Лінгвоцид через заборону мови чужою державою

Зміст

 

Вступ

 

Лінгвоцид через заборону мови чужою державою

Гострота мовного питання в Україні зумовлюється не сучасною політикою Української держави, а трагічною історією цього питання в минулому.

Відомо, що виникнення Запорозької Січі спричинило створення системи захисту нашої віри, культури, освіти та мови. Могутній поштовх для розвитку отримала народна мова за часів Гетьманщини. Але подальша доля нашої культури на своїй землі склалася трагічно: «велика руїна» держави зумовила руйнацію й української мови.

Історія зберегла шістнадцять царських указів про заборону української мови, українських шкіл, церковних відправ, книг, преси, орфографії, перекладів, театральних вистав, власне, всього духовно – культурного українського життя. А ще було чотири постанови польського сейму про закриття українських шкіл, обмеження української мови і культури в Західній Україні (1789 р. – 1924 р.), кілька радянських секретних документів, що обмежували сферу використання української мови.

Починати цей довгий історичний ланцюг перетворень, на думку І. Дзюби, «можна – умовно, звичайно, – з підпорядкування в ХVІІ столітті української церкви Москві, що поступово змінювало її характер, відривало від українського життя, бюрократизувало її структуру; задовго до більшовиків церква застосувала дуже ефективний метод боротьби із сепаратизмом – «горизонтальну ротацію кадрів»; зрештою, стала основним, поряд з царською адміністрацією, агентом русифікації [4–9].

Друковані на Україні книги, проникаючи через кордон у володіння Московської держави, піддавалися огляду. Цар Олексій Михайлович у договорі з поляками вимагав, щоб «все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были и впредь чтобы крепкий заказ был безчестных воровских книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатати под страхом смертной казни» [13–4]. Тож твір такого вченого, як Кирила Транквілліона – Ставровецького, його «Учительное евангеліє», що вже не раз виходив друком на Україні й потрапив у Московську землю, було наказано «собрати и на пожарах сжечь» як за зміст, так і за «слог его еретический»». Такі випадки повторювались неодноразово. Патріарші розпорядження й ухвали соборів інкримінують українським авторам «примрачная реченія», а тому вводяться офіційні посібники з правилами «о произношеніи россійских букв». І нарешті з’являється в 1720 році імператорський указ Петра І про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних, які «необхідно «для повного узгодження з великоросійським, з такими ж церковними книгами справляти…, щоби ніякої різниці і окремого наріччя в них не було».

Так розпочинається мартиролог української мови: вона стає мовою закріпаченого плебсу – її слово живе в пісні й думі, у фольклорі та ще в потаємних звитках «списателів».

1753 рік – указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1769 рік – заборона Синоду Російської православної Церкви на друкування та використання українського «Букваря».

1784 рік – переведення викладання у Києво – Могилянській академії на російську мову.

1786 рік – Київський митрополит С. Миславський наказав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви і правили службу Божу «голосомъ, свойственнымъ россійскому наречію». Те ж саме було заведено і в школах України.

1789 рік – розпорядження Едукаційної комісії Польського сейму про закриття руських (українських) церковних шкіл та усунення з усіх інших шкіл руської мови.

1808 рік – закриття Руського інституту Львівського університету, на двох факультетах якого (філософському і богословському) низка предметів викладалася українською мовою.

1817 рік – Постанова про викладання в школах Західної України лише польською мовою.

1847 рік – судовий процес над Кирило – Мефодієвським братством, а офіційно: процес «украино – славянистов».

Засуджено й репресовано Тараса Шевченка, Панталеймона Куліша, Миколу Костомарова та багатьох інших. Цей процес піддавав колективному осуду, колективним репресіям українську мову як таку.

1862 рік – закриття українських недільних шкіл – безоплатних, для навчання дорослих.

1863 рік – циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою. «Давно уже идут споры в нашей печати о возможности существования самостоятельной малороссийской литературы…» – пише міністр внутрішніх справ і, покладаючись на якесь міфічне «большинство малороссиян», категорично стверджує: «Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может…» Свою жандармську категоричність він обгрунтовує так: «Наречие их (малороссов), употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши (час вибуху польського повстання); а завершується циркуляр, як і варто сподіватися: «Пропуском же книг на малороссийском языке, как духовного содержания, так учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения, приостановиться». На основі цього циркуляру вироблялися інструкції цензурного комітету, який уводив його постулати в практику. Цього ж року заборонено ввіз і поширення в російській імперії львівської газети «Мета».

