ПРОСТІР І ЧАС

 

 

1. СТАНОВЛЕННЯ УЯВЛЕНЬ ПРО ПРОСТІР І ЧАС

У ЛЮДСЬКІЙ КУЛЬТУРІ

 

Простір і час завжди цікавили людей. Ці феномени були екзістенціально близькі людині, тому що вона безпосередньо жила в них, але водночас вони поставали для неї і якоюсь зовнішньою силою, якій вона не могла протистояти і повністю освоїти. Невипадково їх раціональне розуміння залишається однією з найбільш складних проблем аж до наших днів. Не завжди уявлення про простір і час так сильно залежали від фізико-геометричних знань, як це характерно для сучасної свідомості, що дає привід замислитися над тим, а чи не є вони таким же минущим моментом історичного розвитку, який, можливо, буде незабаром подоланий? І чи не рано ми відкинули ті уявлення про простір і час, які панували в більш древні періоди людської історії? Тому для кращого розуміння простору й часу як найважливіших феноменів людської культури й істотних характеристик нашого особистого існування необхідно згадати й проаналізувати ті уявлення про них, які існували в минулому.

Одним із найважливіших атрибутів буття завжди був простір. Людина завжди живе у ньому, усвідомлюючи свою залежність від таких його характеристик, як розміри, межі, обсяги. Вона вимірює ці розміри, вона долає межі, вона заповнює обсяги, тобто вона співіснує з простором.

Міфологічний простір, у який первісно була занурена людина й уявлення про який їй ніколи не вдавалося зжити повністю, має цілий ряд важливих властивостей, на яких необхідно спеціально зупинитися.

В архаїчній моделі світу простір одухотворений і різнорідний. Це не хаос і не порожнеча. Він завжди заповнений речами. У цьому розумінні міфологічний простір завжди протистоїть хаосу. Водночас він і не фізична характеристика буття, а живий, пульсуючий та впорядковуючий світ первень, тоді як хаос є утвором, у якому порядок ще відсутній. Це певна причина, з якої далі будуть виникати різні властивості буття.

Тому якщо ми порівняємо різні «міфи творення», то в усіх побачимо процес поступового оформлення Хаосу, його перехід з неоформленого стану в простір як щось оформлене. Так, наприклад, у давньогрецьких міфах з Хаосу виникає «Еврінома, богиня всього сутнього», яка виявляє, що їй немає на що обпертися, тому вона відокремлює небо від моря, започаткувавши оформленню простору. В олімпійському міфі творення з Хаосу виникає мати-земля. У Гесіода в його філософському міфі творення все походить від союзу

Темряви і Хаосу¹. Отже, простір виникає як упорядкування хаосу за допомогою його заповнення різними істотами, рослинами, тваринами, богами й т.д. Це – по-особливому організована сукупність об'єктів і процесів.

Для міфологічного простору характерна властивість спірального розгортання стосовно особливого світового центру як певної точки, «через яку немовби проходить стріла розвитку, вісь розвороту»². Таке значення зберігається й у сучасній мові, зокрема, в російській, де простір асоціюється з поняттями, які позначають розширення, «простирання», «зростання». У російській традиції простір також стійко пов'язується з відкритістю, відсутністю меж, з тим, що виражається ємним полісемантичним словом «воля». Цей філологічний зв'язок поняття простору (і часу) з особливостями їхнього сприйняття в різних культурах використовує, наприклад, Г.Гачев для побудови концепції «національних варіантів» образів простору й часу³.

Крім того, простір розгортається організовано, закономірно. Він складається з частин, упорядкованих певним чином. Тому пізнання простору споконвічно засноване на двох протилежних операціях – аналізі (членуванні) та синтезі (поєднанні). У міфологічній свідомості це реалізується у вигляді особливих принципів. Наприклад, у річному ритуалі розчленовування жертви (образ старого світу) і потім збирання в єдине ціле її окремих частин на стику старого і нового року⁴ фіксується розпадання цього старого світу (просторово-часового континууму) і перехід до нового⁵. Водночас цей же момент лежить в основі більш пізнього розуміння «відносно однорідного й рівного самому собі у своїх частинах простору»⁶, що, у свою чергу, приводить до ідеї його вимірювання. Однак основною характеристикою міфологічного простору все-таки вважається різнорідність і первність, тобто у першу чергу його якісна розчленованість, а не кількісна гомогенність.

Не випадково в архаїчній свідомості для простору характерна культурна значимість місця,в якому може опинитися людина. Центр простору – це завжди місце особливої сакральної цінності. Усередині географічного простору він ритуально позначається якимись особливими знаками, наприклад, каменем⁷, храмом або хрестом. Периферія простору – це зона небезпеки, яку в казках і міфах, які відображають зазначене розуміння, повинен подолати герой. Іноді це навіть місце поза простором (у якомусь хаосі), що фіксується у виразах «іди туди, не знаю куди». Перемога над цим місцем і злими силами позначає факт освоєння простору, тобто «прилучення його до космізованого й організованого «культурного» простору»⁸.

