів» писав: «Всі вони погани. Найбільше сіють просо; в жнива беруть просіяні зерна проса в корці, підносять до неба й кажуть: «Боже, ти дав нам страву, дай і тепер її досить»…» (В. Січинський «Чужинці про Україну», Київ, «Довіра»,1992, с.18). До речі, етимологія назви такої зернової культури, як «просо», від «просити (…у Бога)», «те, що прошене (…у Бога)» цілком відповідає тюркському значенню слова «пшениця» - «бугдай»!!!
Представники тюркських племен, чуючи це звернення, запозичили його, як назву зернової культури, яку вирощували хатти (венеди) пшениці. Порівняйте «бугдай»(уйгурське), «бугдай»(туркменське), «будай»(киргизьке), «бидай»(казахське), «bug day»(турецьке). Це слово, з попсованим значенням «пшениця» могло потрапити до тюркських (кочових) народів, до яких відносились і шумери, лише від народу, який займався землеробством. Таким народом були наші далекі нащадки – хатти (пізніші - венеди)! Отже, це слово, мандруючи з його носієм, потрапило з Якутського краю у далеку Малу Азію. Це трапилось у сиву давнину, під час переселення арійських і тюркських племен. Таке розуміння етимології слова «бугдай» (пшениця) зберігається саме у тюркських народів, і воно цілком відповідає свідченням Біблії, в якій часто повторюються слова Бога до людей: «хліб я вам дав …». «А Ісус їм сказав: “Поправді, поправді кажу вам: Не Мойсей хліб із неба вам дав, - Мій Отець дає вам хліб правдивий із неба. Бо хліб Божий є Той, Хто сходить із неба й дає життя світові. А вони відказали до Нього: “Давай, Господи, хліба такого нам завжди”! Ісус же сказав їм: “Я – хліб життя. Хто до Мене приходить, - не голодуватиме він, а хто вірує в Мене, - ніколи не прагнутиме”» … … «Поправді, поправді кажу Вам: “Хто вірує в Мене, - життя вічне той має. Я – хліб життя! Отці ваші в пустині їли манну, - і померли. То є хліб, Який сходить з неба, - щоб не вмер, хто Його споживає. Я – хліб живий, що з неба зійшов: коли хто споживає хліб цей, той повік буде жити. А хліб, що дам Я, то є тіло Моє, яке Я за життя світові дам”» («Біблія [ UKRAINIAN BIBLE ], 1991, c 120 [ Євангелія від Св..Івана 6, 31-35, 47-51 ])
Відомий російський історик М.М.Карамзін, майже двісті років тому, писав: «…Потоп истребил людей, и ковчег Ноев, как сказано в Св.. Писании, остановился на горе Араратской, откуда цепь гор идёт к Сибири и Татарии, странам высочайшим, из коих текут многие реки в море Ледовитое, Каспийское, Океан Восточный и во все земли окружные. Сии места долженствовали казаться Ноеву семейству лучшими и безопаснейшими для обитания, и Бог произвёл там хлеб, которым более всего питается человек вне Тропиков, и который (что известно Ботаникам) растет дикий в одной России восточной. Гейнцельманн нашёл в степях Башкирських пшеницу и ячмень. Жители Сибирские пекут хлебы из дикой ржи. Следственно можно заключить, что Сибирь была первым отечеством Ноевых потомков», и проч. (см. Шлепер. Probe Russisch. Annal. стр.45-46). Шлицер, напечатав сие место из Линнеевой рукописной Диссертации, прибавляет: «Мысль новая и прекрасная! она разительным образом доказывает пользу Естественной Истории для Истории народов». Г. Озерецковский (см. его «Путешествие по озёрам Ладож. и Онежск.», стр.34), говорит, что в Сибири называют дикою рожью и траву колосник (Elynus arenarius)». (Н.М.Карамзин «История государства Российского», Т.1, М.,1989, с.182).
