Історія Польщі. Франц Иосиф упродовж кількох років запроваджував у життя основні положення "Резолюції-", які в сутності дозволили полякам здобути польську автономію

Франц Иосиф упродовж кількох років запроваджував у життя основні положення "Резолюції^-", які в сутності дозволили полякам здобути польську автономію в Галичині. У 1869 р. за розпорядженням віденського уряду було запроваджено польську мову як офіційну в адміністрації, судівництві і освіті. 1871 р. створено посаду "міністра до справ Галичини", яку посів польський аристократ. Тоді ж було полонізовано Краківський і Львівський університети. У руках поляків опинилися всі основні важелі управління в Галичині; вони швидко розбудовували систему освітніх, культурних і господарських організацій. У зв'язку з цим і польські демократи, які спочатку стояли в опозиції, поступово перейшли на лояльні позиції співробітництва з монархією. Польські консерватори і ліберали мали велику користь від такої співпраці. Намісники Галичини і маршалки сейму завжди призначалися з числа польських консерваторів. Вони ж обіймали високі посади прем'єрів і міністрів у центральних урядах Австро-Угорщини: прем'єрами урядів у Відні були Альфред Потоцький (1870-1871), Казімсж. Бадеиі (1 895-1897), міністрами фінансів - Ю. Дунаєвськш, Л. Білінсьшїл, В. Коритовський, В. Залеський, міністром закордонних справ - А. Голуховський (молодший), міністром освіти - С. Мадейсъкий, Л. Цвіклінський.

Українці в Галичині. Імператор і віденський уряд у своїй політиці цілком покладалися на польських консерваторів. Русини-українці були повністю усунуті від владних важелів, а їхні національно-культурні права поступово обмежувалися. Втрата надій на підтримку центрального уряду призвела до розколу українського національного руху. У 60-х роках частина його консервативних діячів почала орієнтуватися на Росію, шукаючи протидії поширенню полонізації. Сформувалася впливова течія москвофільства, яка за прикладом чехів та інших поневолених слов'янських народів вбачала в царській Росії можливого рятівника русинів-українців від ополячення. її представники схилялися до визнання приналежності українців до єдиної з росіянами давньої "руської" нації. Один з діячів москвофільства Б. Дідицький писав, що лише Росія "може вирішити, як слід, українську справу". Москвофіли закривали очі на антиукраїнську політику царату в самій Росії.

З 60-х років у Галичині активно розвивався також иародовський український рух, який спирався на визнання єдиної української нації та підтримку діячів українського національного відродження в Наддніпрянській Україні. За допомогою наддніпрянців у Галичині створювалися перші культурно-освітні організації ("Просвіта" 1868 р., Товариство ім. Шевченка, газета "Діло" та ін.). Народовці, як і москвофіли, виступали за надання українцям рівних прав з поляками в Галичині. Однак вони не погоджувалися з теорією приналежності українців до єдиного "руського" народу, вимагали запровадження фонетичного українського письма - на відміну від етимологічного, якого дотримувалися москвофіли, поборювали консервативно-патріархальні та клерикальні ідеї своїх опонентів з протилежного табору. Поступово між народовцями і москвофілами дійшло до принципових розходжень і взаємної ворожнечі. З цього користали польські правлячі кола, які, в залежності від обставин, зближувалися то з одними, то з другими, щоб не допустити зміцнення позицій українців. Ситуація ускладнювалася тим, що переважна маса українського селянства тривалий час залишалася малоосвіченою і пасивною. Тому народовці проводили широку просвітницьку діяльність серед селян, результати якої принесли вітчутні наслідки лише наприкінці XIX ст.

Польські консерватори, які зосередили в своїх руках владу в Галичині, сприймали українське питання лише як національне і погоджувалися на певні поступки українському селянству. Але вже у 70-х роках відбулося зміцнення українського наро-довського руху. Цьому сприяло перенесення центру українського культурно-національного руху з Наддніпрянщини до Галичини, де конституційні порядки, на відміну від