Лінгвоцид через «зближення» і уподібнення

 

Втручання у структуру та функціонування української мови розпочалося ще в царській Росії. «Дбала цензура навіть про чистоту і нашої вкраїнської мови, стверджує І. Огієнко, – вона не дозволяла неологізмів, не допускала нових слів, що показують якісь культурні розуміння…».

Однак тотальний наступ на структуру української мови розпочався в УРСР.

1917–1920 роки, як стверджує Ю. Шевельов, – «були підмурівки, треба було зводити мури. Це було те історичне завдання і обов’язок, що постали перед поколінням двадцятих років» [14–6].

Однак однією з догм тодішньої політики було твердження про злиття народів у єдину загальнолюдську націю з загальнолюдською мовою

Але після краху надій на перемогу всесвітньої революції більшовики змушені були обмежити реалізацію програми комуністичного Інтернаціоналу кордонами тієї імперії, у якій захопили владу. На практиці впровадження в життя політики етнокультурної міксації в межах колишньої Російської імперії не могло означати нічого іншого, ніж продовження попередньої самодержавної політики асиміляції неросійських народів імперії.

Різниця між радянською й імперською практиками русифікації полягала лише у застосуванні різних асиміляційних методів, зумовлених відмінністю державних устроїв. Зосередивши в своїх руках всю повноту влади, підпорядкувавши тотальному контролю всі сфери життя, більшовицька партія здійснювала мовно-культурну асиміляцію в значно жорстокіших формах, ніж колишня царська адміністрація, а володіння всіма засобами масової інформації давало їй можливість приховувати злочинні методи нищення національних мов і культур під лицемірними гаслами «єдиної сім’ї народів», «братерської дружби», «пролетарського інтернаціоналізму» тощо.

«Як і в часи Російської імперії, найбільшого тиску в «старшо-братніх» обіймах, на думку Л. Масенко, зазнавали українці й білоруси, оскільки спорідненість їхніх мов з російською значно полегшувала завдання «злиття мов» [5–4].

З початку 30-х років почався спланований наступ на українську мову, що полягав у втручанні в її внутрішній розвиток, спрямований на нищення самобутніх рис цієї мови і зближення її з російською мовою. Таким чином, засуджуючи на словах Валуєвський циркуляр, виданий колишнім царським урядом, більшовицьке керівництво у своїй мовно-культурній політиці здійснювало його практичну реалізацію.

Юрій Шевельов, дослідник мовної політики, яку провадили різні режими на українських теренах в першій половині ХХ ст., так визначав її специфіку за радянської доби: «Урядове втручання взагалі, а в даному випадку з боку уряду, опанованого росіянами, у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною. Ні поляки, ні румуни, ні чехи до цього не вдавалися, як не вдавалася царська адміністрація дореволюційної Росії. Вони всі обмежувалися на заходах зовнішнього тиску: забороняли вживати українську мову прилюдно, цілковито або частково; накидали державну мову через освітню систему; зваблювали українців своєю культурою й можливістю кар’єри; переселяли їх на неукраїнські території, а українські землі заселяли членами панівної нації тощо. Поруч цих «клясичних» метод радянська система встановлює контроль над структурою української мови: забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні й орфоепічні правила, а натомість пропагує інші, ближчі до російських або й живцем перенесені з російської мови. Таким чином на радянській Україні конфлікт між українською і російською мовами перенесено з зовнішньої, позамовної сфери в середину самої мови. Боротьба відбувалася не тільки в людській психіці, а й у самій мові» [15–173].

Зазначена практика була впроваджена на початку 30-х років. Уся, майже без винятку, плідна праця мовознавців 20-х років була оголошена «шкідницькою й націоналістичною», «спрямованню на відрив української мови від російської» [5–4].

6 квітня 1933 року за наказом нового керівництва Наркомосу України було організовано комісію під головуванням А. Хвилі «для перевірки роботи на мовному фронті». Завдання комісії було «очистити теоретичний фронт від усього буржуазно-націоналістичного сміття, повести дійсно пролетарськими шляхами творення української наукової термінології, виправити українську фразеологію, український правопис» [5–5].