Цікавим є те, що останні праці російських археологів, підтверджують існування давніх та найдавніших людей (архантропів і неандертальців) саме в Якутії. Так, у 1982 році було досліджено археологами Мочановим та Федосєєвою житло Дірінг-Юрех (3,2-1,8 млн. років). Подібні знахідки виявлені на Ангарі, на річці Улалінка (Окладніков)… Це свідчить, що з сивих давен у Якутії проживали найдавніші люди. У евенків, які проживають на заході від Середньо-Якутської низини, є цікава давня легенда, яка розкриває значення слова Бог («Буг»), як «земля», і вказує, що ця земля знаходилась на схід від них: «По направлению восхода солнца отправляйся в путь, туда, где наше солнце поднимается. Там живут хорошие люди, близкие нам по крови и языку, там много людей найдёшь, услышишь родную нам с тобой речь, знакомые нам песни. Там живёт мать наших народов, зовут её Энин Буга, Мать земли, тысячи народов живут под её покровительством …» («Легенды и мифы Севера», М.,1985,с.191). Автор вважає, що таким «райським» місцем для наших пращурів, у дуже давні часи, і була Середньо-Якутська низина. Спробуємо це довести. Для цього варто поєднати фонетику слів, які означають «держава», «країна», «рай» у мовах найбільших народів Європи: німців, французів, англійців, шведів, італійців, іспанців, поляків, чехів, словаків, українців… В українській сучасній мові такий фонетичний відповідник існує: «к рай», «к раї на», «Ук раї на» - «рай». Це саме прослідковуємо в польській мові, чеській, словацькій…, тобто, в мовах нащадків хатто-шумерів. Цієї відповідності не має в російській мові: «государство», «страна» - «рай» (слово «край», як і слово «район», у лувійській (праросійській) мові є запозиченням з хаттської (венедської) мови. У німецькій мові: «Land» (країна), «Staat» (держава) – «Paradies» (рай). У англійській - … У французькій - … Такої відповідності не знайдете в мовах інших великих європейських народів. Що означає слово «Рай»? Етимологія цього слова досить прозора – це «місце народження «Ра» (сонця)». Для нас стає зрозумілим, що пошуки «Раю», не що інше, як бажання давньої людини знайти ту країну, де знаходиться «Ра» (сонце), «місце, де сходить, та заходить сонце», «країну сонця». Люди вирушували на пошуки «країни сонця». Пройшовши кілька днів, питали у тамтешніх мешканців: «де Рай?» (де країна «Ра»?). Ті, знову показували на схід… Так, і блукала людська думка тисячоліттями у пошуках країни, де знаходиться «Ра» (сонце).
Ми вже, раніше висловлювали думку, що далекі пращури шумерів та евенків мали б мати якусь спорідненість, одні поклонялись богу Енки (Енкіду), інші, у своїй назві, і зараз, несуть це імя - «Ев енки». Ця спорідненість не обов’язково має бути генетичною, можливо, ці народи, були сусідами. Проживаючи поруч, маючи спільну тривалу історію, отримали багато подібних (спільних) рис культурного і мовного розвитку. Сучасні евенки – тунгуси, а давні шумери були, як вважає автор, тюрками. У Красноярському краї, на кордоні з Якутією, існує місто з назвою «Бодайбо», яка нам здається тотожнюю тюркському визначенню назви пшениці: «бугдай»(уйгурське), «бугдай»(туркменське), «будай»(киргизьке), «бидай»(казахське), «bug day»(турецьке)…
Уважно вивчаючи назви міст Хеттської імперії, ми знаходимо їм топонімістичні паралелі, у Східному Сибіру та Центральному Сибіру. Це не є випадковістю! Хеттським містам, середини другого тисячоліття до н.е. - «Васухані», «Вілусія», «Алдана» відповідають назви сучасних річок у Центральному і Східному Сибіру – «Васюган», «Вілуй», «Алдан»., а таким назвам давніх міст, які знаходились на кордоні Сірії та Лівану, як – «Амка», «Акут», відповідають їх Східно-Сибірські тезки – назва річки «Амга», назва краю «Якутія» (Хачатрян В.Н.«Восточные провинции Хеттской империи» [вопросы топонимики], Ереван,1971, «Васухані» с.98,99,114; «Вілусія» с.120; «Алдана» с.74,75.).
