Історія Польщі. Народного Війська Польського у живописі" (1953)

Народного Війська Польського у живописі" (1953). Подібні твори на замовлення писали композитори: Болеслав Войтович "Кантата на честь праці" (1948), Ян Маклакевич "Кантата про трактори", Казімєж Сєроцький "Варшавський будівничий" (1951).

Незважаючи на це, митці старшого покоління намагалися зберегти в своїй творчості гуманістичні настрої. Вони зосереджували увагу на переживаннях часу війни та окупації, в алегоричній формі намагалися висловити своє ставлення до тоталітарної ідеології. Є. Анджеєвський в оповіданні Золотий лис (1954) і М. Домбровська в творі Третя осінь (1954) піднесли голос проти нав'язування людям схематичного мислення, дій бездушного бюрократичного апарату. К.І. Ґалчинський публікував у часописі "Пшекруй" вірші й фейлетони про тогочасну дійсність, сповнені іронії, сатири і сарказму. Адам Важик в Поемі для дорослих (1955) з гіркотою писав про розбіжності між соціалістичними гаслами і дійсністю. У 1952 р. з'явилася збірка поезій Віслави Шимборської "Для цього живемо", присвячена війні.

Після жовтневого пленуму ЦК ПОРП 1956 р. сталися серйозні зміни в житті суспільства і культурі. Лібералізація суспільно-політичних відносин створила умови для вільнішої творчості митців, появи різноманітних світоглядних орієнтацій. Збереження політичної монополії ПОРП визначало межі лібералізації, а в середині 60-х років спричинило повернення до ідеологічного диктату в сфері культури. Проте рівень освіти та поінформованості суспільства за цей період зріс настільки, що "втиснення" суспільної свідомості у вузькі рамки догматичної доктрини марксизму-ленінізму, навіть в його оновленій після XX з'їзду КПРС версії, виявилося неможливим. Комуністичні ідеї, що ставили на перший план добробут трудових мас, увійшли в суперечність з реальним станом суспільства, тоталітарною владою партії, відсутністю демократичних прав і свобод. Наслідком цього етапи суспільно-політичні кризи 1968 і 1970 років, які продемонстрували незадоволення інтелігенції та робітництва ладом, що нехтував інтересами більшості населення в ім'я вірності марксистсько-ленінським догмам. Парадоксально, але значною мірою це стало можливе внаслідок тих соціальних і культурних змін, котрі відбулися в Польщі за роки соціалістичного будівництва.

У 1970 р. населення країни досягло 32,6 млн. осіб. За віковою структурою воно було порівняно молодим (у 1960 р. середній вік становив 26 років). За десятиріччя 1961-1970 pp. кількість працюючих у державному секторі зросла майже на 3 млн. осіб. З ідеологічних міркувань керівники держави постійно дбали про недопущення безробіття, створюючи нові робочі місця в екстенсивній господарці. Населення стало більш освіченим: у 1970 р. вищу освіту мали 2,7 % осіб, середню - 13,4 %, середню спеціальну — 10,6 %, неповну середню - 48,8 %. На той час в сільському господарстві працювало 25 % осіб, промисловості - 26 %. Швидко зростала кількість працівників розумової праці, досягнувши 22% в 1970 р. Поза сільським господарством працювало 70,5% населення. Соціальна структура суспільства характеризувалася повним зникненням буржуазії і поміщиків. Натомість значно зросла кількість робітників на підприємствах державного сектору, досягнувши 50 % усіх працюючих. Усього в державних закладах працювало понад 10 млн. осіб (63,5%), у приватному секторі (переважно сільському господарстві) - понад 5 млн. (36,5 %). У приватному ремісництві й сфері обслуговування було зайнято до 3% населення. Особливу категорію населення складали близько 1,4 млн. т.зв. "хлопороботнікув" або селян, які мали господарство, але працювали на різних промислових підприємствах - своєрідний соціальний продукт "реального соціалізму".

