Критика догматичної філософії І.Кантом

Під тиском наук, що розвиваються, і визнання ефективності методів наукового пізнання у філософії настає певна криза абстрактного раціоналізму з його спекулятивно-метафізичними та натурфілософськими побудовами, які дуже важко піддати якій-небудь перевірці. Онтологія або взагалі зникає із проблемного поля філософії, або посідає в ній місце обмеженої дисципліни, яка вже не претендує на вироблення основних принципів і передумов. Критиці піддаються спекулятивні передумови попередніх філософських побудов.

Найбільш яскравим руйнівником спекулятивної метафізики вважається І.Кант, хоча така оцінка вимагає деяких уточнень. І.Кант здійснює своєрідний переворот у філософії та закладає основи її розуміння як особливого роду науки. Не випадково, як ми побачимо нижче, виникнення багатьох сучасних форм філософії пов'язане з переосмисленням саме спадщини цього великого філософа. Канта традиційно відносять до гносеологічної лінії у філософії, який здійснив поворот від класичної метафізичної проблематики, що розгорталася переважно в руслі онтології, до теорії пізнання. Однак одночасно він стоїть в руслі розвитку ідей класичної філософії і біля джерел німецького ідеалізму, вершиною якого, у свою чергу, стає філософія Гегеля з його, можливо, найбільш потужною спекулятивною онтологічною

¹ Які визнають Бога тільки в одній-єдиній функції — в якості поштовху, що дає імпульс світові як механічній системі.

²Див: Нарский И.С. Западно-европейская философия XVIII века. М., 1973. С. 221.

системою. Тому більш точним було б оцінювати критику Канта як метод, спрямований на руйнування попередньої догматичної і спекулятивної філософії з метою створення нового розуміння філософії, в якій онтологія необхідно посідає своє важливе місце.

Намагаючись обґрунтувати нову теорію пізнання, Кант виступає з критикою попередніх раціоналістичних і емпіричних теорій XVII-XVIII століть. Він ставить проблему універсального обґрунтування знання й критикує філософські уявлення про пізнання як простий зліпок з буття. Водночас він критикує саму категорію буття, що має абстрактний і спекулятивний характер і не може лежати в основі істинного знання. Процес пізнання трактується ним як суб᾽єктно-об᾽єктне відношення. Він говорить про суб'єкта, що пізнає, як носія особливих здібностей, які допомагають йому впорядковувати навколишній світ за допомогою апріорних форм чуттєвості та розуму. Пізнання в нього є конструктивною діяльністю особливого роду, в якій найважливіша роль належить суб'єктові, що пізнає. Причому суб'єкт розглядається ним не як індивідуальна особистість, а як якась гносеологічна абстракція, до якої відносяться пізнавальні здібності та джерела пізнання.

Тому він розрізняє в суб'єкті сферу соціально-психологічну, пов'язану з особливістю людини як особистості, і сферу надособистісну (трансцендентальну), що й забезпечує його функціонування як суб᾽єкта, що пізнає. Пізнаючий суб᾽єкт – це не конкретний індивід, а суб'єкт трансцендентальний, здатний досягти головної мети пізнання – об'єктивної істини. У кантівському понятті трансцендентального суб'єкта концентруються лише загальні пізнавальні здібності людини і джерела її знання. Сукупність зазначених здібностей, які існують у свідомості будь-якої людини, допомагають їй впорядковувати навколишній світ за допомогою апріорних форм чуттєвості та розуму. Це не означає, що людина не має індивідуальних, особистісних характеристик, але вони не повинні грати провідної ролі в процесі пізнання. Кант уважає, що для розуміння того, що таке істина, істинне знання, необхідно розрізняти суб'єктивні й об'єктивні аспекти процесу пізнання, а не протиставляти їх, як це було колись, коли суб'єктивне розглядалось як щось таке, що заважає процесу пізнання, що спотворює істину. Все навпаки: саме інваріанти суб'єктивності гарантують буття об'єктивного й істинного знання.

Схема пізнання в Канта виглядає в такий спосіб. Якась річ (невідома річ у собі) впливає на людину через її чуттєвість. Це породжує різноманіття відчуттів, які впорядковуються за допомогою апріорних форм споглядання. Але на цьому етапі таке знання залишається суб'єктивним. Далі в справу вступає розум, який огортає наявні знання у форму понять, тобто виявляючи в них щось загальне. Тому в остаточному підсумку лише суб'єкт, який пізнає, об'єднуючи сприйняття і розсудок, створює єдність, яку можна вважати знанням.

Розв᾽язуючи питання про джерела й межі знання, Кант виходить з аналізу трьох основних здібностей пізнання: чуттєвості, розуму й розуму. Це

формулюється ним у трьох знаменитих питаннях: «Чи можлива математика як наука?», «Чи можливе природознавство як наука?», «Чи можлива метафізика як наука?».