Така відповідність була до цього часу науковцям не відомою! Хочу звернути увагу дослідників, що три річки: «Вілусія», «Алдана», «Амка» з півночі, сходу, та півдня оточують Середньо-Якутську низину, де ми знаходимо безліч топонімів з основою «хатта»!!! Назві річці «Алазея» у Східному Сибіру відповідає назва острова Кіпр в часи Хеттської імперії (1265-1235 рр. до н.е.) – «Аласія». (О.Р.Генри «Хетты», М.,1987,с.194). Що це? Знову випадковий збіг обставин? Складається таке враження, що арійські племена називали свої «малоазійські» міста назвами Східно-Сибірських річок, на берегах яких, вони довгий час перебували. Кожного року мешканці Хеттської держави влаштовували свята в честь цих річок, «в пам'ять про своє перебування на їх берегах». І це не помилкове враження, а факт історії, закритий від дослідників пилиною тисячоліть… Таким самим чином можна пояснити появу назви поселення Анкара, майбутньої столиці Туреччини, від назви річки у Центральному Сибіру, правої притоки річки Єнісея - «Ангара» Спробуємо довести таке переселення, на прикладі малоазійського народу, який відомий у наукових колах під назвою - «лувійці». Автор вважає, що вони є далекими пращурами сучасних росіян.
Шлях розв’язання проблеми, знаходження далеких пращурів сучасних росіян, а отже, ототожнення малоазійського народу «лувійців» з їх далекими нащадками – «росіянами», був наступний: 1. лувійське слово «сепахи» (сапоги), яке ми знаходимо в науковій літературі, і яке відповідає хаттському слову «чорне взуття» - «чоботи». Це слово подається науковцями, як лувійське. Воно відповідає сучасному російському слову «сапоги». Слово «сапоги» відсутнє в інших слов'янських мовах!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
2. «славяни» - сучасна самоназва росіян, яку вони постійно накидають і своїм сусідам, корегується на «с лувиани», тобто, «ті, що з Лувії». Назва пізня, виникла в часи їх «малоазійської» історії. Лувія – малоазійська країна, про яку згадується в хеттських, аккадських, хуритських текстах. Згадує її і грецький історик Платон, розповідаючи про іншу державу – Атлантиду.
3. слово «магадан», яке тотожнє шумерському слову «мейдан», і сьогодні збереглось у назві одного з російських міст, у Східному Сибіру.
4. російський дослідник міфології хеттів О.Є.Наговіцин зазначає: «Основними обьектами поклонения хаттского происхождения былиБог-Кузнец Хасамили, обожествленная река Цулия и Богиня-Защитница Реки. Богами канесийского (= хетто-лувийскими) происхождения были Бог Грозы Леса и Бог по имени «Любов, Благость» ( Accияц, Assiyat-s ), мать источника Калимма и сам обожествлённый источник Калимма, боги Ворот Салавани, обожествлённая река (источник) Медная (Куваннани)…». (А.Е. Наговицын «Магия хеттов», Москва, 2004, с.216) Зробимо пояснення. Хеттська держава була конфедеративною державою, а отже, у державному пантеоні Богів, були Боги всіх союзних народів- хаттів, шумерів, хеттів, палайців, лувійців... Назва річки «Цулія»відповідає шумерському (хатто-шумерському) – «Сулія». Порівняйте з українським словом «су лія», з назвою української річки «Су ла», «Су дак», де шумерське «су» означає «вода». Слово «Цулія» ( «Сулія») поділяється на іменник «цу» («су») – «вода», «річка», та на прикметник дії, що утворений від дієслова, вказуючий на рух води – «лити» («та, що льється»). Порівняйте з хеттською назвою посуду – «літіус». Нам здається, що місце цієї ріки, як і її назву, розкриває сама назва народу – «шумери», що має корегуватись на «су» (вода, річка) і власне її назву «Мери» («Мері», «Марі»). Чи не про витоки шумерського народу, чи не про часи часи «сидіння» на берегах річки «Марі», згадує «Велесова книга»? «І тут наші родичі почали були ділитися, кому старшим пребути, хто походить від отців і праотців марічен ських, який од них іде, а який був простець, і та велика свара одоліла русів і привела до розладу і розторгнення»?. («Велесова книга», упор. Б.Яценко, Київ, 1995, д.№8 (27), с.103) Пригадаємо і назву шумерського міста «Марі» (Andre Parrot «Mari», editions je sers Paris, 1948). Назва ж річки «Калимма» з хеттського тексту є лувійською назвою, яка відповідає назві сучасної річки у Східному Сибіру – «Колима».