1864 рік – Статут про початкову школу: навчання має провадитись лише російською мовою.

1876 рік – указ Олександра II (Емський указ) про заборону ввозу до імперії будь-яких книжок і брошур «малоросійським наріччям», заборону друкування оригінальних творів і перекладів, крім історичних документів та творів художньої літератури, в яких «не допускати жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису». Заборонялись також сценічні вистави й читання та друкування текстів до нот українською мовою.

Емський указ, як і чимало інших, був таємним. Прийняття таємних указів, на думку С. Шелухина, «з одного боку було протизаконним і злочинним, а з другого – таємністю громадяни позбавлялися можливосте оскаржень».

Москвофіли Галичини привітали указ 1876 року про заборону української мови. Було за що: Росія взялась таємно субсидувати москвофільську газету «Слово» – «для протиставлення в Галичині українофільському напрямку ідей».

Москвофілів використовували для боротьби з українством у Галичині і польські шовіністи.

1881 рік – заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою.

1884 рік – заборона українських театральних вистав у всіх губерніях Малоросії.

1892 рік – заборона перекладати твори з російської мови на українську.

1895 рік – головне управління у справах друку заборонило видавати українською мовою книжки для дитячого читання, «хоча б за суттю змісту вони уявлялись би добромисними (благонамеренными)».

Відомо, що в Росії законів ніколи не дотримувались у повному обсязі. Що ж до заборони української мови, то вони навіть перевиконувалися. Цензурний режим, стверджує П. Стебницький, «вільно міг переходити і на практиці постійно переходив указані правилами рамки».

1908 рік – указом Сенату Російської імперії українськомовна культура і освітня діяльність оголошена шкідливою, бо «може викликати наслідки, що загрожують спокоєві і безпеці».

1914 рік – заборона в окупованій російською армією Галичині й на Буковині друкування книг, газет і журналів українською мовою, розгром товариства «Просвіта», гоніння на Українську Церкву. Бобринський – губернатор Галичини, дотримувався такої програми: «Східна Галичина і Лемківщина – давно невіддільна частина єдиної великої Росії; на цих землях місцеве населення завжди було російське, тому їхня адміністрація має бути основана на російських засадах. Я буду тут заводити російську мову, закон і порядки».

Було організовано курси російської мови для вчителів, бо всі українські школи мали бути переведені на російську мову викладання, а для початку їх було просто закрито.

Коли брусиловські війська у 1914 році захопили Львів, козача команда відразу поскакала до бібліотеки Наукового товариства імені Т. Шевченка – і вона була знищена.

Тут варто сказати і про «ентузіастичну діяльність київського гурту «русских националистов», «истинно русских людей» даного періоду. Київські «русские» повели широким фронтом наступ на паростки українства, в київській же пресі викриваючи мазепинців і сепаратистів, висміюючи українську мову, мовляв, недолугі потуги «разных Франков и Грушевских», а в «наукових» працях доводячи штучність української мови, безперспективність української культури і необхідність утвердження «единого (або: триединого) русского народа», «единой (або: триединой) русской культуры» [4–10].

1924 рік – Закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, школі. Для порівняння: у 1922/23 навчальному році в Галичині було 2532 українські школи, в 1929/30–їх залишилось 749.

1938 рік – Постанова «Про обов'язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР».

1958 рік – Положення про вивчення другої мови «за бажанням учнів і батьків». Оскільки постанову 1938 року не було відмінено, то за цими двома документами російську мову в Україні треба було вивчати обов'язково, а українську – хто як захоче. «Можна було відмовитись від будь-якої мови, але, як стверджує Є Сверстюк, відмова від російської – кримінал».

Україна ж на довгі століття перетвориться в країну безпросвітної безграмотності. «Роздертий, розшматований народ конатиме в двох тюрмах народів під скіпетром вінценосних імперій – у цих тюрмах конатиме і його мова [13–4].

Але українське слово не просто заявило про своє воскресіння: воно довело на повен голос, що не підвладне ні русифікації, ні полонізації, ні онімечуванню, ні мадяризації, що воно – велике слово великого народу, що воно – неасиміляційне. Не тоне у воді й не горить у вогні. Його життя – це не нудотне нидіння в послуговуванні для домашнього вжитку, а поклик до вічної боротьби та творчості.