Тема 1: Заснування Острозької академії в контексті культурно - освітньої ситуації в Західній Європі та в Україні XVI ст.

Ж.-П. Сартр розпочинає як феноменолог, який базує своє філософствування на головних працях Гуссерля. Пізніше він робить поворот до онтологічної, а ще пізніше — до власне екзистенційної проблематики. Основною працею філософа стала книга «Буття і ніщо». «Буття» не створене ніким і нічим, воно просто є, розмірковує Сартр. Воно не активне, не пасивне, воно не відрізняється від самого себе, воно «приросло до самого себе». Буття є те, що воно є. Буття є абсолютна позитивність, «вислизає» з часовості (яка пов'язана зі зміною), позбавлене основи (не створене з чогось іншого). Носієм, унікальним представником буття свідомості є специфічно людське буття — єдине буття в світі, здатне ставити питання про себе і, отже, відрізняти себе від самого себе. Проте питання може бути поставлене не тільки про буття, а й про небуття, тобто про ніщо. Це питання передбачає, в свою чергу, можливість трансцендентального (онтологічного) існування небуття принаймні у трьох його формах: небуття предмета; небуття іншої визначеності предмета, ніж дане; небуття знання про предмет. За думкою Сартра, небуття існує «на рівних» з буттям. Але небуття є не просто відсутність усякого буття, а заперечне (негативне) буття. Тому небуття (ніщо) є вторинним, похідним від буття. Джерелом небуття є людина - «людина є буття, через яке небуття приходить у світ». Але заперечення (заперечне твердження) не породжує небуття (ніщо). Воно саме базується на ніщо, яке має онтологічний статус. Негативне твердження лише виявляє факт існування негативного буття — ніщо. Але як приходить ніщо в буття? — ставить питання філософ. У світі саме по собі нічого не трапляється. Він просто існує. С бурі, землетруси, катастрофи, але після них буття не стає більше або менше, ніж було. Воно просто по-іншому розташувалось (але і це не зовсім точно, оскільки, щоб зафіксувати іншість. потрібен свідок, який «утримує» минуле, щоб порівняти його з теперішнім і зафіксувати цю іншість). Приносячи у світ ніщо, людина приносить визначеність, тому нищення можливе лише у людському світі. У цьому його принципова відмінність відсвіту природного. Людина осмислює своє буття і переживає його. Вона постійно долає власну буттєву ситуацію і створює нову, «переходить» в неї. Означений перехід і є свободою, яку людина переживає - виявляє страх, нудоту і ін. Переживання. Цей феномен Сартр називає екзистенцією, своєрідною «цеглинкою буття, з якої (вірніше, з яких) формується людське буття як таке. У цім переживанні, продовжує далі філософ, людині ні на кого покластись. Адже Бог помер! Саме тому вона має покладатись лише на себе і таким чином наближати своє майбутнє. І, нарешті, головний висновок екзистенціалізму: якщо є людина, то не може бути Бога, але якщо існує Бог, то людина — це ніщо!

Пауль Тілліх

Небуття – це одне із найскладніших і найбільш вживаних у філософії понять. Парменід зробив спробу усунути це поняття, як таке. Але заради цього йому довелося пожертвувати життям. Демокріт повернувся до цього поняття і ототожнив небуття з порожнечею для того, аби зробити рух мислимим. Платон використовував поняття небуття, оскільки без нього протиставлення існування і чистих сутностей є незбагненним. Розпізнавання матерії і форми в Арістотеля передбачало небуття. Саме воно допомогло Плотіну описати те, як людська душа втрачає саму себе, і воно допомогло Августину дати онтологічне тлумачення людського гріха. Псевдо-Діонісій Ареопагіт поклав небуття в основу свого містичного вчення про Бога. Небуття допускається як в ученні Ляйбніца про кінцевість і зло, так і в Кантовому аналізі кінцевого характеру категоріальних форм. Діалектика Гегеля вважає заперечення рушійною силою в природі та історії; а представники «філософського життя», починаючи від Шеллінґа і Шопенґауера, застосовують поняття «воля» як основну онтологічну категорію, оскільки саме воля має властивість заперечувати саму себе, не втрачаючи себе. Поняття процесу і становлення у Берґсона і Вайтхеда передбачають небуття поряд із буттям. Сучасні екзистенціалісти, особливо Гайдеґґер і Сартр, розмістили небуття (Das Nichts, le neant) в самому центрі своєї онтології; Бердяєв, йдучи вслід за Діонісієм і Бьоме, розробив онтологію небуття, яка обґрунтовує «меонічну свободу» для Бога і людини. Розглядаючи роль небуття у філософії, слід враховувати і релігійний досвід, який свідчить про минущість всього сотвореного і про владу «демонічного» в людській душі та історії. У біблейській релігії ці заперечення посідають важливе місце, хоча і суперечать вченню про творіння. А демонічне, антибожественне начало, яке, однак, бере участь у божественній силі, заявляє про себе у найдраматичніших епізодах біблейських оповідей.