5. Поглянувши на сучасну карту, бачимо, що топонім «Магадан», який відповідає лувійському слову «магадан», знаходиться поруч річки з назвою… - «Колима».
Автор впевнений, що в часи своєї «Східно-Сибірської» історії хатти, мешкаючи в районі сучасної Середньо-Якутської низини, вступали в контакти з лувійцями, які проживали на берегах сучасної річки Колими. Про початок переселення наших пращурів з Східного Сибіру говорить «Велесова книга»: «Із тієї темені ізійшло, здибилось зле плем’я дасуво А те зле племено на пращурів наших набігло, напало, І багато людей було забраних і померлих. А той Ор-старотець казав: “ Ідімо од землі цієї, де хуни братів наших убивають. Тоті бо криваві хвостаті звірі нашу худобу крадуть і дітей убивають “. То бо той старотець сказав: “А підемо до іншої землі, в якій течуть меди і молоко, і та земля є “ … Отак сіли на коней і рушили. За ними їхали молодші дружини; Йшла худоба – корови, пов’язані бики, вівці; Їхали діти, старотці і матері, жінки, як марні люди…» («Велесова книга», упор. Б. Яценко, Київ,1995, д.№4г., с. 26).
Дослідник історії Індії Е.Шмідт пише: «Не без борьбы досталась пришельцам эта прекрасная страна; населявшие её ещё до их прихода темнокожые коренные жители не добровольно уступили им свои права. Веды того времени наполнены шумом битв, победными криками; высокие боги призиваються, чтобы разить завистливых злих дасью, и им возносяться полные ликующей благодарности похвалы за то, что они разрушили сотни прочных убежищ несчастных, низких рабов, дасью.»
Нам здається, що «плем’я дасуво», про яке згадує «Велесова книга», є тими самими – «дасью», які згадуються у Ведах арійських племен, які були ворогами арійців, і про які згадує дослідник Е.Шмідт. (Эмиль Шмидт «История человечества: Индия, Цейлон, Индокитай» Санкт-Петербург, 2003, с.48.)
Здається, що дослідник помиляється, коли стверджує, що дасуво - плем’я індійське. Арійці у Ведах оспівували часи попередньої своєї історії, історії боротьби з ворожим сусіднім племенем, яке мешкало у Східному Сибіру. «Велесова книга» вказує, що запекла боротьба з племенем «дасуво» (дасью) і була основною причиною «великого переселення». Це плем’я ототожнюється з хунами, що може свідчити про його тунгусько-манджурське, або -монгольське походження. Про входження в «Дворіччя» наших далеких пращурів, тобто в межиріччя річок Тигру і Євфрату, «Велесова книга» зазначає:
«… принесли в жертву коня білого і вийшли з краю Семиріччя, що біля гори Ірштії, і в Загогрії, хоч були там вік. І так покинули той край і пішли в Дворіччя, і розбили тих з допомогою кінноти своєї, і пішли до землі Сірійської, і там зупинились…» («Велесова книга», упор. Б.Яценко, Київ, 1995, д.№15а, с. 72).
«Загогрія» це сучасний гірський хребет «Загроси», який відділяє сучасні держави Іран та Ірак, а отже, «гори Ірштії» мали бути десь поруч. Згадані свідчення вказують, що вже під час свого «виходу» з Східного Сибіру, наші пращури – хатти (венеди) і шумери (анти), мали коней. Чи можимо ми сказати, як виглядали коні наших пращурів? Чи існують у сучасному світі фауни представники цього генетичного типу коней? В науковій літературі знаходимо цікаве повідомлення: «То обстоятельство, что азиатские просторы не были заняты только лошадью Пржевальского, получило существенное обоснование в выявлении самостоятельного очага развития лошадей на протяжении всего плейстоцена, или четвертичного периода, в Якутии. * Выявленное П.А.Лазаревым сходство современной якутской лошади с древними лошадьми Якутии и, как он считает, её непосредственное происхождение от них ставят на очередь обсуждение возможности существования самостоятельного очага возникновения коневодства на территории Якутии, что требует привлечения значительного числа специальных сравнительно-этнологических данных. Мы здесь не можем углубляться в детали, но отметим главное – дикие лошади, жившие в различных районах Сибири, могли быть близкими к тарпану и дать начало местным домашним лошадям в Западной Сибири, Средней Азии, Южной Сибири и на Дальнем Востоке…» (В. П. Алексеев «Становление Человечества», Москва, 1984, с. 438-439; * См. Лазарев П. А. «Антропогеновые лошади Якутии», Москва, 1980).
