Історія Польщі. війну з Францією і 18 січня 1871 р

війну з Францією і 18 січня 1871 р. у Версалі було проголошено утворення Німецької імперії (райху), до якої увійшли 25 німецьких країн. Нова імперія майже в два рази збільшила територію і населення. Вона була конституційною монархією, де майже вся влада зосереджувалася в руках прусського короля та його канцлера. Об'єднана Німеччина почала претендувати на провідну роль у європейських і світових справах.

Утворення Німецької імперії й швидке зростання її економічної та політичної могутності, послаблення імперій Габсбурґів і Романових докорінно змінило міжнародну ситуацію в Європі. Франція і Росія мали підстави непокоїтись амбітними планами Німеччини, тому напруження між ними постійно зростало. Інтереси більшості європейських держав зіткнулися на Балканах, де у другій половині 70-х років під тиском визвольного руху слов'янських народів розпадалась Османська імперія. Росія, що прагнула розширити свої впливи на Балканах і в протоках, що вели з Чорного до Середземного морів, зустріла гідних суперників - Німеччину та Австро-Угорщину. У 1879 р. дві останні підписали союзний договір, а у 1882 р. до нього приєдналась Італія. Виник військово-політичний союз, скерований проти Франції та Росії. У відповідь на це Росія і Франція 1893 р. уклали між собою військову конвенцію. Претензії Німеччини на гегемонію в Європі і розширення своїх колоніальних володінь викликали опір з боку Англії, яка до певного часу зберігала нейтралітет і проводила політику "блискучої ізоляції"". Зі свого боку Росія інтенсифікувала свої дії на Закавказзі та в Середній Азії, приєднавши до імперії нові території.

Суттєві зміни у розвитку капіталістичних відносин, швидкий прогрес наукових знань, соціальні трансформації спричинили світоглядні переорієнтації в суспільній думці. У другій половині XIX ст. значного поширення набула філософія позитивізму, яка обґрунтовувала торжество наукових ("позитивних") знань у розумінні природничих і соціальних процесів. її творець - французький учений і філософ Огюст Конт (1798-1857) - спирався на здобутки природничих наук і пропагував всемогутність людського розуму, здатного розв'язати насущні проблеми суспільства. Його ідеї були розвинуті й доповнені еволюційною теорією англійського вченого Чарлза Дарвіна (1809-1882) і органіцистською філософією англійця Ґерберта Спенсера (1820-1903). Вони пропагували перевагу науки та наукових знань над ідеологічними й політичними доктринами, закликали до інтелектуалізації всіх сфер суспільної діяльності.

З другого боку, бурхливий розвиток наук про людину (психології, антропології, етнології та ін.) привернув увагу вчених до свідомісних процесів і культури. Шотландський антрополог Д. Фрезер (1854-1941) довів відповідність культурного стану людини певному етапу суспільного розвитку, змінність і цінність культурних здобутків людства. Ще далі пішов німецький філософ Ф. Ніцше (1844-1900), поставивши в центр суспільної еволюції "сильну індивідуальність", здатну долати хаос універсуму та встановлювати в ньому порядок. До нових умов пристосовувалася теологічна доктрина християнської церкви. Протестантські теоретики схилялися до думки про потребу соціальної та духовної допомоги людині у змінюваному світі. Католицька церква в особі папи Пія IX 1864 р. опублікувала послання, в якому наполягала на збереженні традиційних догм християнства, засуджуючи нові ідейні течії та наукові здобутки - матеріалізм, свободу мислення, релігійну індиферентність. Послання викликало протести громадськості західноєвропейських країн. Новий папа Лев XIII (1878) був змушений провадити більш обережну політику щодо вірних.

Багатоманітність світоглядних орієнтацій, які набули поширення у другій половині століття, дали поштовх створенню нових соціально-політичних доктрин,що здобули своїх прихильників у багатьох країнах. Ідеологія та політика лібералізму приваблювала багатьох діячів в урядах західних країн. Разом з тим вона зазнала серйозної критики з

У період модернізації

боку консервативних і радикальних політичних течій. Особливу роль у формуванні радикальної соціалістичної ідеології відіграв німецький учений Карп Маркс (1818-1883) і його доктрина, що отримала назву марксизму. У численних працях він обґрунтовував соціально-класову природу суспільного розвитку та історичне призначення промислового робітництва (пролетаріату) ліквідувати класову державу й створити справедливе безкласове суспільство (комунізм). З цією метою він закликав згуртувати робітників усіх націй для проведення "соціальної революції" і перетворення суспільства. Ці ідеї вперше були висловлені К. Марксом і його однодумцем - англійським підприємцем Ф. Енгельсом (1820-1895) у Комуністичному Маніфесті (1848). Пізніше обидва мислителі приділили увагу науковому обгрунтуванню ідеї світової соціалістичної революції (праця "Капітал" та ін.). У 1864 р. разом з групою англійських робітничих діячів вони заснували в Лондоні Міжнародну асоціацію робітників (1-й Інтернаціонал), який зайнявся поширенням соціалістичної ідеології у робітничих масах європейських країн. Своєю діяльністю К. Маркс і Ф. Енгельс поборювали інші соціалістичні доктрини (Л. Бланкі, П. Прюдона, Ф. Лассаля, М. Бакуніна тощо). Соціалістична ідеологія знайшла відображення у виникненні й діяльності соціал-демократичних робітничих партій європейських країн, які виступили захисниками соціальних і політичних інтересів робітництва. Першою невдалою спробою запровадження соціалістичних порядків стала у березні 1871 р. Паризька комуна, пов'язана з поразкою Франції у франко-прусській війні.

У контексті такої ситуації в Європі польські землі продовжували залишатися у складі трьох імперій - російської, німецької та австро-угорської. Після придушення Січневого повстання 1863-1864 pp. і проведення земельної реформи у Королівстві Польському Росія приступила до перетворень, котрі повинні були модернізувати монархію при збереженні абсолютизму. Австрійська монархія після двох поразок від Італії та Франції (1859) й Пруссії (1866) була змушена вдатися до реформ, щоб послабити відцентрові тенденції. У 1867 р. Габсбурзька імперія була перетворена на дуалістичну конституційну монархію Австро-Угорщину, в якій Угорщина отримала автономію, а в коронних краях було запроваджено елементи самоврядування. Економічний поступ і соціальні зміни, загострення суперництва європейських держав відсунули польське питання на другий план. Воно перетворилось у внутрішню справу країн-загарбниць. Польське суспільство також переживало період глибоких структурних змін і розробки нових концепцій національної еґзистенції.