Тому даремно деякі логіки відмовляють небуттю у понятійному характері і намагаються вилучити його з філософії, зробивши виняток лише для негативних суджень. Зрозуміло, що небуття не схоже на інші поняття. Воно є запереченням будь-якого поняття; але, як таке, воно є невід’ємним змістом думки, і, як свідчить історія думки, – найважливішим змістом після самого буття.

Якщо задати питання про те, яким чином небуття співвідноситься із самим буттям, то відповідь може бути лише метафоричною: буття «охоплює» як само себе, так і небуття. Буття несе небуття «всередині» себе, як те, що вічно є присутнім і вічно долається в процесі божественного життя. Основа всього сущого – це не мертва тотожність без руху і становлення, а жива творчість. Ця основа творчо утверджує себе, завжди перемагаючи своє власне небуття. У суті своїй вона є зразком самоутвердження будь-якої кінцевої істоти і джерело мужности бути.

Страх смерті ставить людину перед обличчям небуття або ніщо. Отже, страх смерті слід трактувати онтологічно, тому що він стосується онтологічних категорій: буття і небуття. Уявлення про смерть як загрозу небуття дане людині разом з її почуттям темпоральності – і людина не може позбавитися ані цього уявлення, ані тривоги, яке воно викликає. Разом з тим, смерть є культурно обумовленим феноменом; відношення до смерті залежить від світоглядних підвалин конкретної історичної епохи, уявлень про буття і небуття. Концепт „небуття" в історії європейської метафізики змінювався від небуття як ніщо, яке приховує Бога (апофатичне богослов'я), до небуття як повного знищення і неіснування (модерна парадигма). Підкреслюється, що одним з перспективних напрямків філософських досліджень теми страху смерті є критика ідей філософії модерну і звернення до ідей традиційної, домодерної культури, яка випрацювала оригінальну модель ієрархії цінностей. Наприклад, у середньовічній християнській філософії, завдяки зверненню до моральної цінності священного, тривога небуття і страх смерті „знімаються", смерть трактується як продовження життя в іншому модусі, відтак саме життя наповнюється глибинним змістом та значенням, набуває логоцентричності.

Антитезою буття є Ніщо. Буття і Ніщо не можуть існувати одне без одного: якщо їх розділити так, щоб вони не могли переходити один в одного, то все зникло б. Чому? А тому що перестало б рухатися: суще втратило б одного зі своїх фундаментальних та невід'ємних атрибутів, без якого воно розсипалося б на «пил небуття». Згадаймо захоплюючу дух космологічну картину, пропоновану сучасною фізикою: Всесвіт пульсує як живий організм, живе, вмираючи, і народжується заново. Навіть на поверхневий погляд буття не статично. Усі конкретні форми існування матерії, наприклад найміцніші кристали, гігантські зоряні скоплеція, ті або інші рослини, тварини і люди, як би випливають з небуття (їх адже саме ось таких колись не було) і стають наявним буттям. Буття речей, як би багато часу воно не тривало, приходить до кінця і «попливе» у небуття як дана якісна визначеність, наприклад, саме ця людина. Перехід в небуття мислиться як руйнування даного виду буття і перетворення його в іншу форму буття. Точно так само виникає форма буття є результат переходу однієї форми буття в іншу: безглузда спроба уявити собі самотворення всього з нічого. Так що небуття мислиться як відносне поняття, а в абсолютному значенні небуття немає. Спробуйте помислити і тим більше уявити собі небуття, і ви зрозумієте, що це нездійсненне завдання: у свідомості витатиме якась форма буття, яке-то Щось.. Людина в цій спробі буде весь час блукати в предметній чи духовної реальності. Тут не буде особливої ​​логіки, але фантазія буде малювати найхимернішу і при цьому нескладну «матеріально-духовну павутину». Абсолютне буття протистоїть небуття як тому, що було і чого вже немає або ще не стало, а може, і ніколи не стане.