Дослідники Якутії зазначають: «Чтобы узнать об истории происхождения якутской лошади, специалисты советуют обратиться к труду доктора геологических наук Петра Лазарева. По узученным древним останкам лошадей им были сделаны выводы, что якутская лошадь обитала на территории Якутии ещё в плейстоценовый период, около 35-37 тысяч лет назад, вместе с мамонтами и саблезубыми тиграми». Заглянувши в Інтернет, читаємо: «Якутская лошадь. Это особый вид лошади.Живёт она на севере Якутии. Якутская лошадь невысокая. У неё большая голова и длинная и широкая морда. Обычно якутские лошади белые или серые. Очень редко можно встретить чёрную лошадь. На юге можно увидеть лошадей другого цвета, а на севере лошади только белые. У якутской лошади сильные и короткие ноги. Эти лошади очень выносливы. Они могут перевозить тяжёлые грузы и при этом очень мало есть. Их пища – мох, который они ищут под снегом. Якутские лошади проходят большие расстояния без пищи. У них есть подкожный жир, который позволяет им жить некоторое время без пищи. У якутской лошади один жеоебёнок, и она кормит его молоком.» (http://schoo16n.kubannet.ru/bekar/Animals/ush_yakut.htm)
Автор вважає, що якутський кінь і був тим конем, з яким далекі пращури хаттів, шумерів, лувійців, хеттів зробили далеку подорож з Східного Сибіру, через Індію, до Месопотамії та Малої Азії. Продовжимо наше дослідження, подорожуючи дорогами, якими тисячі років тому, пройшли наші далекі пращури. В Північно-Східній частині Індії, в штатах Ассам, Аруначал-прадеш, Нагаленд, Манипур, Трипура, Мизорам, теж зустрічаєм цілу групу топонімів з кореневою частиною «хата», «хат», які подаємо у російській транскрипції, згідно географічного атласу: «Гува хати», «Джор хат», «Низамг хат» «Лапаг хат», «Мунгерг хат», «Силг хат», «Голаг хат», «Пасиг хат». Серед цих топонімів знаходимо топоніми, з знайомими нам словами: «Дан гори», «Итана гар»,«Джармана гар», «Ранга мати», «Неа мати», «Ликха пани», «Пани пута». У штаті Західна Бенгалія натрапляємо на назву міста «Думка», «Камар хати», «Балург хат», «Дайн хат». У сусідньому Бангладеші існують міста «Багхер хат», «Назир хат», «Рума базар», «Бхайраб базар», острів з назвою «Юж. Хатия» та затока «Харинг хата». У сусідньому Непалі зустрічаємо топонім «Хатия». Можливо, що і назва столиці цієї країни, місто «Катманду», колись вимовлялась, як «Хат манду». У сусідній країні Мьянма існують топоніми «Калева», «Палева» (вони знаходять паралелі у народів фіно-угорської мовної групи), річка «Ира вади». («Атлас Мира»,Москва, «ОНИКС», 2004, с.184-187; «Атлас Мира», Москва, ГУГиКСМСССР, 1988, с.122-124). Етимологія основи «хатта», «хаттай», яку ми вже розглянули, визначається словом «фортеця», яке є тюркського походження. Автор вважає, що ці топоніми є відлунням перебування в Індії тюркських (шумери) та арійських племен (хетти, хатти, лувійці, невідомі нам по давньому імені, пращури німців). У мовах сучасного населення Індії знаходимо слова, які зустрічаємо у багатьох європейських мовах. Наведемо слова з санскриту, відповідники яким знаходимо в сучасній українській мові:
Санскрит Український відповідник
