Абетка Правопису-90
Нащо зроблено таку перестанову? Ініціятор нововведення — математик Л. Іваненко. Він обґрунтовує цей захід рядом аргументів. Один з них: не знати хто переставив знак м'якшення на кінець абетки. Л. Іваненко пише: "Першу спробу поставити м'якого знака в абетці після Я мені вдалося виявити у "Правилах" (певно правописних?), НТШ Львів, 1922 р... Але виданий там само, 1924 року, "Словник" Івана Огієнка подає абетку в її традиційній формі." Насправді ж історія української абетки не така "безбатченкова". Ще 1884 року у виданому у Львові "Малорусько-німецькому словарі" піонер української лексикографії Є. Желехівський компонує азбуку лише з літер, а знак м'якшення і апостроф зараховує до знаків і в абетку не включає. Цей принцип і ліг в основу поширеної в Галичині реформованої української абетки із знаком м'якшення на кінці. З початком українізації в УССР реформовану абетку запроваджено і до прийнятого там правопису. Твердження Л. Іваненка, що "перша спроба" зміни абетки має дату 1922 р. не відповідає дійсності. Щодо словника І. Огієнка, то згідно з перевиданням 1978 р. в Канаді, цей словник зовсім не наводить абетки. Отже, аргументи математика про не-знати-ким-змінену абетку, м'яко кажучи, необґрунтовані. Річ у тім, що галицький варіянт української мови (в імперській "науці" — діялект) мав великий вплив на розвиток соборної літературної мови України. Цей вплив не можна сьогодні ні спростувати, ні перекреслити. Але аргументами про не-знати-ким-змінену абетку цей вплив практично заперечувано. Такі аргументи перекручують історію української культури, применшують внесок Галичини в її розвиток. Справді, повернення нашій абетці "общесоюзної" форми зводить нанівець прогресивне значення здійсненої в Галичині реформи абетки. Далі Л. Іваненко аргументує повернення знака Ь "на своє традиційне місце" потребою створення "усеслов'янської комп'ютерної системи". На цей аргумент я свого часу поставив питання у пресі, на яке п. Іваненко так і не відповів: "Якщо для якоїсь усеслов'янської комп'ютерної системи треба переставити знак м'якшення, то хай система собі переставляє, але нащо заради цього міняти усталену абетку в усенаціональному маштабі?"
Обстоюючи свою ідею, Л. Іваненко наводить приклад, що в Центральній науковій бібліотеці АН УССР книжки не було впорядковано за чинною українською абеткою, а за порядком Ы, Ь, Ъ, Ю, Я Так це ж було тому, що в цій бібліотеці ігнорували українську мову і працювали на "чєловєческом язикє" Знавець же математики практику українофобів підключає на захист своєї ідеї! Плюс до всього Л. Іваненко висловлює припущення, що зміна абетки — це вияв хахлацької упертости "Аби не так, як у Москві" Оминувши відверто шовіністичну тональність такого здогаду, поясню справжню причину цієї зміни відокремити літери від знаків Позиція знаку м'якшення на кінці абетки помагає учням її запам'ятовувати, і продовж більше як століття (рахуючи від публікації "Малорусько-німецького словаря") з боку падагогів не було нарікань на реформовану абетку Реформа абетки відповідала логіці й потребам навчання. Це був прогресивний крок, і важко не визнати його доцільним, а реформовану абетку — нашим національним надбанням. Ці міркування доводять, що зміна української абетки — це проімперський хід, який суперечить незалежному розвиткові української культури. Зате хід цей узгоджується з іншими проімперськими рисами Правопису-90. Зміни, допущені Правописом-90, радше косметичні, а не спрямовані на відродження самобутніх рис української мови. 1. Розреклямована реабілітація літери Ґ насправді мильна бульбашка. Літеру Ґ допущено до вживання у яких двох-трьох десятках переважно маловживаних слів. Правопис декларує "У власних назвах іншомовного походження етимологічний звук Ґ у вимові й на письмі передаватиметься традиційним (?) Г, проте збереження