 

29. Філософські течії кінця ХХ - початку ХХІ ст ст.

1. Феноменологічний напрям у філософії
Одним з основних філософських напрямів ХХ століття є феноменологія. Феномен - в перекладі з грецького те, що є. Щодо філософського сенсу - це те, що з'явилося в свідомість людини в її чуттєвому досвіді і далі в процесі його осмислення. Феномен - це і відчуття, і сприйняття, і подання і думка. Феноменологія - це вчення про свідомість, про феномени і їх сенсах. Засновником феноменології в тому вигляді, в якому вона культивується в кінці ХХ століття, вважається Едмунд Гуссерль. Він розуміє під феноменом виникають у свідомості смисли предметів. Це вихідна установка, на якій будується філософська система. Феноменологія стурбовані тим, що багатий життєвий світ людини, наповнений фарбами, запахами, різноманітними враженнями, пройшовши через свідомість і досягнувши стадії науки, думок понять, ідеалізацій, виявляється надзвичайно збідненим. Чому це відбувається? Тому, стверджують феноменології, що ми погано розуміємо саму свідомість. Забуття життєвого світу - це результат поганого філософування. Феноменологія як і прагнуть заповнити цей недолік.
Феноменологія прагнуть допомогти людям уникати забуття життєвого світу. З цією метою виробляють особливий феноменологічний метод, заснований на феноменології Е. Гуссерля. Отже, феноменолог бере предмет споглядання «в дужки», потім він збагачує споглядання смислами і тільки після цього, отриманий ейдос повертається предмету, що й означає зберегти повноту життєвого світу. Феноменологічний метод досить популярний у світовій філософії та науці. Вважається, що він гарантує від сповзання в крайності науки, що оперує поняттями, за якими не видно фарб, тонів, запахів життєвого світу. Що стосується недоліків феноменології, то їх в основному бачать у вузькому розумінні проблеми практики, яка багато в чому зводиться до співставлення феноменів свідомості.
2. Філософія герменевтики
Згідно давньогрецьких міфів, посланник богів Гермес повинен був роз'яснювати людям сенс божественних звісток. Середньовічна євангелія в перекладі з грецького є теж звістку (блага вість). Спочатку було слово, але його зміст треба роз'яснити (в цьому полягає першочергове завдання посланників Бога апостолів). Християнські проповіді, методика яких була розроблена ще в середні століття, є пояснення сенсу божественного слова, але не стільки раціональними, скільки ірраціональними засобами. Виходячи з викладеного, герменевтику часто визначають як спосіб філософствування, центром якого є інтерпретація, розуміння текстів. Тим не менш, зміст герменевтики набагато ширше визначення.
Філософи з давніх часів бачили своє покликання в роз'ясненні собі та іншим глибинного сенсу існуючого і того, що відбувається. У зв'язку з цим цілком справедливо, що кожен філософ займається проблемою розуміння. Але не кожен філософ є герменевтикою. За визначенням, герменевтика є лише ті філософи, які саме розуміння вважають первопринципов філософії. Для них людина є істота розуміє. Все інше людське вдруге і виступає чи то як сторона процесу розуміння, чи то як його специфікація.
У ХХ столітті в основному культивуються дві форми філософської герменевтики. Це з одного боку, герменевтика свідомості (Шлеймахера - Дільтея), з іншого боку, герменевтика буття (Гадамера, учня Хайдеггера). Між ними існує принципова відмінність. Згідно герменевтиці свідомості, розуміння є вживання в психологічний світ іншого, форма співпереживання (конгеніальність, психологічної спорідненості суб'єктів). Згідно герменевтиці буття, розуміння є сенс людського досвіду, який реалізується у справах і мовою індивідуумів.
У різного роду книгах герменевтику часто визначають як філософію розуміння текстів. Більшість сучасних герменевтикою вважають, що розуміння є всі споконвічно людське, тобто залучена до життя людини. Згідно герменевтиці буття, можлива розмова навіть з камінням, якщо вони виступають символом, справою, святом, грою людського.
Отже, герменевтикою свідомості цікавить не свідомість як таке, а співпереживання особистостей, їхній діалог, своєрідність цього діалогу. Їх цікавить не стільки загальне, скільки одиничне. Герменевтика як одне з найвпливовіших філософських течій ХХ ст. володіє значним нереалізованим потенціалом.
3. Аналітична філософія
3.1 Виникнення аналітичної філософії та її основні ідеї
Грандіозні успіхи науки, особливо логіки, лінгвістики, математики і фізики не змогли не змінити змісту філософствування. Більш того, ці зміни виявилися вражаючими.
Аналітична філософія - це філософствування за допомогою детального аналізу використовуваної логіки і мови. Логіка та мова висуваються на самий передній план. Підставою для цього стали, по-перше, труднощі, з якими мали математики на початку ХХ століття (так само як і в його кінці). У науці зразком строгості завжди вважалася математика. Але досить несподівано математики стали зустрічатися з різного роду парадоксами, суперечностями. Простими засобами з цими утрудненнями впоратися не вдавалося. По-друге, аналітизм виник як реакція на засилля ідеалізму в англійських університетах початку ХХ століття. Було визнано, що ідеалізм неспроможний, він затуманює ясне стан справ. У філософії треба брати за основу не абстрактні враження і слова, які необхідні для відображення всього цього. Таким чином, ясність філософії пов'язувалася, насамперед, з мовою, а не з тим, що твориться в голові, що суто індивідуально і непроверяеми. На відміну від думок, почуттів в істинності мовних описів зовнішніх для людини фактів може переконатися кожен. А це означає, що ясна філософія повинна зводитися до висловлювань про зовнішні для людини фактах.
Англієць Джон Мур та австрієць Людвіг Вітгенштейн були першими, хто поставив у цент філософського аналізу не штучні мови математики і логіки, а природна мова.
Таким чином, аналітизм у філософії виникло не випадково, а в силу цілком певних підстав.