сну снувати сік сік свара свара, сварити, сварка світ світити тата тато темі темінь багута багато буд будити вартіти вертіти видіта видіти віта вітати, вітання гласати голосити грама громада грива грива дата дати дадав дав, додав двора двері, двір матар матір, мати пас пасти мур мур ніча нічна прията приятель нана неня кіл кіл мла мла кара кара цяти тяти --------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------- («Індо - Європа» [ Етноосфера. Історіософія. Культура. ], К., 1991, с.40-42; «Індо-Європа» (книга перша: Атлантида - Україна), К., 1992, с. 72 - 74)
Наші пращури пройшовши через Індію, перебуваючи певний час у цій місцині, залишили на цій землі свій «мовний» слід. Це факт не спішить визнавати офіційна українська історична наука. Чому? Гадаю тому, що важко скласти цілісне бачення того руху. Багато виникає питань, на які науковці поки що не готові дати відповідь. Які давні народи можна було б ототожнити з нашими далекими пращурами? Коли міг початись цей рух? Звідки вийшли наші пращури? Яким був напрямок того руху? Причини того переміщення? В науковій літературі знаходимо повідомлення про теорію англійського вченого С.Гєдда: «Он показал, что в первые века 3 тысячелетия до н.э. в Египте и в Шумере появился одновременно ряд сходных обычаев и элементов культуры. На основании этого он утверждает, что между этими странами имелись связи, которые были установлены шумерами, поселившимися в этовремя в Египте и Двуречье… … В самое последнее время было высказано мнение, что прародиной шумеров можна считать западную область Индокитая…» (К.Матвеев, А.Сазонов “ Земля Древнего Двуречья ”, М., 1986, с.36.) В.Христіан вважав, що «возможно, шумеры пришли из Тибета или из Ассама в Индии» (Там само, с.35). Науковець Еміль Шмідт зазначає: «Скоплявшаяся масса арийцев теснила друг на друга всё больше на восток. Мы можем проследить это движение с момента пребывания арийцев на высотах афганского предгорья до того момента, когда они, продвигаясь через Пятиречье, достигли Дамны, или Джумны (Ямуны), самой западной из рек бассейна Ганга: она часто упоминается в более поздних ведах, тогда как Ганг вообще упоминается не более одного-двух раз. Надвигание друг на друга и смешение различных племён, соперничавших в захвате богатой добычи – земли, должно было неизбежно приводить к столкновениям. Некоторые племена и их цари упоминаются с их племенами; так, прежде всего союз «Пяти народов» в северной части Пятиречья: яду, турваса, друхью, ану и оставшихся больше других позади пуру; первые два племени и затем третье и четвертое продолжали оставаться между собой в более тесной связи. К востоку, за пределы этих пяти союзных народов, населявших настоящую Ариаварту (санcк. – земля ариев), страну арийцев, проникли триасу, ветвь воинственного, испытанного в боях и победах племени бхарата; между ними и более западными народами Пятиречья дело дошло до кровавой борьбы. Оттеснённые в этой борьбе союзные племена, вынужденные ограничиваться одним Пятиречьем, теряли всё более и более общность интересов и чувство родства с продолжавшими распространяться на восток арийцами. О большинстве этих племён мы уже больше ничего не слышим…» (Эмиль Шмидт «История человечества: Индия, Цейлон, Индокитай» Санкт-Петербург, 2003, с.49-50.)
