Своеобразие конфликта в драме Ибсена

Мешканець маленької Норвегії,яка знаходиться на краю Європи, Генрік Ібсен (1828-1906) у своїй творчості висвітлив проблеми, які стали характерними для всього континенту на зламі століть.Ібсен радикально реформував традиційну драматургію.Його „Нова Драма”стимулювала появу творів таких провідних драматургів,як Шоу,Метерлінк.

Стисло охарактеризуємо ознаки поетики «нової драми».1. Це п'єси про людську душу, в яких йдеться про трагічну боротьбу особистості за власний духовний світ. 2. Драматург істотно збагатив коло тем: соціальні проблеми, становище жінок у суспільстві, спадкові хвороби, влада грошей.

3. У п'єсах «нової драми» немає чіткої межі між трагедією і комедією. 4. Композиція п'єс має інтелектуально-аналітичний характер. Аналітизм композиції полягає в тому, що майже всі п'єси розпочинаються показом зовнішньої ілюзії щастя, а закінчуються катастрофою. Інтелектуальні тому, що завершуються осмисленням персонажами власного життя. 5. Незавершена кінцівка — найвидатніший внесок «нової драми» Ібсена в світову драматургію. Тут конфлікт не вичерпується після завершення дії. Так, наприклад, в «Ляльковому домі» розв'язка не є розв'язанням проблем, а є їхньою постановкою. Відкритість фіналу відповідає вимогами проблемного театру, який створив Ібсен.

Великою популярністю користувалася й користується по сьогодні соціально-психологічна драма Ібсена «Л д» («Нора»). Проте Нора пропонує чоловікові сісти й спокійно з'ясувати, що ж відбулося (наявність дискусій, у яких герої самі обговорюють і пояснюють те, що сталося, ще одна характерна риса п'єс Ібсена). У фіналі п'єси розгнівана Нора, залишаючи чоловіка й трьох дітей, іде з дому, в якому немає нічого, крім брехні.

Одразу після постановки вона спричинила палкі дискусії й Суперечки, І звинувачували в підриві інституту сім'ї, релігії, інших суспільних ідеалів, у виправданні «злочинниці» Нори — головної героїні твору, яка залишає чоловіка і трьох дітей заради пошуку власного шляху в житті.

В основі п'єси «Л д» — історія молодої вродливої жінки Нори, яка має заможного чоловіка, прекрасних дітей і налаштований побут. Дія починається напередодні Різдва, саме тоді, коли закінчився важкий період у житті родини: чоловіка Нори Торнвальда Хемемера призначено на посаду директора Акціонерного банку. Яскраво горить новорічна ялинка, тривають веселі приготування до свята. Проте наприкінці твору (двома діями пізніше) від цього уявного раю нічого не залишається, і розгнівана Нора йде з дому, кажучи, що навколо неї немає нічого, крім брехні.

Отже, у п'єсі «Л д» норвезький драматург з проникливим психологізмом показує духовний бунт жінки, протест проти брехливої моралі суспільства. Герої «Л д» — пересічні представники норвезького середнього класу. Але вони є носіями певних моральних принципів, і їхні суперечки перетворюються на складний ідейний кофлікт, який має загальнолюдський характер. Завдяки цьому п'єса і сьогодні користується успіхом.

Його драма «Л д» поставила перед численними читачами та глядачами важливі питан­ня: як жити, як любити, якими бути? Ібсен підняв завісу над побутом сім'ї, щоб розібратися в секреті справжнього щастя родини, тому що від неї, на його думку, залежить гармонія світу взагалі.

Головна героїня п'єси Нора бачить сенс свого життя в ко­ханні до близьких їй людей: чоловіка та дітей. Вона щиро вірить, що в її домі панує гармонія і щастя, бо вони з Торвальдом по-справжньому кохають одне одного. Чому ж тоді Ібсен називає дім Хельмерів «ляльковим»? На це важко відповісти відразу. Усе стає зрозумілим при вдумливому читанні драматичного твору.

Вісім років минуло відтоді, як Нора підробила підпис сво­го померлого батька, щоб позичити грошей у людини неви­сокої моралі Крогстада, аби мати можливість вилікувати сво­го чоловіка від тяжкої хвороби. Жінка нічого не сказала про це дома, бо гроші вже було віддано, а за самопожертву вона не потребувала вдячності, її таємниця - це її радість, доказ вірного кохання. Але у двері Хельмерів постукала біда. Крогстад шантажує бідну жінку, сподіваючись отримати видну посаду в банку її чоловіка. Лист Крогстада до чоло­віка Нори не тільки розкриває таємницю дружини, але й з'ясовує, хто є хто. Дізнавшись про жінчині борги, Торвальд починає непокоїтися про те, щоб його добропорядна сім'я не стала приводом до пліток і скандалів.

Злякавшись за власне майбутнє, він заговорив з дружи­ною як із злочинницею.Торвальд переживає не за Нору, вона для нього вже наче перестала існувати, його непокоїть те, як зберегти імідж родини. Він навіть хоче відсторонити Нору від виховання дітей.

Крогстад, усвідомивши, що він зробив непорядно, іде в дім Хельмерів і забирає листа, кажучи, що вже ніхто і ніщо не загрожує їхній родині. Торвальд, зрадівши тако­му фіналу, стискає дружину в обіймах. Але Нора вже не та. Вона збагнула, що, прагнучи сімейного щастя, пожерт­вувала найдорожчим: правдою, своєю гідністю. «Лялечка» в руках Торвальда, вона не помітила, як втратила себе у собі самій. Вона забула про те, що дім, який вибудовують на брехні, не є справжнім домом. І, мов «ляльковий» буди­нок, він упаде перед натиском долі. Ситуація, в якій опи­нилась молода жінка, трагічна, але справжньою трагедією є її життя. На питання заспокоєного Торвальда, чи по­вернеться вона до нього, Нора рішуче відповіла: «Для цього повинно статися чудо із чудес, щоб співжиття на­справді стало шлюбом».

