Польська Республіка в 1918-1939pp. Новий імпульс для розвитку отримала мережа бібліотек і читалень, які діяли передусім при громадських організаціях

Новий імпульс для розвитку отримала мережа бібліотек і читалень, які діяли передусім при громадських організаціях. У 30-ті роки налічувалося понад 9 тис. загальних і 26 тис. шкільних бібліотек, які обслуговували до 1 млн. читачів. Особливою популярністю користувалися твори Г. Сєнкевича, Б. Пруса, Е. Ожешко, В. Реймонта, С Жеромського, а серед зарубіжних авторів - В. Гюго, Е. Сінклера, А. Дюма, О. де Бальзака, Л. Толстого. Продовжували культурно-просвітницьку діяльність громадські товариства, створені у часи неволі - Польська мацєж школьна, Товаристо школи людової. У 1923 р. соціалісти створили Товариство університету роботнічого, яке незабаром мало вже близько 200 відділень і організовувало загальнопольські робітничі фестивалі та злети.

Надзвичайне значення для поширення культури серед мас мало радіо. Перша радіостанція була створена у Варшаві 1925 p., а в 1939 р. їх було вже 11. Кількість абонентів зросла з 48 тис. у 1926 р. до понад 1 млн. у 1939 р. Радіопередачі, крім політичного інформування і пропаганди, відіграли велику роль у популяризації польської літератури й музичної культури. У 1937 р. польські радіостанції передали 394 радіовистави й літературні бесіди.

Усе більшої популярності набував кінематограф. У 1925 р. на екранах кінотеатрів демонструвалося 1077 фільмів, переважно закордонного виробництва (польських - 74). Монопольним виробником польських фільмів була кіностудія Сфінкс, на якій були виготовлені німі фільми Поклик моря, Шалені, екранізації творів А. Міцкевича, В. Реймонта, С Жеромського, Ґ. Запольської. У 1929 р. почалося поширення звукового кіно. Це привернуло увагу багатьох письменників і діячів культури, які готували сценарії. У 1929 р. було засноване творче об'єднання Старт. У ньому розпочали творчу діяльність талановиті режисери Александр Форд (Легіон вулиці, 1932), Юліуш Гардан (Вирок життя, 1934) та ін. Проте кінематограф за своїм впливом ще поступався літературі та радіомовленню.

Незалежність сприяла розширенню впливу театрального мистецтва. Виникли десятки нових театрів, зокрема на землях Великопольщі, Помор'я та Сілезії, збільшилася кількість любительських театральних колективів. У 1936 р. діяло 103 театри (47 постійних і 56 пересувних). Завдяки талановитим режисерам і драматургам театр набув соціального значення. У 1937 р. драматичні вистави відвідали 5,5 млн. глядачів. Девізом театрального руху стали слова режисера Стефана Ярача "Хочемо бути живим театром". Йому належала ідея створення "політичного театру", пов'язаного з життям демократичних верств. У 1919 р. Юліуш Остерва заснував у Варшаві театр Редута (з 1925 р. у Вільно), який прагнув поширити мистецтво в масах, наблизити до реального життя. З іменем Арнольда Шифмана був пов'язаний розквіт Театру Польського у Варшаві, який став кузнею талановитих режисерів і акторів. Великі заслуги в розвитку театрального мистецтва мав варшавський Театр ім. В. Богуславського, в якому працювали режисери Леон Шіллер і Александр Зельверович. Л. Шіллер реалізував ідею "монументального театру", завданням якого була інсценізація творів польських романтиків ("Дзяди", "Кордіан", "Небожественна комедія" тощо). Не менший успіх мали театри Кракова, Львова, Вільна. У популяризації мистецтва важливу роль відігравали аматорські театральні колективи, яких у 1931 р. налічувалося 1966. Загальна тенденція наближення театру до мас не сприяла розквіту академічних форм театрального мистецтва - опери та балету. У 1939 р. залишилося тільки два оперні колективи, не було балетних.