Ґ у вимові не вважатиметься порушенням ортоепічної норми". Іншими словами, літеру Ґ запроваджено косметично, для показухи. Щождо географічних назов і прізвищ, то там має й далі писатися Г: Біг Бен, а не Біґ Бен, Грімм, а не Ґрімм, Гданськ, а не Ґданськ. Постає питання навіщо літера Ґ в українській абетці? Щоб її й далі не використовувати? На мою думку, укладачі Правопису-90, а вірніше їхні високі зверхники з ЦК КПУ, погодилися на запровадження літери Ґ для заспокоєння громадськости в Україні та діяспорі, і заразом зробили все, щоб написання імен та географічних назов ув українському правописі нічим не відрізнялося від російського написання. Запровадження літери Ґ в українському правописі мало б повернути належне місце й літері Г, яку досі у багатьох словах замінювано на літеру X: Хельсінкі замість Гельсінкі, Хаммер замість Гаммер, Ханна замість Ганна. Аж ні. Правопис-90 зберіг проімперську практику перекладу іншомовного "Н"; як X. Слова Гельсінкі, Гантер, Гофман і далі писатимуться Хельсінкі, Хантер, Хофман. Комісія подбала, щоб у написанні власних імен не було жодних розбіжностей з російським правописом. 2. Ряд інших змін — цс усунення правописних розбіжностей, а не правописного погрому 30-х років. 3. Усунувши деякі малоістотні розбіжності, Правопис-90 не зачепив кричущих перекручень погромних часів Українці і далі мають писати.
4. Написання в деяких іншомовних географічних назвах И замість І, чим дуже хваляться укладачі Правопису-90, Бразилія, Аргентина, Сирія — написання вибіркове, бо ж і далі треба писати Сінай, Рів'єра, Тіроль. Правопис-28 давав єдине правило — нехай і недосконале з погляду вимови — на всі випадки передачі чужих географічних назов. Правопис-90 не дає правила, зате переобтяжує людську пам'ять винятками. Така практика не сприятиме засвоєнню мови українцями. Отже, новий правопис, накидуваний певними силами Україні (а також і діяспорі), такий же проімперський, як і всі попередні після 1932 р. правописи. Дуже характерно, що до участи в розробці цього правопису, попри словесні деклярації, не запрошено жодного науковця з діяспори. Але зігноровано не лише діяспору. Громадська думка України — і передусім письменники — безупинно протестували проти запровадження проімперського правопису. І все марно. Правописна комісія не врахувала жодного побажання громадян, не провела жодної демократично організованої конференції з участю письменників, журналістів, учителів, не вислухала мовознавців-опонентів. Так, ніби Інститутові мовознавства і в незалежній Україні вільно диктувати правописні закони, як це було в УССР. Я розумію позицію "батьків" Правописної комісії Інституту мовознавства. Правопис-90 було укладено під безпосереднім наглядом ЦК КПУ, який допустив ряд змін для створення враження про перегляд мовної політики КПУ, тоді ще "керівного авангарду трудящих України". Усі зміни, про які так схвально говорить ухвала про запровадження Правопису-90 в життя, були санкціоновані ЦК КПУ. Дбаючи про впровадження Правопису-90, його "батьки" дбають про свій імідж /саме це слово/ перед комуністичною партією, що ніби не існує, але на відродження якої дехто — і в Інституті мовознавства — покладає надії. У разі "непередбаченої зміни політичної ситуації в Україні" Інститут мовознавства лишиться на висоті — він не відступив від "історичних" накреслень "керівного авангарду трудящих", не піддався тискові "націоналістів". Тільки так можна пояснити те, що за чотири роки, продовж яких ведено дискусію про правопис, Інститут мовознавства не зробив жодної корективи до схваленого ЦК КПУ правопису. З кола працівників Інституту мовознавства не пролунало жодного критичного слова щодо мовної політики КПУ, не висловлено співчуття до жодного із своїх замордованих попередників, зате любовно бережено бюст академіка з ласки КҐБ Бєлодєда. Така лінія Інституту