Однак Хельмер намагається утримати дружину, нага­дуючи їй про «обов'язок перед чоловіком і дітьми», але у відповідь чує, що вона не тільки дружина і мати, а «пе­редусім людина, так само, як і ти,- або, принаймні, повинна стати людиною. Я повинна сама подумати про ці речі і спро­бувати розібратися в них».

Співчуваючи своїй героїні, Ібсен підкреслює, що люди повинні бути щирішими, добрішими, і тільки тоді буде віднайдено втрачений секрет сімейного щастя. Із п'єси видно, що цей секрет треба шукати не окремо кожному, а тільки разом.

Саме цю важливу соціально-психологічну проблему нашо­го віку - втрачений секрет сімейного щастя - ставить видат­ний норвезький драматург у своїй п'єсі «Ляльковий дім».

Ібсен — норвезький поет і драматург, фундатор соціально-психологічного напряму у сві­товій драматургії. Його творчість не тільки посіла чільне місце у літературі своєї епохи, але визна­чила напрямки розвитку літератури XX ст. Ще за життя драматурга його називали творцем аналі­тичної п'єси XIX століття, яка відроджувала тради­ції античної драматургії. В античній аналітичній драмі вся увага зосереджува­лась на розкритті таємниці, з'ясуванні подій, що відбувались задовго до початку дії п'єси. Така будова створює сильну сюжетну напругу. Аналізуючи ситуацію, відтворену на сцені, глядач ставить собі не тільки типове для дра­матичних творів питання «що буде?», але й питання «що було?».

 

31. Особенности поэтики драмы Стриндберга «Фрекен Юлия»

Шведы считают Стриндберга едва ли не главным своим писателем Правда, по­нять Стриндберга не всегда легко. Игра на парадоксах — его любимый приём. По словам современного ис­следователя, «читателей интриговала загадочность и противоречивость личности шведского автора, в одно и то же время мужественного, смело­го, неукротимого, решительного и слабого, чувствительного, даже истеричного».

Отношения «муж — жена» и «госпо­дин — слуга» стали одной из цент­ральных тем творчества писателя.

НОВЫЙ ТЕАТР СТРИНАБЕРГА В предисловии к пьесе «Фрекен Жюли» Стриндберг из­ложил главные принципы своей драматургии. Вот неко­торые из них: «радость жизни в сокрушительных, жестоких жиз­ненных битвах... Любое событие в жизни... обусловлено обычно целым рядом более или менее глубоко скрытых мотивов, но зритель, как правило, выбирает наиболее ему понятный или льстящий его умственным способно­стям... Трагическую судьбу фрекен Жюли я мотивиро­вал множеством разных обстоятельств... я не одинок в своих па­радоксах... Я представил своих персонажей довольно-та­ки бесхарактерными... я не верю в элементарные театральные характеры... Мои характеры представляют собой конгломераты прошлых культурных стадий и со­временных отрывков из книг и газет, разъятых на час­ти людей, лоскутов, кусочков... я показываю их эволюцию, Я от­казался от... математически выверенной конструкции

французского диалога, допустив хаотичную работу мозга... Людей нового времени больше всего интересу­ет психологический процесс, и наши любознательные ду­ши уже не довольствуются просто созерцанием настоящего, а требуют объяснений скрытых пружин!.. Совр. психологическую драму, где самые тон­кие движения души должны в большей степени отражать­ся на лице, чем с помощью жестов и громких криков нужно ставить на маленькой сиене с сильным бо­ковым светом и актёрами без грима».

Действие драмы «Фрекен Жюли» (1888 г.), происхо­дит на графской кухне в Иванову ночь. Главных персонажей двое: фре­кен (госпожа) Жюли и лакей Жан. Все кульминационные события — танцы, на которых в этот вечер столкнулись Жан и фрекен Жюли, падение фре­кен, возвращение домой графа, её от­ца, самоубийство фрекен — соверша­ются за пределами сцены. В потоках взаимных обвинений и обидных фраз, которые обрушива­ют друг на друга герои, постепенно проясняется ответ. Оказывается, что причин падения фрекен множество: это и наследственность (мать герои­ни, простолюдинка, всю жизнь мучи­ла мужа, закончив тем, что сожгла его усадьбу, а потом «спасла» его, угово­рив своего любовника дать графу взаймы), и воспитание (мать растила Жюли как мальчика, заставляя чис­тить лошадей, ездить на охоту, заби­вать скот), и недавно расстроившая­ся помолвка фрекен, и дерзость Жана, и обстоятельства, случайно столк­нувшие их в тесной комнате, и воз­буждающее действие танцев, с кото­рых только что вернулись герои, и т. д.

Существует ещё и социальный подтекст. Жан — слуга по воспита­нию, он не в силах отделаться от страха, который внушают ему сапоги его хозяина, графа: один их вид напо­минает о возможном наказании. Но у Жана здоровая практическая хватка, он понимает, что к чему в жизни, и умеет блюсти свою выгоду. Лакей тянется к благородным, мечтает стать румынским графом, и его природная сметливость, вполне вероятно, до­будет ему желанный титул. Фрекен Жюли — дворянка, она говорит по-французски и воспитана в понятиях родовой чести, но её тянет к просто­народью, к плебейскому обычаю. Она — отпрыск благородной фами­лии на стадии вырождения.