Як діалектика абсолюту

У своєму найбільш розгорнутому вигляді онтологія в класичній філософії розвивається в системі Гегеля. Причому Гегель первісно виходить із тези про збіг буття і мислення, отже, про збіг онтології і логіки. Тому виклад онтології здійснюється в його головній праці, що називається «Наука логіки». Тут ми зустрічаємося навіть не просто з найрозвиненішим варіантом онтології, а з найрозвиненішим варіантом спекулятивної метафізики. Вона передує гегелівській філософії природи, підпорядковуючи її собі. Фактично на новому етапі в наявності повернення до схеми Аристотеля, який, як ми пам'ятаємо, розрізняв першу філософію, або теологію (метафізику), що займалася дослідженням першооснов, і другу філософію (або фізику), що займалася вивченням основ природного буття. Близький Гегель і Миколи Кузанського¹, особливо в аспекті своїх діалектичних побудов.

Проте своїм послідовно проведеним панлогізмом у поглядах на природу, Бога й людину він разюче відрізняється від обох попередників, навіть від Аристотеля з його спробами онтологізувати закони класичної формальної логіки. Тут раціоналізм класичної філософії досягає граничного ступеня й зживає сам себе. Гегель на противагу Канту здійснює спробу створення традиційної метафізики як науки. Відповідно на початку системи стоїть Абсолют, що розуміється як божественне в його вічній сутності, як істина сама собою.

Абсолют у Гегеля тотожний з тим, що він називає «логічною ідеєю», і являє собою процес реалізації, розгортання вихідної згорнутої повноти цієї ідеї, різні стадії якого Гегель і описує у своїй системі.

Спочатку Абсолют розвивається як «ідея-в-собі або ідея як логос», дослідженням цього займається логіка, у межах якої розгортаються всі граничні категоріальні характеристики буття. Далі абсолют реалізується як «ідея-поза-собою» (філософія природи) й завершується «ідеєю в собі й для себе», або як «ідея, що повернулася до себе» (філософія духу). Відповідно філософія природи в Гегеля – це особливий період відчуження ідеї на шляху до самопізнаючого Духу.

Зрозуміло, що саме логіка являє собою справжню онтологію Гегеля. Усередині логіки виділяються відповідно логіка буття, логіка сутності

 

¹ Залишається, звичайно, великою загадкою, як міг Гегель, нічого не знаючи про Кузанського, настільки збігатися з ним у своїх діалектико-філософських поглядах. Досить близький до Кузанського й Шеллінг, але тема закономірностей відтворення ідей і тем у світовій філософії виходить далеко за рамки наших лекцій. Частково цю проблему у своїй об'ємній праці намагається розв᾽язати із соціологічних або навіть соціометричних позицій популярний американський філософ і соціолог Рендл Коллінз. Див.: Коллинз Р. Социология философий. Глобальная теория интеллектуального изменения. Новосибирск, 2002. 1281 с.

і логіка поняття. Логіка буття підрозділяється на логіку якості, кількості та міри. Поняття якості збігається з визначеністю речі, кількість – це те, зміни чого байдужні до якісної визначеності. Міра є синтез, який знімає протиріччя якості та кількості. Вона збігається зі структурною визначеністю речі, що має числове втілення.

Таким же діалектичним способом за принципом «теза – антитеза – синтез» будується вся поняттєва система Гегеля. У вченні про буття думка ще абстрактна й категоріально замкнута на саму себе, тобто розгортається всередині свого особливого уявного простору, формуючи логіко-смисловий каркас і майбутнього природного світу, і людської історії, і індивідуального пізнаючого мислення. Тут в ідеальній формі вже є в наявності все, що у світі речей і історичних подій призначене збутися.

Відповідно за законом гегелівської тріади буття (теза) має бути відчужене, опредметнене в матеріальному світі (антитеза) і зняте в результаті духовного самопізнання, збагатившись конкретним змістом усіх пройдених щаблів (синтез).

Але гегелівська система стикається з труднощами вже від самого початку, від аналізу категорії буття. Це, з одного боку, завжди щось, що є (конкретність), а з іншого боку – є поза всякими конкретними визначеностями, тобто – ніщо (абстракція). Отже, буття – це перша чиста думка. Як з думки виникають речі й навіщо?

Але тут же постає й інша проблема. Істинна філософська система повинна базуватися на істинному первні. А істина сама собою і відразу ніколи і в жодному бутті не дана. Істина – це завжди вінець, завершення міркування, кінець якогось ланцюжка думки. Гегель доходить висновку, що істинна система замкнута, її кінець має збігатися з початком, тобто первинна абстрактність буття має наповнюватися конкретним змістом усієї системи знань. Категорія буття – це початок і фінал побудови будь-якої філософської системи. Саме діалектичне розгортання філософської системи, за Гегелем, повинно обґрунтовувати істинність вихідних передумов: абстрактність і порожнечу буття як такого, що збігається зі своєю протилежністю – абсолютним небуттям (ніщо).

