Польське суспільство: економічний розвиток і соціальні зміни

Людність. Друга половина XIX ст. стала часом значного цивілізаційного поступу, який був пов'язаний з індустріалізацією, впровадженням до виробництва і побуту здобутків науки і техніки, зростанням освіченості і культурного рівня населення усіх європейських країн. Поляки не стояли осторонь цих процесів. Поступ відбувався повільно і його результати стали відчутними на початку XX ст. Ще у 60-70-х роках XIX ст. рівень споживання основних продуктів і медичного обслуговування серед поляків був низький. За підрахунками дослідників, середній поляк в Королівстві Польському споживав із продуктами тільки 70 % калорій, необхідних для життєдіяльності людського організму, і можна стверджувати, що більшість поляків завжди залишалася голодною. 1862 р. у Королівстві Польському практикували лише 408 лікарів, в Галичині - 265. З лікарської допомоги користало лише 20 % населення, а заразні хвороби були причиною смерті у 41 % всіх захворювань. Дитяча смертність до п'ятого року життя забирала 45 % всіх дітей. Середня тривалість життя в польських землях становила 25-30 років (у Франції, Англії, Швеції - 42 роки). Але вже на початку XX ст. ці показники виглядали краще. Смертність впала з 35-36 % до 22-23 %, середня тривалість життя зросла до 35 років, на Познанщині - 45 років. Результатом цивілізаційного поступу був "демографічний вибух" у європейських країнах, який заторкнув і поляків. За 40 років (від 1870 до 1910) чисельність поляків зросла у 2,2 рази-з 10,1 млн. у 1870 р. до 22,1 млн. у 1910 р. (у 1900 р. поляків налічувалось 17,1 млн.).

Позитивну роль у демографічних процесах відіграла урбанізація, збільшення населення міст. Загальна динаміка зростання чисельності міського населення в польських землях представлена такими цифрами: 1870 р. в містах проживало 8 % всього населення, 1900 р. - 17,55%, 1910 р. - 21,4% (найбільший відсоток міських мешканців був у 1910 р. у Верхній Сілезії-36,2 %>). Населення Варшави у 1864-1914 pp. зросло з 244 тис. до 885 тис. осіб, Лодзі - від 40 тис. до 687 тис. осіб.

Зміни в господарському розвитку охопили всі землі, на яких проживали поляки. Вони залежали передусім від політики правлячих кіл, традицій і способу життя населення, економічної кон'юнктури тощо. Загальний напрям цих змін зумовлювався розвитком капіталістичних відносин, втягненням усе більших мас людей у виробничі і ринкові стосунки. Упродовж другої половини століття основна маса поляків залишалася зв'язаною з сільським господарством і земельними відносинами. Земельні реформи, проведені в Пруссії в першій половині XIX ст., мали на меті збереження насамперед великого поміщицького володіння. У підсумку на початку 60-х років великим землевласникам належало у Познанщині понад 60 % земель, на Помор'ї- понад 70 %, Сілезії — 50 %. Велика земельна власність залишалась тут основним виробником сільськогосподарської продукції. Польські поміщики, незважаючи на спроби обмежити ареал їхніх володінь, добре пристосувалися до ринкових умов, активно використовували кредити, найману працю, нові агрокультуру і техніку. Це давало змогу збільшувати врожайність і поголів'я худоби.

Селянське господарство в Німеччині розвивалось повільніше, в умовах жорсткої диференціації, яка, при зміцненні великих селянських господарств, викидала на ринок найманої праці 4/5 сільського населення. Міцні селянські господарі змушені були переходити до інтенсивного землекористування, запроваджувати спеціалізацію, вирощу-

У період модернізації

вання технічних культур і відгодівлю худоби. Наприкінці XIX ст. поміщицькі та селянські господарства Познанщини, Помор'я, Сілезії, Вармії і Мазур мало відрізнялися від західноєвропейських. (За показником середньої врожайності з гектара чотирьох головних зернових культур Познанщина і Сілезія були на рівні з Великобританією - 19 центнерів, випереджали Францію - 13 центнерів і поступалися німецьким землям - 20 центнерів).

Російський царат, проводячи земельну реформу 1864 р., прагнув послабити польських землевласників-шляхту і привернути на свій бік селянство. Тому за реформою 1864 р. селяни отримали у власність всю землю, яку вони обробляли. Земельні наділи отримали навіть 175 тис. родин безземельних селян. Поміщики зберегли в своїх руках більшу частину володінь (55,6%), а селяни відчували брак землі. Не була врегульована справа сервітутів (лісів і пасовищ), які формально залишались у власності поміщика, але за традицією використовувалися селянами. Земельна реформа 1864 р. та її реалізація призвели до повної незалежності селянина від поміщика (громади отримали самоврядування, незалежне від попереднього землевласника), підважила позиції шляхти на селі, змусивши її пристосовуватися до капіталістичних порядків. Селяни перетворились у самостійну соціальну верству, яка лише поступово приходила до усвідомлення свого суспільного значення.

Нові методи господарювання дуже повільно проникали у село і фільварок Королівства Польського. Польські поміщики отримали тут меншу компенсацію за землю, ніж в Росії. Аграрна криза, яка охопила Європу у 80-х роках, відбилася на землеволодінні. Частина фільварків була розпарцельована і продана селянам (до 1890 р. парцеляції було піддано майже 12% поміщицьких маєтків), але землі бракувало (кількість господарств зросла з 593 тис. у 1870 р. до 717 тис. у 1899 р.). Збільшилася кількість безземельних селян: з 220 тис. у 1870 р. до 849 тис. у 1891 р. Невисокий рівень агротехніки не дозволяв збирати високі врожаї (середня врожайність чотирьох зернових культур становила 11 центнерів з гектара і значно поступалася Познанщині).

У Галичині під владою Австро-Угорщини аграрні відносини складалися подібно до Росії. Після реформи 1848 р. селяни стали власниками невеликих земельних ділянок, тоді як в руках великих землевласників збереглася майже половина всіх земельних угідь. У 1890 р. тут було ще 45 латифундій, які охоплювали понад 10 тис. га земель. Хоча впродовж другої половини століття селянське землеволодіння зросло у десять разів (з 0,4 млн. моргів до 4,8 млн. у 1889 p.), але збільшення сільського населення випереджало приріст землі. У результаті цього розміри селянських господарств постійно зменшувались: наприкінці століття 44 % всіх селянських дворів володіли ділянками до 2 га землі, а ще 37 % - до 5 га, в той час як середніх селянських господарств (до 10 га) було лише 18%, а заможних (до 20 га) - 1 %. Таке подрібнення негативно позначилося на становищі селян і розвитку товарно-грошових відносин. У той час побутував вираз, що "кожний галичанин працює за чверть, а їсть за півлюдини". Незважаючи на аграрний характер краю, до нього треба було завозити зерно і борошно з Угорщини. До цього додавалась та обставина, що у Східній Галичині велика земельна власність знаходилась в руках поляків, а зубожіле селянство було українським. Позбавлені засобів до існування, селяни або наймались до поміщиків, або шукали порятунку в еміграції. Дрібні селянські господарства не надавалися до використання нової техніки й агрокультури, а у великі поміщицькі господарства нові методи господарювання проникали повільно, оскільки залишався широким ринок найманої праці. Крім того, у власності поміщиків залишалися ліси і пасовища (сервітути), які ставили селян у залежність від пана і викликали між ними численні конфлікти.

F