Емпіризм

Емпіризм, який постає своєрідною реакцією на бурхливий розвиток природничих наук і переосмислює традиційні методи пізнання, протистоїть філософському раціоналізму. Однак це протистояння є важливою частиною самої класичної філософії, її своєрідною рушійною суперечністю, що дозволяє вигострювати філософські аргументи цих концепцій, а отже, уточнювати і розуміння сутності філософії, сприяючи її розвитку. Сам собою емпіризм репрезентує ту ж раціональну настанову, тільки з опорою розуму на емпіричну дійсність.

Дж. Локк,працюючи в руслі всієї британської філософської традиції, зміщає предмет і завдання метафізики у сферу гносеології. Займаючи деяке проміжне місце між матеріалізмом і ідеалізмом, він критикує теорію вроджених ідей Декарта і платоніків і доводить свою критику до заперечення всіх загальних тверджень у науці, моральності й логіці. Проте Локк не міг заперечувати наявності внутрішнього досвіду людини, який важко пояснити суто матеріалістично. Виходом з даної ситуації виступає його вчення про первинні та вторинні якості.

З одного боку, людина має знання деяких первинних якостей речей, які є властивостями самого предмета дослідження, його внутрішніми сутнісними характеристиками й ніколи не змінюються. Це протяжність (величина), форма, число, рух і т.д. З іншого боку, є вторинні якості, тобто якості, що виникають у результаті нашої взаємодії з об'єктом дослідження. Вони породжуються речами, але існують лише в нашому переживанні й відчуванні. Це кольори, смак, запахи та ін. Всі знання, за Локком, засновані на первинності чуттєвого пізнання, в тому числі й найбільш абстрактні поняття, якими традиційно оперує метафізика. Тут перед Локком відкриваються привабливі можливості, по-перше, повної редукції онтологічної проблематики до гносеологічної, по-друге, тотальної критики попередніх абстрактно-метафізичних систем і, по-третє, детальної розробки суб'єктивно-психологічної складової пізнавальної діяльності. Всі ці лінії в Локка тільки намічені, а їхній розвиток був здійснений пізніше, у творчості Берклі і Юма.

Якщо й раціоналізм і емпіризм, займаючи різні позиції та використовуючи різні пізнавальні прийоми і різні методи обґрунтування істинності, виходять із принципової пізнаванності світу, то Дж. Берклі й Д.Юм піддають таку передумову спочатку сумніву, а потім і різкій критиці з позицій суб'єктивного ідеалізму.

Берклі,полемізуючи з Локком, стверджує, що поділ на первинні та вторинні якості помилковий, тому що фактично всі якості вторинні і їх існування зводиться до здатності бути сприйнятими. Відповідно, і поняття «матерія» в розумінні її існування як чогось об'єктивного, субстанціонального позбавлене смислу, тому що немає нічого поза нашою свідомістю. Існує лише духовне буття, в якому Берклі виділяє ідеї як якісь сприймані нами якості. Вони пасивні, існують у людині у вигляді пристрастей і

відчуттів і не є копією предметів зовнішнього світу. Крім того, в духовному бутті є «душі», які виступають як активний первень, як причина.

Власне, єдиною очевидно існуючою душею виявляється для Берклі власна душа, а вірніше – її відчуття, тому що все інше дане лише через їх призму. Тут відбувається не тільки доведення до свого логічного кінця сенсуалістичної гносеології Локка, а й доведення до логічного кінця декартівського принципу cogito, коли тільки індивідуальне «Я» і визнається існуючим.

Берклі закладає ще одну впливову метафізичну традицію, котра через Фіхте, Штірнера й почасти Гуссерля¹ проіснує аж до теперішнього часу. Зазвичай її називають суб'єктивним ідеалізмом (або соліпсизмом), але не буде великою помилкою назвати її егоцентричним субстанціалізмом, коли саме індивідуальна свідомість виявляється єдиною діяльною субстанцією, що породжує образ світу. Це немовби ляйбніцівська монада в однині й без напред установленої гармонії. Ясно, що при такому своєрідному монізмі («Я», що роздулося до розмірів Всесвіту) ніяка натурфілософія неможлива, та й уся онтологія виявляється досить проблематичною. Із цим парадоксом зіштовхнеться згодом Фіхте, бо зовсім незрозуміло, як від чистої розумової діяльності «Я» перейти до предметів не тільки реальних, а й ідеальних. Не дивно, що, починаючи з «Я», набагато простіше перейти на агностичні чи скептичні позиції, ніж стверджувати про буття та знання щось позитивне. Таку позицію у сфері гносеології й займає Д.Юм, який розвиває доктрину послідовного скептицизму.