 

4. Постмодернізм
Постмодерністська філософія протиставляє себе перш за все Гегелем, вбачаючи в ньому вищу точку західного раціоналізму і логоцентрізма. У цьому сенсі її можна визначити як антігегельянство.

Критичний раціоналізм Карла Поппера

Карл Поппер (1902-1994) розглядав науку як систему, що змінюється і розвивається. Цей аспект аналізу науки він представив у вигляді концепції зростання наукового знання.Зростання наукового знання відбувається як висунення сміливих гіпотез і найкращих (із можливих) теорій, здійснення їх перевірки і заперечень, у результаті чого і розв’язуються наукові проблеми. Якщо цей процес зупиняється і деякі теорії домінують тривалий час, то вони перетворюються на незаперечні метафізичні системи. У науці, на його думку, ніколи немає достатніх підстав для впевненості, що істина досягнута. Раціонально діє той учений, який будує сміливі теоретичні гіпотези, відкриті для заперечення. Науці, на думку Поппера, потрібен не принцип верифікації, а фальсифікації, тобто не підтвердження істинності, а спростування неістинності. Фальсифікація – це принципове спростування будь-якого твердження, що стосується науки. Важливою особливістю підходу Поппера є концепція фаллібілізму. Її сутність у тому, що будь-яке наукове знання має лише гіпотетичний характер, схильне до помилок. Процес пізнання − це процес переборення омани шляхом виключення помилкових суджень, тому що надійних джерел отримання істини немає і жодна теорія не може бути безумовно підтверджена. Тому завдання вчених − шукати помилки й омани і ліквідовувати їх шляхом перевірки теорій і висунення нових гіпотез.