Математика с пирається на апріорні (тобто позадосвідні) форми чуттєвості, такі як простір і час. Інакше кажучи, пізнаючий суб'єкт дивиться на світ ніби крізь призму просторового й часового розташування. Простір у цьому випадку — це апріорна форма зовнішнього чуття, а час — апріорна форма внутрішнього чуття. Людина інтерпретує світ відповідно до цих категорій. Саме така апріорність і визначає можливість існування математичних істин, а отже, й математики.

Природничі науки (насамперед фізика) також спираються на цілий ряд категорій, таких, наприклад, як множина, єдність, реальність і т.д., які «чисті» у силу своєї апріорності, ніби «не забруднені» досвідом. Ці категорії лежать в основі додосвідних універсальних основоположень, які конституюють саму можливість досвідного дослідження природи¹. Отже, природознавство можливе, тому що закони досвіду беруться з розсудку, який знову ж інтерпретує природу відповідним чином.

У метафізиці дотепер, відзначає мислитель, розум досліджувався з позицій раціональної психології, раціональної космології та раціональної теології, які насправді є науками мнимими. Вони пов'язані з трьома регулятивними ідеями чистого розуму: душею, світом і Богом, за допомогою яких розум марно силкується надати пізнанню систематичної та завершеної єдності. І Кант піддає дані підходи руйнуючій критиці, а отже, критикує і саму можливість існування онтології, що базується на даних передумовах.

Онтологія виявляється неможливою ні у своєму спекулятивно-метафізичному, ні в натурфілософському вимірах, хоча, на думку Канта, це насправді не означає повного заперечення можливості існування філософії (філософія існує якщо не як наука, то як схильність людини до метафізичних міркувань). Кант уважає, що «розчищає» місце для іншого, більш глибокого її розуміння. Критикуючи всю попередню метафізику як засновану на антинаукових принципах, а тому таку, що не є наукою, Кант формулює положення про те, якою має бути філософія, що відповідає науковим вимогам. Філософія – це особлива наука, яка не може бути зведена тільки до чистого знання. Філософія повинна досліджувати фундаментальні цілі людського розуму, і в цьому розумінні вона має абсолютну цінність і надає цінність іншим знанням.

Тому філософія (чи метафізика) не може бути відірвана від реального знання, в іншому випадку, як неодноразово відзначає Кант, це буде варіант місології, тобто якоїсь системи міркувань, яка базуються на принциповому незнанні. Вчення про світ не може будуватися без урахування досвідного знання, тому що в цьому випадку перед нами стане система догматичних побудов, яка не має

¹ Більш докладний аналіз форм категоріального синтезу в Канта буде нами даний у гносеологічному розділі лекційного курсу.

ніякого обґрунтування, крім спекулятивно-філософського, індивідуально-психологічного. А отже, претензії на загальзначимість такого роду побудов будуть лише побажаннями конкретних філософів і не більше.

Майбутня онтологія має бути поєднана з теорією пізнання, і мислитель намічає шляхи такого роду поєднання. Тому, як справедливо вказує А.Л.Доброхотов, незважаючи на те, що Кант рідко звертається до центральної онтологічної категорії — «буття», проте головні елементи його філософської системи відповідають насамперед на питання онтологічні¹, і він по праву зажив слави не тільки «руйнівника метафізики», а й найбільшого метафізика. Характерно, що це було особливо відзначене російськими мислителями, які пов'язують із ім'ям Канта метафізичну суть філософії².

Так, наприклад, Кант переглядає проблему співвідношення буття і мислення. Буття й існування не повинні бути поза емпіричною реальністю. Бути, за Кантом, означає «дійсно або потенційно бути присутнім у досвіді»³. Тому існування як досвідна даність не може збігатися з мисленням. Однак така позиція Канта не емпіризм, тому що сам факт досвіду трактується ним набагато ширше. Це результат поєднання «матерії чуттєвих вражень і форми розсудкових здатностей»⁴, тому він не зводиться ні до матеріального, ні до формального первнів.

Існувати і мати смисл (бути мислимим) не те саме. Кант уводить поняття апріорності як особливий тип ідеального утворення, що не має просторово-часових характеристик, але має значимість. Феномен існує. Апріорі – означає. Існує три види апріорі – чиста форма знання, дія, чиста доцільність. Ці три види перетинаються з основними формами субстанції. Субстанція самодостатня, нескінченна, замкнута в собі, що й відповідає поняттю чистої форми знання, чистої доцільності й т.д. Це онтологічне поняття необхідне для гносеології, постаючи фундаментом побудови теорії пізнання. Отже, існувати можуть феномени, які ми можемо пізнавати, і сфера ноуменів, тобто речей у собі, які пізнаватися не можуть. На відміну від них апріорне – позбавлене існування. Сутність і існування не збігаються абсолютно, а апріорі взагалі замкнуте на себе.

