Інші форми лінгвоциду
Лігвоцид здійснювався і багатьма іншими шляхами та способами, яких не сила хоча б перерахувати. Мовознавців-україністів було вимордовано ще в сталінські часи. Тільки за 1932 рік в Україні було знищено 16,4% всього складу науковців, у тому числі лінгвістів. Були вилучені з науки такі блискучі мовознавці, як академік А. Кримський, професори Є. Тимченко, О. Синявський, О. Курило, учені Г. Голоскевич, В. Ганцов, Ф. Шумлянський… А пізніше, на думку Ю. Шевельова, хоч «були талановиті люди, люди оригінального мислення і незаховуваних фактів, їх прирікали тікати до інших республік, мовчати в своїй чи сидіти у в'язницях, концтаборах або психушках» [14]. Одним із головних напрямків здійснення лінгвоциду є боротьба з друкованим словом. Недостатньо було заборони на імена і твори. Ще – спалювали бібліотеки. Першою згоріла книгозбірня Києво-Печерської Лаври ще за Петра І. Вночі з 21 на 22 квітня 1718 року православні монахи – царські агенти підпалили приміщення Києво-Печерської Лаври, де знаходилася її бібліотека та архів. За Катерини II згоріла бібліотека Києво-Могилянської академії (1780 p.). Пізніше горіли в основному лише книжки. Так, за розпорядженням куратора Київської округи князя Ширинського-Шихматова було спалено 500 книжок із байками Л. Глібова. Спалення бібліотек відновилося у радянські часи. Найбільш відому бібліотечну пожежу було влаштовано у відділі україністики Бібліотеки АН УРСР у Києві у 1964 році. Не треба думати, що горіли лише українські бібліотеки. У 1833 і 1928 роках було спеціально зібрано і спалено рукописи і книги кримськотатарського народу. А ще неухильно зменшували тиражі українськомовних видань: від 60% у 60-і роки до 19% у 1990 році. А те, що друкувалось українською, являло собою головно переклади класиків марксизму-ленінізму і вірних ленінців сучасності, агітаційно-пропагандистську, соцреалістичну художню літературу. Ця «продукція» здатна була викликати огиду не лише до самої себе, а й кидала тінь на мову, якою вона – і тільки вона – друкувалась. «Руйнування мови – основи національної культури – це вже не просто вина, а злочин держави перед народом», – констатує А. Мокренко. Не дивина. Адже це була не наша держава. «Як своєрідне, – каже Я. Поліщук, – непряме, чи зворотне, віддзеркалення процесів мовної політики останніх років, зокрема тривалої насильницької русифікації та її непрогнозованих наслідків» можна розглядати історію суржику [9–3]. Характеризуючи суржик, О. Сербенська стверджує: «…для більшості українців, що обізнані з найрізноманітнішими формами багатовікового лінгвоциду, це явище дуже зрозуміле» [10–78].
|