Хокку: виникнення та розвиток жанру, структурні елементи, принципи.

Хокку – жанр традиційної японської поезії, сучасна назва – хайку. Слово «хокку» спочатку означало «початкова строфа» іншої поетичної форми – ренга (нанизані строфи). Ренга, в свою чергу, виник з традиційного японського п’ятивіршу – танка. У процесі віршової гри до заданого тривірша треба було придумати двовірш так, щоб вони разом утворили цілісний танка. А до двовірша приєднували новий тривірш, так, щоб подумки поставлене над цим двовіршем складало разом із ним наступний танка. Так виникав ланцюг тематично пов’язаних віршів. Після 14 ст. від жартівливого ренга (хайкай) виокремилися та зазнали самостійності початкові строфи (хокку), що спочастку мали тільки жартівливий зміст.

У 17 ст. хокку набуває свого сучасного вигляду, виходить за межі жартів, опанувує різні теми, пов’язані із життям людини, її почуттями, природою, філософськими питаннями. Хокку демократизували поезію, залучивши до неї освічених городян.

Три основних етапа в розвитку жанру асоціюються з іменами чотирьох поетів: Мацуо Басьо (17 ст. – становлення жанру, його основні принципи), Йоса Бусон (кінець 18 ст. – розквіт жанру після довгого занепаду) та Кобоясі Ісса (кінець 18 – початок 19 ст.), Масаока Сікі – (кінець 19 – початок 20 ст. – творець поетики хокку).

Оригінальне японське хокку складається з 17 складів, записаних в один стовпчик. Особливими розділовими словами (кіредзі, нашою мовою вони передаються за допомогою розділових знаків) – текст хокку ділиться у відношенні 2:1, або на 5-му складі, або на 12-му. У перекладі хайку представляє собою тривірш складової структури 5-7-5.

Внутрішня структура хокку включає дві смислові частини:

фраза (5-7 складів) + фрагмент (5 складів)

или фрагмент (5 складів) + фраза (5-7 складів).

Класичні хокку побудовані на співвіднесені світу людини та природи, тому у вірші завжди присутні два плани – всесвітній, космічний, та близький, конкретний, що взаємодіють за принципом «фуекі рюко» (незмінне-мінливе, єдність протилежних начал).

Всесвітній план співвідносить хокку зі світом природи. В цьому співвідношенні головну роль грає «кіго», сезонне слово, використання якого обов’язкове. Японці кажуть, що воно «воскрешає забуте та народжує асоціації». Такі слова й словосполучення, як: соловей, павутиння, квіти вишні та персиків, жайворонок, метелик асоциіюються з весною; злива, зозуля, розквітлі півонії, спека, прохолода, світляки, полудневий відпочинок – з літом; місяць, зірки, роса, збір урожаю, червоне кленове листя, хризантеми – з осіню; сніг, іній, лід, холод, вогонь – із зимою.

Інший план хокку – конкретний, предметний, відчутний світ чітко окреслених (точніш, просто названих) речей.

Майстерністю хокку вважається в трьох рядках описати теперішній момент. Перший рядок відповідає на питання «Де?», другий на питання «Що?», третя – на питання «Коли?». Але часто хокку можуть не відповідати на ці питання, особливо, коли вони описують почуття, стани душі. Для хокку характерні гранічний лаконізм виражальних засобів (часто використовується лише прийом контрасту, протиставлення, омонімія, гра слів), символичність, насиченість асоціативними підтекстами, його головний принцип – сказати багато за допомогою невеликої кількості слів-знаків.

Дзен-буддистська естетика недомовленості (слово – це недосконалий засіб зв’язку, воно може тільки підказати, натякнути) позначилася й на жанрі хокку: він характеризується недомовленістю, незавершеністю, багатосмисловим тлумаченням та спонукає читача до співтворчості в процесі розгортання ланцюжка образів.

Для хокку також характерна формульність, ретроспективна поетика жанру (Масаока Сікі).