 

¹ Див.: Грейвс Р. Мифы Древней Греции. М., 1992. С. 5–23.

² Топоров В.В. Пространство // Мифы народов мира. Т. 2. М., 1994. С. 340.

³ Див.: Гачев Г. Наука и национальные культуры. Ростов н/Д, 1992.

⁴ Що характерно для багатьох культур і зберігається в знятому вигляді також і в оздобленні сьогоднішнього новорічного столу.

⁵ Див.: Топоров В.В. Указ. соч. С. 341.

⁶ Там же.

⁷ На кшталт віщого каменя на перехресті доріг. Цей мотив виразно присутній, наприклад, у російських билинах. Досить згадати про три поїздки богатиря Іллі Муромця.

⁸ Топоров В.В. Указ. соч. С. 341.

Таке розуміння в знятому вигляді зберігається й у наш час. Досить указати на особливого роду ритуальні культурні простори, де наша поведінка повинна підпорядковуватися фіксованим вимогам і традиціям. Так, на цвинтарі неприпустимі сміх і танці, а в дружній святковій компанії на лоні природи, навпаки, дивно виглядає кислий і похмурий вираз обличчя. Тут культурна якість простору задає і певну якість наших внутрішніх переживань, і певну якість поведінки, хоча суто фізично чи геометрично дані фрагменти земного простору нічим не відрізняються від інших його ділянок.

Ще однією важливою властивістю архаїчних уявлень про просторовий устрій буття є його не тільки «горизонтальна», а й «вертикальна» стратифікація. Практично у всіх світових міфологічних системах простір ділиться на підземний, земний і небесний, де живуть душі покійних людей і темні істоти підземного світу, пов'язані з хаосом і смертю; смертні люди; і безсмертні боги. Кожен із цих трьох вертикальних просторів поряд із загальними властивостями (опозиція центру та периферії, динамічність, якісність) має й свої особливості. Простір підземного світу в цілому ворожий і чужий для людини, земний – буденний і звичний, а надземний – завжди чудесний і благодатний. Траєкторія руху вниз завжди просторово несприятлива і вимушена, напрям же нагору, навпаки, бажаний і сприятливий.

Нарешті, найважливішою властивістю міфологічного простору є те, що він не відокремлений від часу,утворюючи з ним особливу єдність, позначувану як хронотоп. Приміром, у надземному світі час тече повільніше, ніж у земному, немов наближаючись до вічності. У силу цього герой міфу може довідатися там про свою прийдешню долю та майбутні події земного плану. Кілька днів, проведених там, можуть рівнятися земному року і навіть десятиліттям.

Підводячи деякий підсумок, можна сказати, що простір у міфологічну добу трактувався не як фізична характеристика буття, а являв собою своєрідне космічне місце, в якому розгорталася світова трагедія ворогуючих один з одним богів, персоніфікованих добрих і злих сил природи, людей, тварин і рослин. Це було вмістище всіх предметів і подій, життя яких було в просторі певним чином упорядковане й підпорядковане загальним закономірностям. Це був образ насамперед культурного простору, що був ієрархічно впорядкованим і якісно різнорідним, а тому і його окремі місця були наповнені специфічними смислами і значеннями для людини. Звідси пізніше з'явиться знаменитий шекспірівський образ світу як театру, на сцені якого розігрується нескінченна трагедія життя, а люди виступають як актори.

Від часу людина відчувала у стародавні часи ще більшу залежність, тому що з ним було пов'язане розуміння смерті: зупинки як її індивідуального часу, так і неминучого зникнення всього, що для неї було значиме й дороге у світі: від рідних і близьких до улюблених речей. Людина іманентно жила в цьому часі й боялася його. У давньогрецькій міфології Крон, один із синів-титанів Урана, за намовлянням матері, яка мстила за скинутих у Тартар

синів-кіклопів, повстає проти батька й оскопляє його серпом. Це дає можливість пізніше трактувати ім'я «Крон як Chronos – «батько-час» з його невблаганним серпом»¹. Цей образ невблаганності серпа часу як нищівної сили, перед якою ніщо не може встояти, міцно входить у людську культуру. Крон отримує владу над Землею, знаючи, однак, за пророкуваннями, що його повинен скинути одні із синів. Тоді він пожирає всіх синів, але одного з них – Зевса, вдається сховати. Зевс зрештою перемагає Крона, і ця перемога мала настільки величезне значення, що трактується як початок нового часу, часу царювання олімпійців.