Змістом глобальних соціальних змін, які відбулися в країні за чверть віку, було підпорядкування державі основної маси населення, для якого вона (держава) виступала своєрідним власником. Вищий прошарок у державі займала неконтрольована партійна і державна еліта,в руках якої зосередилися основні важелі влади. Вона спиралася на

В умовах комуністичного експерименту

партійну і державну бюрократію середньої ланки в адміністрації, на підприємствах, в силових структурах. Доступ до владних структур забезпечував кільком десяткам тисяч "нового класу" численні пільги та привілеї. Уся система була суворо ієрархізована з огляду на монопольне право ПОРП у розстановці керівних кадрів і здійснені політики. При цьому вище керівництво партії та держави в своїх діях було обмежене ідеологічними постулатами доктрини марксизму-ленінізму, право на тлумачення яких мали лише керівники СРСР. Основою для розробки та здійснення політики правлячої партії були не наукові здобутки і практична доцільність, а відповідність ідеологічним догмам. Тому цілком слушні пропозиції, які часом висловлювалися вченими і фахівцями, розбивалися до муру політичної доктрини. Позбавлені впливу на прийняття політичних рішень, інші соціальні верстви (інтелігенція, робітництво, селянство) здебільшого пов'язували надії на поліпшення свого становища з партійно-державним апаратом, "порядними" людьми у ньому. У кризові періоди розвитку країни в 60-х роках за інерцією мислення, вихованою у попередній час, більшість опозиціонерів не ставили питання про зміну устрою, а лише про "підправлення" реального соціалізму за рахунок "нових" людей та розширення внутріпартійної демократії. Грудневі події 1970 р. стали початком вичерпання довіри до правлячої партії.

Особливу роль у політичній системі держави відігравали ЗМІ. Після нетривалого періоду "відлиги" ПОРП посилила контроль за пресою, радіо, телебаченням, діяльністю видавництв. Хоча цензура вже не чинила тотального тиску на зміст публіцистики та мистецьких творів, але існування "державного замовлення" дозволяло правлячим колам надавати переваги одним митцям і чинити перешкоди іншим. Кількість книжкової продукції зросла з 7,3 тис. позицій у 1960 р. до 11 тис. у 1970 p., а кількість періодичних видань за цей період - з 988 до 1958 назв. Загалом різноманітнішою стала художня література, з'явилися численні переклади світової літератури, деякі твори еміграційних літераторів. За десятиріччя значно зросла кількість абонентів телебачення (з 426 тис. у 1960 р. до 4215 тис. у 1970 p.). Телебачення здійснило справжню революцію в культурному житті, наблизивши широкі кола населення до проблем суспільного розвою, культури, міжнародних подій. Воно швидко витісняло на другий план інші ЗМІ і культурні інституції - радіо, пресу, театр, кіно. Перший телецентр, який почав надавати польську телевізійну програму, почав діяти у Варшаві в травні 1956 р. Популярність телебачення змусила владу тримати постійний контроль над його програмами. Кількість радіоприймачів стабілізувалася на рівні 5,5 млн., але технічні можливості прийому програм значно зросли, що змусило партійне керівництво вдаватися до заглушування "ворожих голосів". Влада сприяла розвиткові бібліотек, музеїв, підтримувала мережу "клубо-кав'ярень" на селі. Загалом, порівняно з іншими країнами радянського блоку в •Польщі були більш сприятливі умови для урізноманітнення культурного життя і споживання духовних цінностей.

Швидке зростання кількості і багатоманітності ЗМІ, освіченості суспільства породили феномен "масової культури";- поширення взірців соціальної поведінки, споживання інформації та культурної продукції. Керівництво ПОРП прагнуло надати масовій культурі "соціалістичного" характеру, застосовуючи цензуру й підтримуючи партійних творців. Це дозволяло скеровувати процес формування політичних, пізнавальних і естетичних якостей основної маси населення. Новими рисами формування масової культури даного періоду стало повернення до національно-патріотичної традиції, яка прославляла минуле і зміцнювала національну свідомість поляків. До 1959 р. великими накладами були перевидані твори Г. Сєнкевича (9-млн: прим.), Б. Пруса (8,5 млн.), ЮЛ. Крашевського (7,1 млн.), Е. Ожешко (4,2 млн.). Державні культурні інституції намагалися втриматися на національному грунті у формуванні суспільної свідомості.