31. Перш за все, хочу зазначити, що таке метафізика, але не в загальному понятті, а саме за Гайдеггером. Отже, Гайдеггер представляє критику попередньої метафізики як задачу оновлення сучасної філософії. Вважає, що попередня метафізика була мисленням про суще, а не про саме буття. Він здійснює спробу вийти за межі попередньої метафізики і створює своє вчення про буття. Подолання метафізики ми маємо розуміти як відхід метафізики. Але відхід не виключає, а навпаки передбачає, що тільки тепер вперше метафізика займає свої повноправні позиції. Метафізика - є основною рисою західноєвропейської цивілізації, яка прирікає маси людства на суще без того, щоб буття сущого могло виходячи з метафізики було усвідомлене у своїй істині.
Подолання метафізики - це надання їй її ж істини. Тобто це думка-пам"ять, що усвідомлює ту єдину подію позбавлення сущого своєї власної суті, в котрому просвітлюється положення істини буття, і тим самим початок істини.

Філософія історія Мартіна Хайдегера
У філософії XX століття помітний слід залишила творча спадщина одного з основоположників німецького екзистенціалізму Мартіна Хайдеггера. Метафізика як всеохоплююча категоріальна інтерпретація сущого проектує свої схеми і на спосіб буття такого сущого, як людина. У результаті проекції виникає вульгарне розуміння історії. Аналізуючи таке явище, Маргін Хайдеггер відзначає, що історію звичайно розуміють як минуле або походження з минулого, те, що має історію, зв'язує зі становленням і розвитком, з епохальними діями, що визначають майбутнє. Історія імовірно зв'язок дій, що тягнеться через минуле, сучасне й майбутнє. Міркуючи про історію, маємо на увазі людське суспільство і його культуру. У кожному з варіантів, як гадає Мартін Хайдеггер, історію мислять не стільки як спосіб буття, скільки як регіон сущого, що бере до уваги суттєве визначення людини через дух і культуру. Фіксується дуже серйозний недолік метафізичних концепцій історії: тверде протиставлення духу і природи, нездатність осмислити їх онтологічну єдність. Критика спрямована проти спіритуалізму і проти натуралізму. Але і позитивістська підміна історії буття людей описами фактів неприйнятна. Завдання полягає в подоланні метафізики.
Головним завданням Дерріда є критика метафізики, тобто усталених філософських принципів, категорій та понять. Його мета - навіть не просто критика філософії, а «структуральний» перегляд основних її засад. «Критика метафізики» - не зовсім точна назва наукової діяльності Дерріда: мова йде про «деконструкцію», яка поєднує руйнівне «де» з «кон», що підкреслює наслідування, неперервність. У своїй стратегії «подолання метафізики» Ж. Дерріда більш послідовний, ніж його попередники та колеги. У чому ж суть деррідівської «деконструкції» буття? Ж. Дерріда проголошує неістинними, надуманими та несправжніми основоположні «іпостасі» філософського мислення - поняття «буття», «субстанції», «акциденції», «суб’єкт», «об’єкт», «екзистенція». «свідомість», «людина», «Бог», «совість» і т. д. Замість них, оскільки це - «неістинне» пізнання «неістинного» буття, пропонуються певні умоглядні структури. Натомість Ж. Дерріда пропонує замінити життя філософії життям філософії структури. А щоб все філософське світовідчуття, яке існує, не зазнало остаточного краху, катастрофи, Ж. Дерріда пропонує ввести принцип філософії структуральностей. Це означає: не з наявного буття, не з усталених форм та законів буття і свідомості виводяться всі інші форми існування, а, навпаки, із абстрактних форм та структур пропонується вивести все багатоманітне буття дійсності.Одним з найбільш яскравих представників постструктуралізму вважається французький філософ ЖакДерріда. Його робота «Про грамматологіі» (1967) стала програмною. Поставивши питання про вичерпаність ресурсів розуму в тих формах, у яких вони використовувались провідними напрямками класичної і сучасної західної філософії, Дерріда вважає умовою подолання метафізики такий спосіб філософської роботи, як деконструкція. Суть його - у виявленні в текстах опорних понять і шару метафор, що вказують на самототожність тексту, на сліди його перегуків з іншими текстами. Головне завдання деконструкції (операцій «розборки» і «збірки») - показати в будь-якого роду текстах значущість елементів позасистемні, маргінальних, «роздратувати і виманити назовні конфліктуючі сили означених» (Б. Джонсон).

