ХРЕСТ БАТЬКОВІ
Коли я чую жалібне подзвіння І бачу цвинтар чи могильний пагорб, Враз про синівську згадую повинність — На батьковій могилі звести надгроб.
Пробач мені, небіжчику мій перший, Що я, життя дописуючи повість, Звів пам'ятник тобі у свому серці, А ще на цих двох клаптях паперових.
Нехай усі, хто звик до обелісків, З паперу цього, як з плити читають, Що ти весь вік беріг у серці іскру Лихому злу не датись на поталу;
Що покладався весь свій вік на працю, Що чесний був за всякої умови, Що, попри всі погроми розбишацькі, Любив і пісню рідну й рідне слово;
Що ти не був жорстокий, заздрий, мстивий, Що не вдававсь ніколи до диктату, В очах же злих, неситих і чванливих Був "диваком", "святим", "простакуватим";.
Тож будьмо, батьку, й далі диваками! Я і собі кохаюся в дивацтвах, І хрест цей, щоб жила про тебе пам'ять, Твоїм і нашим виздобив багатством!
Барашево-79/Дентон-93 СЛОВО ДО ЧИТАЧІВ
Українська мова... Мова, що про неї поет сказав: О, слово рідне! Орле скутий! Чужинцям кинутий на сміх! Пісенний грім батьків моїх, Дітьми безпам'ятно забутий.
Сьогодні після століть заборон, утисків і переслідувань діти володарів пісенного грому мають змогу віднайти у безпам'ятно забутих звуках джерело своєї національної самобутности. Національне відродження народу після віків денаціоналізації — це людське право тих, кого примусово денаціоналізовано. Такого права не записано у міжнародніх пактах про людські права, бо у виробленні цих документів не брали участи представники денаціоналізованих народів. А ті, хто не зазнав денаціоналізації, не могли зформулювати прав на те, що їм не боліло. Але факти денаціоналізації, лінгвоциду, етноциду — це реальні факти історії, і, засуджуючи їх, світ має визнати ліквідацію цих фактів — національне відродження — невід'ємним правом асимільованих народів. Це право випливає із самого поняття юридичної справедливости, так само, як право на повернення потерпілому награбованого майна. У даному разі пограбовано духовість народу. В Україні такий грабунок чинено не одне століття (!). Але награбоване повертають нащадкам власників і після сотень років. Відроджена держава духовно пограбованого народу має надати цьому народові право на національне відродження. Історія знає приклади такого відродження і приклади таких держав. Коли з різних країн світу з'їхалися до Ізраїлю примусово або під тиском обставин русифіковані, польонізовані, германізовані, американізовані гебреї, держава Ізраїль забезпечила їм відродження національної культури на базі старогебрейської мови. Процес цей глибоко демократичний та історично справедливий: повернення відродженій нації її національного обличчя. Саме на таке повернення мають право примусово русифіковані українці. Тут і постає питання: що саме повертати? Українська ж мова зазнала з боку імперських структур брутального калічення та "інтернаціоналізації". Виглядає, що передусім треба повернути українське обличчя самій українській мові. Українська мова, як і всяка інша мова, це колективний твір сотень поколінь. І хоч творили вони його стихійно, продовж століть, твір цей має свої внутрішні закони, свою характерну тональність, своє неповторне обличчя — усе те, що коротко окреслено словом секрети. Знаючи ці секрети, ми зможемо очистити рідну мову від суржику, повернути їй і собі самим національне обличчя. Цій меті і присвячено дане дослідження. Дейтон, листопад 1992р. Автор ВСТУП
Українське національне відродження XIX і початку XX ст. спричинило бурхливий самодіяльний розвиток української мови. Мова — це національне надбання народу — і норми її сам цей нарід має встановлювати й регулювати. Ніхто ніколи не вчив англійців, чи французів, чи поляків, як їм говорити й писати своєю мовою. Отже, мова це заразом і мірило самостійности народу, бодай у сфері культури. Бо нація може не мати політичної незалежности, але бути самостійною в царині своєї культури. Такою була ситуація з українською мовою за царя в Росії, за цісаря в Австрії та за Польщі після І світової війни. (У Росії влада забороняла українське слово, але не втручалася до того, яким має бути це слово). Українці в тих країнах були бездержавною нацією, але жоден окупант не диктував нам, як творити нашу культуру і розв'язувати наші мовні