У результаті, існування не має потреби в бутті. По-перше, тому що «даність предметів не цілком вичерпує поняття існування... Чуттєвість сама собою є морок сліпоти, а розсудок — світла порожнеча»⁵. Тільки

 

¹ Доброхотов А.Л. Категория бытия в классической западно-европейской традиции. С. 178.

² «Щодо питання про первні й сутність науки вся історія філософії розділяється на дві нерівні епохи, з яких перша відкривається Платоном, друга — Кантом» (Юрксвич П.Д. Разум по учению Платона и опыт по учению Канта // Филос. произв. М., 1990. С. 468); «Два імені – подібно до двох криз у житті окремої людини – розмежовують періоди європейської думки. Платон і Кант – ось ці два вододіли, що відокремлюють невідомий, що губиться в космогоніях сивої давнини початок філософії від його кінця, яким ще чревате недосліджене майбутнє. З іменами цими навіки зрослося найбільш значне, що є у філософії, і якби загинули всі філософські твори, крім «Діалогів» Платона і «Критик» Канта, то здається, ми все-таки зберегли б право пишатися філософською бібліотекою людства» (Флоренский П.А. Космологи­ческие антиномии Иммануила Канта: Соч. В 4 т. Т. 2. М, 1996. С. 3).

³ Доброхотов А.Л. Указ. соч. С. 180.

⁴ Там же.

⁵ Там же. С. 183.

 

поєднавши їх, ми перетворюємо феномен у предмет, тобто існуючий. По-друге, існування не є категорією, що визначає зміст предмета.

Наступне твердження Канта, пов'язане з критикою онтологічного доведення буття Бога, говорить, що буття не є реальний предикат, а лише покладання речі. У логічному розумінні це всього лише зв'язування в судженні. Покладання про те, що є вища істота, — це ідея, котра не розширює наші знання про буття. «Не можна стверджувати, — обмовляється Кант, — що існування поза сферою досвіду абсолютно неможливе, але в нас немає підстав його допускати»¹.

Кант показав, що буття не може «відігравати роль універсального узагальнення всього сутнього, що світ не є онтологічно однорідним і, отже, метафізика... має справу не з буттям самим собою, а зі своїми апріорними структурами»². Тому зводити пізнання світу до одного первня не можна і безперспективно. Онтології такого роду помилкові.

Отже, теорія пізнання стає ядром раціональної метафізики і дає нам фундаментальні передумови знання, без яких неможливе в тому числі й емпіричне пізнання. Це система апріорних знань, якась максимальна межа, і в цій іпостасі вона постає як мета, до якої прагне людське пізнання. Критичні ідеї Канта в плані онтологічних підходів минулого розчистили ґрунт для побудови більш обґрунтованих онтологічних систем.

Певним стимулом для цього стала суперечливість власних побудов Канта, де найбільш уразливим місцем виявилося поняття «речі в собі» – цілком довільна й спекулятивна метафізична конструкція, що суперечить всьому духу кантівського критицизму. Річ у тому, що якщо ми маємо справу тільки з явищами, то на якій підставі ми може висновувати, що є щось, що лежить за ними? На цей парадокс кантівських побудов відразу вказали такі його опоненти, як Фіхте і Якобі. Природним підсумком позбавлення від цього двозначного поняття став фіхтевский суб'єктивний ідеалізм із його культом конструктивного «Я», а послідовне метафізичне промислювання цього поняття вкупі із сугубо онтологічною інтерпретацією кантівських апріорних форм привело до логічного субстанціалізму Гегеля.

Ще одним варіантом розвитку ідей Канта стала система А.Шопенгауера. Метафізика досліджує світ, що конструюється розумом. Але якщо ми з її допомогою хочемо пояснити світ реальний, то необхідне поєднання метафізики зі світом явищ. Метафізика дозволяє і як мета, і як граничне знання пояснювати першопричини, тим самим пов'язуючи знання в єдине ціле. В іншому випадку, без метафізики, ми лиш одержимо варіант вульгарного матеріалізму, котрий, наприклад, у фізиці, зводить усе лише до існування феноменів у фізичному розмінні. Мета метафізики полягає в метафізичній переробці досвіду, тобто включенні його в більш загальну систему знання, чого представник конкретного знання робити не зобов'язаний. Метафізично обробляючи досвід, філософ дає повну картину буття, без її зведення до предмета окремої науки. У цьому

¹ Доброхотов А.Л. Указ. соч. С. 189.

² Там же. С. 203.

й полягає мета метафізики й онтології. Небезпека невірної побудови онтології пов'язана як з відривом від досвіду, так, і навпаки, з зведенням філософських знань до досвідних.