33. У процесі національного відродження духовної культури українського народу важливе місце у комплексі наук належить історії філософії, реалізації нею питань, структури, характеру і початку філософської думки України. Коріння філософії України сягають у сиву давнину Київської Русі. Це визначення джерел філософії дослідники обґрунтовують лише в другій половині XX ст. Історія української філософії привертає увагу вчених кінця XIX -початку XX стст. У 20-ті роки XX ст. Дмитро Чижевський, розвиваючи їх ідеї, у книжці «Філософія на Україні» стверджує, що українська філософія починається з періоду Григорія Сковороди. Пізніше, в 60-ті роки ця думка поділяється в «Нарисах історії філософії на Україні». Та в 70-ті роки XX ст. формується нова тенденція: київські філософи доводять, що в братських школах, Острозькому науково-просвітницькому центрі, Києво-Могилянській академії формується професійна філософія України, філософські ж ідеї формуються ще в культурі Київської Русі. У 80-ті роки утверджується думка: філософія - специфічна сфера духовної діяльності — займає особливе місце в культурі як самопізнання Духу і розглядається в контексті культури, а не в системі науки, бо лише на досить високому рівні розвитку культури формується філософське теоретичне знання з функціями науки. Досліджуючи розвиток філософської думки в Україні в культурі від Київської Русі до сучасності, історики розкривають її особливості, самобутність, національні традиції, підкреслюючи, що історія філософії може об'єктивно виглядати лише як складова історії національної культури, як історія способу усвідомлення змістовних життєвих проблем: життя і смерті людини, суті людини та її ставлення до навколишнього світу, свободи та необхідності, добра і зла тощо.
Коріння та особливості філософії в Україні, як світоглядного стрижня української культури, зумовлені особливостями способу життя та історії українського народу. Видатні вчені Дмитро Багалій, Михайло Грушевський, Володимир Мавродин, Дмитро Лихачов, Іван Огієнко, Михайло Ростовцев, Борис Рибаков, Михайло Тихомиров та ін., посилаючись на історичні пам'ятки, літописи, переконливо показують, що український народ - споконвічний на своїй землі. Його предки - праслов'яни — поселились на території сучасної України ще в період трипільської землеробської культури (III - початок II тисячоліття до н. є.). Історія праслов'ян та слов'ян сповнена сутичками з різними племенами, які проникали на їх територію: гуни, готи, тюркські болгари, авари та ін. У процесі освоєння світу слов'яни сформували свою ментальність.Ця настанова, як своєрідний принцип індивідуальності, сформувалась у глибина х самого способу життя предків.
Антеїзм — важлива особливість ментальності українського філософського світогляду. Глибока емоційність, ніжне ставлення до рідної природи - відображені в історії матеріальної та духовної культури України. Жага необмеженої свободи, необмеженої волі, закоханість у природу рідного краю втілені у тисячолітні звичаї і традиції. Усна творчість донесла народні повір'я, вірування в живі істоти, що оточують людину (водяні, русалки, лісовики тощо). їх поважають, приносять жертви, щоб не шкодили, не затьмарювали віру в вічність людського життя. Такий характер світосприймання породжує романтичний дух народу, тисячократно оспіваний у мелодійних українських піснях. Без пісень, танців, ігор не обходилась жодна подія.

Тема 1: Заснування Острозької академії в контексті культурно - освітньої ситуації в Західній Європі та в Україні XVI ст.