Головним звинуваченням, висунутим комісією до українського правопису 1928 р., термінологічних словників Інституту української мови та низки мовознавчих праць попередніх років, було звинувачення у створенні «штучного бар’єру між українською і російською мовами» [5–5].

Після розгрому мовознавчих інституцій 20-х рр., фізичного знищення або довготривалого ув’язнення мовознавців, заборони створених у ті роки лексикографічних, термінологічних та інших праць як «ворожих» і «націоналістичних» радянське керівництво запровадило в Україні керовану з Москви і повністю контрольовану партійним апаратом мовну політику, яка, хоч і з тимчасовими послабленнями, лишалась чинною до кінця 80-х рр. Тоді ж було усталено ідеологічну базу діяльності інституцій, призначених для відстежування і спрямовування мовних процесів. Напрям мовознавчих досліджень в УРСР надалі мали визначати три такі головні постулати:

1. Теза про «благотворність» впливу російської мови на українську, потребу зближення двох «братніх» мов і «гармонійність» українсько-російської двомовності.

2. Теза про необхідність формування спільного лексичного фонду мов народів СРСР.

3. Вимога широкого впровадження інтернаціоналізмів. При цьому всі три постулати було підпорядковано завданню уніфікації національних мов за російським зразком, оскільки в процесах формування спільного лексичного фонду мов народів СРСР і запозичення з інших мов роль мови – посередника відводилася російській.

У резолюціях комісій Народного комісаріату освіти з перевірки роботи на «мовному фронті» попередня діяльність наукових інституцій проголошувалась «контрреволюційною», і було чітко визначено «правильні методологічні засади укладання російсько-українських словників», які полягали у вимозі «у жодному разі штучно й тенденційно не обминати спільних для обох мов елементів (слів), зокрема й слів інтернаціонального походження» [5–5].

На особливу увагу, на думку Л. Масенко, один із запропонованих заходів. Резолюція наказувала «покласти край практиці відриву загальнополітичної редактури від мовної, запровадивши в принципі єдиноосібну авторську і редакторську відповідальність за єдність змісту і форми літературного твору» [5–5].

Цей пункт започаткував суворе цензурування не тільки змісту друкованої продукції, а й самої мови.

У 1970-х – першій половині 1980-х рр. русифікація всіх сфер життя – освіти, науки, виробництва, засобів масової інформації, культури – відзначалась особливою інтенсивністю.

У 1978 році була видана Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення і викладання російської мови та літератури, у 1983 році – Постанова про посилене вивчення російської мови, поділ класів в українських школах на дві групи та підвищення заробітної плати вчителям російської мови на 15%.

У системі Академії наук було розширено опрацювання спеціальних програм з теми «Роль російської мови як засобу міжнаціонального спілкування міфокритик».

В останнє десятиліття існування Радянського Союзу українські русисти вже могли звітувати партійному керівництву про успішне виконання всіх трьох настановних завдань мовної політики, спланованої Москвою для УРСР ще на початку 1930-х років – усталення практики необмеженого впливу російської мови на українську і трактування відповідних процесів як «благотворних» для української, сформованість в українській мові за посередництвом тієї ж російської лексичного фонду, спільного з мовами інших республік, та запозичення численних інтернаціоналізмів.

Згідно з керівною партійною вказівкою про утворення нової історичної спільноти – радянського народу – директор Інституту мовознавства АН УРСР академік І. Білодід обґрунтував характеристичні мовні риси цієї спільноти, що полягали у «єдиних принципах розвитку національних мов» «у сполученні з дією мови міжнаціонального спілкування».

Скорочуючи зовнішні сфери вживання української мови, партійне керівництво посилило пильність і на внутрішньому «мовному фронті». Війна Комуністичної партії СРСР з українською мовою у 1970-х рр. за безоглядністю й брутальністю застосовуваних методів наблизилась до погромницьких кампаній 1930-х рр., відрізняючись від них лише тим, що провадилась не фронтально, «вичищаючи» від «буржуазних націоналістичних елементів» усі мовні стилі, а зосереджувалась на художній літературі. Це було закономірно, оскільки за сорок років, що минули від початку втручання комуністів у розвиток української мови, її діловий і науковий стилі вже було уніфіковано за російським зразком.