Про особливості української мови. С. Тихомиров пише: "... комедіАнт, патріАрхкраще передають особливості української мови". А як слова парафіЯнин, росіЯнин, грубіЯн, марсіЯнин, христиЯнин, диЯвол, сербіЯнка? Особливості якої мови вони передають? Застаріння під дулом револьвера. Розвиваючи свою ідею, автор згаданого листа пише: "Слово катедра, як і багато інших слів, застаріло — це нормальний процес для всіх мов". Чи ж був процес застаріння багатьох слів української мови процесом нормальним? Чи не був цей процес наслідком державної політики, наслідком репресій, наслідком тотального погрому української культури і українських культурних діячів? Чому застаріли саме ті слова, які так чи інакше різнилися від російських і які зберігали риси української самобутности? І чому не застаріли слова община, казна, вникати, русло, наволочка, правомочний, жертвоприношення та сотні інших братніх слів? Це все питання, які С. Тихомиров обминає. А чи можна їх обминати, говорячи про застаріння української самобутньої лексики? Лінгвоцид українців тягнеться століття. Ще царі Петро й Катерина дбали "дабы не было различия". Процес застаріння української мови був процесом штучним, спрямованим на денаціоналізацію українців. Тому не можна до застаріння української лексики ставитися, як до нормального процесу, наявного в усіх мовах. Добре діло чи погром? Автор листа до газети твердить і таке: "Не все в українському мовознавстві після 1932 року було зроблено в гірший бік". Може, у дуже незначній мірі, це так, але для цивілізованої людини важливо ще і як зроблено. А зроблено було шляхом погрому, як і всі добрі діла комуністичної ери. І вже одне цс має визначити наше ставлення до того, що зроблено. Кому це поможе? Вичитавши опонентам нотацію за надмірну емоційність, С. Тихомиров каже: "Це не допоможе". Це правда. Переробити виховану і відповідно добрану тоталітарною системою наукову еліту — неможливо. Але пишучи сьогодні, ми мусимо дивитися вперед. На зміну старій гвардії за яких 10-20-25 років прийде молоде покоління, приваблене на мовознавчу стезю не окладами й титулами, а щирою любов'ю до своєї застарілої мови. Для того, щоб дати цьому поколінню правильні орієнтири, і треба сьогодні писати. Саме це покоління, вільне від забобонів минулого, і стане душею нашого відродження. II У пошуках істини. Ляйтмотив статті науковця А. Даниленка "Дещо про правописні істини" /СЛОВО ч. 22, 1991/ можна коротко окреслити так: "Не в'яжім мовознавства з політикою!" З цим можна б погодитися, якби продовж останніх 60 років українська мова, українське мовознавство не були об'єктом державної політики. Об'єктом політики були і правописні норми. Їх виробляли такі видатні мовознавці, як Каганович і Постишев. Переслідуючи вільний розвиток українського мовознавства, ці добродії ставили за мету довести розбіжності між українською та російською мовами до мінімуму не заради утвердження мовознавчих принципів, а заради виправдання окупації: одна мова, одна нація, одна держава. Цією політикою було завдано непоправної шкоди українській мові. Відвернення цієї шкоди, що його вимагає здоровий глузд і мінімальна національна самоповага, не політика. Це самозахист від погрому, боротьба за національне Я, боротьба за виживання. Погоджуючись із деякими рисами правопису 1929 р., п. Даниленко заразом деяких не приймає. Цитую п. Даниленка: "... прикметник трикутний аж ніяк не походить від кутний або й кутній, як гадає С. Караванський, а від словосполучення три кути ". Іншими словами автор твердить, що, утворивши від слова кут м'який прикметник кутній, українець від слів три кути має творити тверду форму — трикутний. Гляньмо, чи це так насправді. Дослідім моделі творення прикметників від слів брат, літо і сторона, а також від слів три брати, три літа, три сторони:
Як бачимо слово три, додане до вихідних форм, ніякого впливу на м'якість чи твердість прикметників у нашій мові не має. Я думаю, що проглянувши наведену схему, мій опонент відмовиться від своєї гіпотези, тим більше, що він сам пише: "Правопис — справа делікатна, він — камінь спотикання для багатьох науковців. Подеколи бракує деякому /так у тексті — С. К./ з них і лінгвістичної ерудиції". Свята правда. ІІІ
Час до часу українська преса друкує статті на захист чистоти української мови. Діло потрібне й похвальне. Але й тут не обходиться без ляпсусів. У ч. 6 газети "Освіта" за 1993 р. доктор філології С. Єрмоленко пише: "Між іншим, слово пані наголошується на першому складі і в однині, і в множині... Використовуваний у деяких теле- й радіовиступах варіянт пан і є просторічно-жаргонним". Така категоричність щодо множини слова пані нічим не виправдана. Хибність цієї категоричности викладено у Розділі XII нашого дослідження. У тій же "Освіті" /ч. 26, 1993 р./ інший автор — філолог-славіст І. Пасемко, наполягаючи на дотриманні офіційного наголошення слів видання, зібрання, каже: "... абсолютна більшість іменників середнього роду /з кінцівкою -ання — С. К./ (за винятком цокання, цикання та ще кількох) акцентується в українській на передостанньому складі". Про те, що дане — знову ж таки категоричне — твердження не відповідає істині засвідчують іменники бранн я, данн я, спанн я тощо, наголошені на останньому складові. Таке наголошення викликало і тенденцію мовців наголошувати відповідно і слова виданн я, наданн я, поданн я, убранн я, неспанн я тощо. Ця тенденція не суперечить українській ортоепії, а навпаки розвиває її. Докладніше про цс у Розділі X. Той же автор, захищаючи чистоту української мови, сам не до кінця усвідомлює норми української вимови й лексики. Він пише: "Якщо вже ми згадали нашого Президента, то як не відзначити, що він практично володіє українською мовою бездоганно". Може, на тлі своєї недорікуватої команди Л. Кравчук і виглядає бездоганним українським мовцем, але на ділі це не так. На ділі Л. Кравчук добре таки кульгає з українською вимовою. Йому важко витруїти з себе засвоєне за часів партійної кар'єри "акання". Президент вимовляє еканоміка замість економіка, гара замість гора, заспакоїв замість заспокоїв і т. д. У лексиці Президента повно русизмів. Наприклад, він говорить у якості кого, чого (калька з російського в качестве). Отож, твердити, що він бездоганно володіє українською мовою, нема підстав. Ще один автор-мовознавець в "Українській Газеті", виступаючи проти засмічености української мови, вживає вираз з чим чорт не жартує. Вираз цей саме і є прикладом засмічення. Хто поборює суржик мав би не вживати калькованих ідіом, що про них ішлося у Розділі ХLV. У найпрестижніших авторів можна зустріти сьогодні такі перлини, як задьористо /замість загонисто /, пінистий /замість пінявий /, ледве чи /неукраїнський зворот/; а менш престижні — знай відстоюють усе, що можна без усякої шкоди боронити, а коли йдеться про погляди, то й обстоювати. Неважко простежити за цим усім тотальне, невідступне, невигойне засилля всемогутнього суржику. Висновок? Нам треба усвідомити, що в нас украдено мову і підсунуто псевдомову, тобто суржик, який належить поборювати. Нам усім треба визнати — і академікам, і письменникам, і мовознавцям — що ми поверхово знаємо українську мову. Наш правопис, наша лексика, наші словники — усе спотворене. І відроджуючи інших, треба заразом і самим відроджуватися. Сучасну еліту виховано на общепонятном языке, із старої інтелігенції збереглися одиниці, переважно на гнилому Заході. Ці люди — літератори, публіцисти, мовознавці — сьогодні на восьмому-дев'ятому десятку життя. Саме їх треба залучити нині до надзвичайних заходів для порятунку української мови. Відкладати такі заходи на завтра не можна.
|