проблеми. Свою культурну самостійність ми втратили в СССР. Лише на початку існування червоної імперії українська наукова еліта незалежно від братньої помочі сама керувала своїм мовним господарством. Всеукраїнська Академія Наук розробила 1928 р. український правопис, що задовольняв тодішні культурні потреби усіх теренів України та й досі задовольняє українців вільного світу. Однак репресії 30-х років проти української інтелігенції спинили незалежний розвиток української мови. Настали часи диктату. Норми української мови розробляли не українські науковці, а партійні боси — кагановичі й постишеви, — диктуючи мовні канони стероризованим мовознавцям. Сотні й тисячі українських культурних діячів (і серед них — провідних мовознавців) було знищено. Лише за одну незгоду з вилученням літери Ґ тисячі вчителів репресовано й розстріляно. Подібний бурхливий розвиток культури народів мав місце і в інших реґіонах: у Білорусі, Молдавії, республіках Середньої Азії. Такого тотального — соціяльного, національного, духового — поневолення народів не знала історія людства. Цей диктат було спрямовано на інтеграцію всіх народів ув один, для чого і здійснювано злиття мов, що практично значило суцільну русифікацію усіх інородців. Зрозуміло, що в умовах дикого терору поневолена людність мусіла коритися диктатові. Той, хто любив свою мову, хоч і корився диктатові, плекав надію, що колись умови зміняться, і українці матимуть змогу кохати "дерево своєї мови" самостійно. Таку надію підкріплювала думка, що українські патріоти на еміграції збережуть це дерево у незайманій цілості. Досить пригадати слова подяки з уст українських дисидентів, висловлені українцям вільного світу за те, що зберегли правопис 1928 р. Цілком закономірно, що втікачі, які опинилися у вільному світі за межами диктату, як могли, зберігали ті риси української мови, що стали об'єктом викорінення в УССР. Але українці вільного світу — це маленька гілочка української нації. Уся ж Україна — і Східня і Західня — перебувала у сфері диктату. Прищеплені диктатом норми засвоєно більшістю населення: у школах, у пресі, в наукових установах — скрізь запанували накинуті норми. За 60 років підросло нове покоління. Знавців нескаліченої української мови стає дедалі менше, практично ж і їм важко знайти правильний орієнтир у тій мішанині, в тому суржику, що став панівним у мовній практиці України. І попри це все, молоде покоління шукає виходу з глухого кута, в якому опинилася сьогодні українська культура. Молода генерація шукає шляхів до відродження дерева української мови у неспотвореному вигляді. Та чи це легко зробити? Мову засмічено канонізованою і неканонізованою суржиковою лексикою, перекручено правопис, скалічено звукову оригінальність української мови, спотворено наголосову систему. До того ж, серед мовознавчої еліти — законодавців мовних норм — великий вплив мають виховані українофобською системою зашкарублі в русифікаторських поглядах "кадри", що гальмують процес відродження самобутніх норм в українській мові. Потрібно критично переглянути всі сучасні мовні канони. Орієнтуватися на живе мовлення сьогодні можна лише вибірково, бо в живомовній стихії змішано кілька мовних течій. Отже, треба орієнтуватися на народню творчість у неспотворених записах, на мову клясиків, на лексикографічні джерела, видані до погрому українства або у вільному світі. А втім можливі випадки, коли і в цих джерелах годі знайти відповідь на те чи те мовне питання. Тоді на поміч мовознавцеві має прийти розум. Людська наукова практика знає такі поняття, як реконструкція на підставі аналізи, синтези, моделювання. Цю практику доцільно застосувати і до мовних проблем. Наведу приклад такого застосування. У "Словарі української мови" Б. Грінченка слово розгадка подано з наголосом на А: розг а дка. А у "Правописному словнику" Г. Голоскевича це слово дано з наголосом на О: р о згадка. Кому вірити? Тут і стає в пригоді реконструкція на підставі моделювання. Коли наголос у словах
падає на приросток /префікс/, то і в слові р о згадка він має падати на приросток. У дальшому викладі автор буде вдаватися до цієї методики для розв'язання заплутаних мовних проблем. При посиланні на лексичні джерела у тексті вживатимуться такі скорочення:
|