мовознавства. І її можна зрозуміти, взявши до уваги кадрову політику в колишньому УССР, на підставі якої добрано сучасну мовознавчу еліту. Якби головна мета членів Правописної комісії АН УССР була б сприяти самобутньому розвиткові української мови відповідно до її фонетичних та ортоепічних особливостей, то згадані 29 русифікаційних рис в українському правописі було б переглянуто. Наслідки праці правописної комісії АН УССР зайвий раз доводять, що мовознавці, добрані на свої посади партійними босами, не спроможні виробити справді самобутній і незалежний український правопис. Обмеженим допуском літери Ґ колишня КПУ думала заколисати громадськість, у тому числі й діяспірну, на ділі лишивши український асиміляційний правопис без змін. Самий стиль роботи комісії дуже показовий. Як повідомила преса, низка провідних філологічних навчальних закладів не одержала проекту нового правопису для обговорення. Усе це свідчить, що комісія працювала якнайдалі від громадськости аби поставити її перед доконаним фактом. Щождо діяспори, то проекту правопису не дістав для обговорення жоден науковий заклад вільного світу, жодне видавництво чи редакція. Таким чином, діяспору виключено з числа культурного українства. І це тоді, коли партійні боси УССР деклярували потребу культурного взаємозбагачення України й діяспори, творилася Всесвітня асоціяція україністів, здійснювано обмін виданнями тощо. Чи ж логічно було в такій ситуації ігнорувати діяспору, коли йшлося про долю української мови? Продовж століть українцям прищеплювано комплекс меншовартости. До знарядь, якими цей комплекс навіювано, належить і асиміляційний правопис. Таж усю українську ортографію пристосовано і узалежнено від російської! Українська мова, за задумом асиміляторів, має бути блідою і незграбною копією російської мови. І ця копія мусить викликати в самих українців переконання, що їхня мова — мова другорядна, мова нездатна до самостійного розвитку. Неприйняття асиміляційного правопису — це неприйняття усієї політики етноциду, неприйняття русифікації, неприйняття комплексів, прищеплюваних українцям продовж століть. Треба підкреслити, що не лише діяспора не приймає цього правопису. Ще до розробки нового правопису ряд неформальних видань в Україні став користуватися Правописом-28. Така практика, на мою думку, буде ширитися. Як уже сказано, діяспора, і насамперед її старше покоління, не приймає накинутого українцям правопису. Не треба забувати, що у збереженні української мовної спадщини велика заслуга належить діяспорі. Протистояння етноцидові з боку діяспори не можна недооцінювати. Українські дисиденти, звертаючися до діяспори, стало підкреслюють, що одною з її заслуг є збереження національних рис української писемної мови, відбитих Правописом-28. Якби не мовна практика діяспори, було б важко і в Україні підносити питання про реставрацію національних рис української мови. Дотепер Правопис-33 був знаряддям етноциду. Остання його редакція — Правопис-90 — мало що в цьому змінила. Думка про створення єдиного правопису для всіх українців — думка розумна і прогресивна. Але єдиний правопис треба запроваджувати не шляхом доконаних фактів, а шляхом відкритого обговорення з участю культурної української громадськости і в Україні і в діяспорі. Рятуючись від геноциду, на вигнанні опинилося чимало видатних мовознавців. Частина з них уже не живе, але з тими, що живуть, конче треба співпрацювати, розробляючи новий правопис. У лютому 1993 р. Комісія Верховної Ради України з питань науки й освіти ухвалила запровадити Правопис-90 в усі сфери суспільно-культурного життя. Цю ухвалу практично спрямовано проти українського відродження. Треба сподіватися, що здорові сили української громадськости знайдуть шляхи і засоби для забезпечення українців правописом, позбавленим асиміляційних рис, накинутих окупантами.
|