«Велесова книга» кілька разів згадує про індійський період історії наших пращурів: «А із Пендеба йдемо досі до неба синього …» (д.№7є, с.48);
«Молимо патаре Дяіє, що той ізведе огінь, який Мати-Слава принесла на крилах своїх праотцям нашим. І тут пісні співаємо біля вогнищ вечірніх. І повідаємо старі слова слави нашої про святе Семиріччя наше, де наші отці гради мали були, і віддали ту землю, до землі іншої одійшли. І мали в часи ті державу, і в давнину мали Голунь нашу, і гради, і села, і вогнища, що утворювали землю …» (д.№19, с.80);
«Хай святиться імя його Індра, бо то є наш бог серед богів і Веди знає, так оспівали були його.Од нього маємо отари худоби, яку бережемо од зла. Примножуються ті отари, що були збережені, так ми і його (зберегли). Дитиною прийшов він із землі оріїв до краю Ін(д)ського. Думали прийти до раю травного, а для худоби то були злі злаки. Так веселощі великі нас обуяли. І там наказав отець Глас Оріїв трьом синам своїм поділитися на три роди і йти на південь і на захід сонця. А то були Кий, Щек і Хорив. І так зробили, і пішли три роди, і сіли всі на землю свою.» (д.№31, с.113);
Дошка №31 розповідає про протиріччя, які виникли серед арійських племен, щодо подальшого напрямку руху. Виникла суперечка, рух одних племен, на захід, очолив Оседень - огнищанин, рух інших племен, на південь, очолив Ор (Орео-отець). Науковці зазначають, що «Нордические европеоиды появились в Индии как часть индо-иранских племён, которые первоначально (5 тыс. лет до н.э.) обитали в Центральной Азии (некоторые исследователи указывают и на другие ареалы), а затем обосновались в Мессопотамии. В литературе эти племена получили название ариев (арьев). Переселение арьев в Индию началось где-то между 2000 и 1500 гг. до н.э. Первоначально они появились в Западном и Северном Пятиречье (Панджабе) и начали просачиваться в Индию вдоль течения р.Ганг.» («Индия – карманная энциклопедия», Москва, 2000, «Муравей-Гайд», с.27-28). Трохи змістовніше про це говориться у написі на дошці №26 «Велесової книги»: «І се був у ті часи Оседень, огнищанин, і сей благ був. І боги давали йому овець багато і худоби на пасовищах у степах. І се була вона при травах многих, і боги давали йому приплоди худоби і примножували її. І тако зявився перед очима їхніми мандрівник і сказав йому: «Нехай підуть сини твої до землі тієї, до краю чудового, що є на заході сонця і де сонце спить на своєму одрі. І се вершник скаче до нього і рече сонцю, що гряде сонце до лук своїх синіх. То повинен скакати до повозу твого і дивитись од сходу. І як сказано було, поскакав той до іншого краю. І ввечері прискакав поблизу їх інший вершник і сказав, що сонце зайшло за гори свої і візок свій золотий залишило; і той вороги хотіли вкрасти. І ті ближні вершники скачуть до іншого краю. І ось зоря йде і веде зги свої й одягом Дажбовим трясе, і зги течуть до краю небесного». І се сказав. Тоді два сини пішли до заходу сонця і побачили там багато див і трави злачні. І прийшли до батька і сказали йому, що красен край той. І се многі племена і роди висловили бажання стати на тропу ту і піти за Оседнем. І тут сказав Орео-отець синам своїм очолити всі роди. І не захотіли вони, поділившись на тих і інших. Отож князі одні повели людей своїх на полудень, і Ор повів до краю морського. І тут була засуха велика і піску багато. І пішли до гори і там осіли на піввіку. І як створили кінне військо велике, пішли в землі чужі. І там воїни ставали на тропі їхній, примушували битися і були розтрощені. І так ішли далі і бачили землі теплі і не берегли їх, бо багато чужих племен там осіли; і йшли далі. Се бо боги вели їх, як людей своїх. І прийшли до гори великої і билися там з ворогами; і йшли далі …» (д.№26, с.99-100);
«вірити не мусимо, доки не побачимо, що венеди повернуться до земель наших, до степів давніх, щоб глядати ватри іні, як у дні виходу од П’ятиріччя і Семиріччя, коли на сході відійшли од нас.» (д.36а, с.121);
«Якось люди пробудились, а коні під хмарами од страху кричать. Чуючи це, (люди), обійняті страхом, остерігалися, боялися, не лягали вже. І був по цьому мор і холод великий. І пішли з краю Індського світ за очі. Пройшли по землі Перській і пішли далі, яко не годилася земля тая для овець. Пішли горами і бачили каміння, і ті проса не сіяли – також пройшли мимо. І знайшли степ квітучий і зелений. Там стояли літа два, а по тому пішли далі, оскільки хисниці з ' явилися» (д.38а, с.126-127);
Інформація деяких дошок «Велесової книги», щодо Індійського періоду історії наших пращурів, подавалась нами раніше (д. №15а. с.72; д. №31, с.113). Коли відбувались ці події?
|