Як відбувається цей перший логічний рух у гегелівській системі, що дозволяє й далі сходити від абстрактного до конкретного? Суперчність між буттям і ніщо саме й розв᾽язується в категорії щось, у якій зникає невизначеність і абстрактність буття. Воно починає мати реальні ознаки, тобто певну якість. Відбувається перехід від категорії «для-себе-буття» до визначеного буття. Це, у свою чергу, визначає перехід від буття до сутності. Логіка сутності змушує думку рухатися ще далі в глиб предмета, розкриваючи діалектику сутності та явища, показуючи їхню реалізацію в дійсності. Тут буття втрачає свою невизначеність і абстрактність, воно стає лише видимістю, за якою стоїть сутність і яка сама розкривається за допомогою більш конкретних і точних категорій змісту і форми, причини і наслідку, взаємодії й т.д.

Отже, Гегель різко змінив уявлення про істину, трактуючи її насамперед як процес. «Категорія, що завжди була символом стійкості та

незмінності, перетворилась у нього чи не в головний двигун еволюції універсуму»¹. Абсолютне буття універсуму, говорить Гегель, і є сама історія.

Логіка поняття являє собою певне завершення, коли думка досягає повноти, ніби повертається до себе. Гегель називає логіку понять ще й суб'єктивною логікою. Тут досліджуються такі граничні категорії, як «суб'єктивність», «об'єктивність», «життя» і, нарешті, сама «абсолютна ідея». У підсумку первинно нерозчленована й абстрактна абсолютна ідея стає тотальністю логічного поняття, тобто вона сама себе в особі людського розуму розуміє в єдності всіх своїх історично й логічно розгортуваних моментів.

Правда, все, що було викладено вище, – це абстрактно-спекулятивний рівень розуміння. Це, як говорив Гегель, «уявлення Бога». Це початок і кінець його філософської системи без свого середнього, найважливішого елемента. Для того щоб система була завершеною, необхідно досліджувати створений світ, тобто природу, в яку первинно відчужує себе абсолютна ідея, щоб потім бути знятою, ніби знов «ідеалізованою», за словами Гегеля, роботою духу в людській історії. Цієї опредметненій у матерії та відчуженій від свого логічного єства ідеї присвячена гегелівська філософія природи, друга частина його загальної системи. Тут досліджується механіка, фізика та органічна фізика, або біологія. У власному онтологічному розумінні тут цікавий розгляд механіки, в якій аналізуються категорії простору і часу, матерії і руху. При цьому все життя природи, трансформація всіх її форм цілком визначається логічно наперд заданими законами і структурами. Філософія природи повністю визначається гегелівськими категоріально-спекулятивними побудовами.

Отже, гегелівська метафізика починається й завершується логікою. Однак незважаючи на весь свій ідеалізм, натурфілософське ігнорування даних конкретних наук і логічний преформізм, Гегелеві вдається:

по-перше, піддати глибокому теоретичному осмисленню всі попередні метафізичні моделі, виділяючи в них найбільш значимі елементи;

по-друге, розглянути буття як таке, що розвивається за об'єктивними і загальними законами;

по-третє, своєрідно поєднати всі найважливіші лінії онтології, де ідеальні основи буття невідривні від природного світу і від культурного життя людини і людства.

І, можливо, найбільш головне значення Гегеля полягає в тому, що самі недоліки й обмеженості його підходу дають поштовх практично всім наступним філософським (і в тому числі онтологічним) шуканням.

Критика гегелівського ідеалізму зі збереженням його діалектичних ідей приведе до виникнення марксистського діалектичного матеріалізму. Гегелівський культ людини як розумної істоти стимулює розробку альтернативних – ірраціоналістичних і екзистенціальних – підходів до людського буття. Зневага Гегеля до даних конкретних наук і умоглядний характер його філософії природи дасть поштовх, з одного боку, позитивістським

 

¹ Див: Доброхотов А.Л. Указ. соч. С. 228.

і сцієнтистським філософським побудовам, а з іншого боку – натурфілософським пошукам усередині самої науки, починаючи з Геккеля та Гекслі й закінчуючи сучасною синергетикою.

У цілому ж Гегель вичерпує можливості класичного підходу до побудови метафізичних моделей, де ігнорується багатомірність і драматична складність людського буття, яке не можна покрити ніякою системою замкнутих логічних визначень і неможливо вкласти в прокрустове ложе абстрактних світосхематик.

Різноманітне буття людини та її культури – ось що стане в центрі метафізичних шукань наступних філософських традицій, у тому числі й особливий інтерес до світу людських цінностей, до того, чим практично не займалася класична метафізика. Не випадково саме гносеологія й аксіологія починають істотно тіснити онтологію та виходити на перший план у метафізичних шуканнях післегегелівської європейської філософії. Відповідно й у рамках онтології в XX столітті відбудуться знаменні рухи, про які в нас мова йтиме у відповідному теоретичному розділі.

 

ЛЕКЦІЯ 6.