Спори навколо культури. Загальним настроєм більшості поляків, який запанував після проголошення незалежності, було радісне піднесення, почуття приходу "ери свободи" і здійснення мрій. З перших днів незалежності в публіцистиці та літературі взяли гору оптимістичні ідеалізовані візії як минулого, так і майбутнього. С. Жером-

Історія Польщі

ський у загальному піднесенні писав: "У своїй прихованій сучасній величі має він (польський народ - Л.З.) найглибшу з усіх народів світу тугу до великого наступу свого духу". Однак уже перші роки незалежності, боротьба за кордони поклали початок роздвоєнню суспільної свідомості. З одного боку, ідеалізація минулого, наголос на національних цінностях торували шлях великодержавному націоналістичному баченню ролі Польщі та поляків в сучасному світі. З другого боку, поступово набирали сили демократичні традиції, які спиралися на визнання громадянських прав народів і осіб. У Декларації прав молодого покоління Польщі, оголошеній 1936 р. часописом "Попросту", підкреслювалося право всіх народів на рівноправне трактування: "Виховані на традиціях боротьби за свободу свого народу, а також інших народів, пам'ятаючи нашу 150-річну неволю, вважаємо необхідним визнати право на власну національну культуру і автономію тим націям, які заселяють польські землі, бо ж не може бути вільним народ, який утискає інші народи". Упродовж всього міжвоєнного двадцятиліття в суспільній свідомості поляків залишилася роздвоєність між традицією велико державності і "цивіліза-ційного покликання" Польщі та усвідомленням нових історичних реалій, які диктували мислення новими демократичними категоріями.

Дилема національної свідомості поляків поглибилася внаслідок гострої соціально-політичної боротьби. Пілсудчики після приходу до влади 1926 р. зробили спробу поширити нову модель патріотизму, який би на перше місце ставив ідею держави, що є вище інтересів окремих партій, угруповань, класів. Один з ідеологів санаційного табору А. Скварчинський багато сил і таланту віддав пропаганді ролі держави як основного гаранта виховання громадської особистості, не зауважуючи суперечностей між державою і громадянським суспільством, між державною нацією і "недержавними" народами. Проте ідеологія "державницького виховання" не запустила глибокого коріння в суспільну свідомість, їй протистояв сильний вплив "національного виховання" ендеків і "соціального виховання" лівих політичних сил.

Якщо у сфері політичної свідомості йшла дискусія про пріоритет держави, класу, то у галузі духовної культури точилися спори навколо питань елітарного і егалітарного призначення морально-етичних цінностей. Утворення незалежної Польщі чимало культурних діячів і митців сприйняли як прояв свободи пошуків вищих духовних орієнтирів, непідвладних епосі. Перші післявоєнні роки стали часом вибуху авангардних течій у літературі та мистецтві, які нав'язували до пошуків Молодої Польщі. Під впливом нових філософських течій авангардисти заперечували традиційні схеми сприйняття й ставлення до життя, пропагували плюралістичне індивідуалізоване бачення світу. Художник і філософ Леон Хвістек у книзі Багатоманітність дійсності у мистецтві (1921) переконував, що "дійсність не може бути зведена до однієї системи", яка обмежує творчість особистості, стверджував потребу визволення митця від рамок традицій і повсякденності. З другого боку, цим елітарним тенденціям протистояла течія, яка закликала наблизити культурні здобутки до мас, "вірою і правдою" служити простому народу, підносити його культурний рівень і розуміння суспільних процесів. На думку її представників, література і мистецтво покликані давати критичний аналіз дійсності, допомагати кожній людині робити свідомий вибір у розв'язанні складних суспільних проблем, які повсякденно виникають у реальному житті. З віддаленням від 1918 р. і поступовим спаданням національної ейфорії ця течія реалістичного відтворення дійсності набула більшого значення.

Одною зі складних проблем, яку довелося вирішувати з утворенням держави, були справи освіти. На землях, що увійшли до складу Польщі, освітній рівень населення був незадовільним. Якщо в колишній прусській дільниці неписьменність серед осіб віком понад 10 років становила 5 %, то на Поліссі - 71 %, а загалом по країні - 33 %. Тому в