Отже, час в архаїчній міфологічній свідомості – це передусім якийсь «першочас», який ототожнюється з «праподіями», своєрідними цеглинками міфічної моделі світу². Це надає часу особливого сакрального характеру зі своїм внутрішнім смислом і значенням, яке вимагає особливої розшифровки. Пізніше зазначені «першоцеглинки» часу перетворяться у свідомості людини в уявлення про початок світу, або початкову добу, що може конкретизуватися протилежно: або як «золотий вік», або як первісний хаос.

Міфічний час має властивість лінійності. Він первинно розгортається з нульової точки, з моменту творення світу. До часу першотворення не було й самого часу³, «проте ця модель поступово переростає в іншу – циклічну модель часу»⁴. Властивість циклічності (повторюваності) часу, підживлюється повсякденним побутом і практикою господарської діяльності (добові, місячні, сезонні, річні, дванадцятирічні та інші цикли), поступово глибоко закріплюється у свідомості людини й фіксується в різного роду календарних і сезонних ритуальних святах, заснованих на відтворенні подій міфічного минулого, що підтримують порядок і гармонію світового цілого.

Отже, підводячи деякі підсумки міфологічним уявленням про простір і час, ми отримуємо далеко не тривіальні висновки, які не дозволяють ці уявлення розглядати як породження примітивної свідомості. Особливо це стосується розуміння тісного взаємозв'язку простору і часу, циклічності та лінійності в існуванні світу. Просторово-часовий континуум у міфологічній свідомості постає як основний параметр устрою Космосу. В Космосі є особливого роду сакральні точки (місця), які являють собою центри світу. В образно-метафоричній формі це є точки «початку в часі, тобто часу творення, відтвореного в головному річному ритуалі, відповідно – сакрально відзначених точок

 

¹ Грейвс Р. Мифы Древней Греции. М, 1992. С. 24–25.

² Див: Мелетинский Е.М. Время мифическое // Мифы народов мира. Т. 1. М., 1994. С. 252–253.

³ Цей мотив найбільш чітко звучить у знаменитому ведійському «Гімні про створення світу»:

Не було ні смерті, ні безсмертя тоді, Не було ні ознаки дня (чи) ночі,

Дихало, не коливаючи повітря, за своїм законом Щось Одне,

І не було нічого іншого, крім нього.

Цит. по: Бонгард-Левин Г.М. Древнеиндийская цивилизация. Философия, наука, религия. М., 1980. С. 45.

⁴ Мелетинский Е.М. Указ. соч. С. 253.

простору – «святинь», «священних місць» і часу – «священних днів», «свят»¹.

Інакше кажучи, первісний хаос упорядковується за допомогою вихідних просторово-часових відношень і заснованих на них структуроутворюючих ритуальних діях. Все це визначає причинові схеми світового розвитку за допомогою якоїсь міри, «якій усе відповідає і якою все визначається, світового закону типу rta у Древній Індії, Діке чи логосу в стародавніх греків, Маат у древніх єгиптян і т.ін.»².

Ми не випадково приділили таку велику увагу міфологічним поглядам на простір і час. Панування фізичних моделей приховало від нас той факт, що людина мала колись зовсім інші просторово-часові уявлення. Вони, як показують сучасні наукові дослідження, містили в собі глибокі інтуїтивні здогади і прозріння, істинність яких, звичайно, вже на іншому фактичному та концептуальному матеріалі, наука підтверджує тільки сьогодні.

Це дозволяє стверджувати, що невірно судити про якісь загальні проблеми і закономірності світового буття з позицій тільки фізичної картини світу, яка, як виявляється, зазнає більш різких і швидких змін, ніж загальфілософські чи навіть міфічні уявлення про світ. Для цього досить зіставити сучасні фізичні теорії та фізичний погляд на світ XVIII століття. Вони разюче відрізняються одне від одного, й особливо в розумінні просторово-часових відношень. Як це не парадоксально, але архаїчний погляд на них глибший, цікавіший і евристичніший для сучасного наукового дискурсу, ніж механістичні наукові моделі часу й простору.

Не дивно, що в силу своєї принципової значимості для людини категорії простору й часу від самого початку метафізичних (і передусім онтологічних) шукань філософії виявляються на першому плані. Залишаються вони в центрі філософської уваги й до цього часу, породивши цілий вал відповідної літератури. При цьому ніяк не можна сказати, що метафізичні уявлення про час і простір набули сьогодні якогось закінченого характеру. Скоріше, ми могли б солідаризуватися з одним із класиків їх аналізу Аврелієм Августином (354–430 р.), який писав: «Що ж таке час? Якщо ніхто мене про те не запитує, я знаю, що таке час; якби я захотів пояснити тому, хто запитує – ні, не знаю...»^3.

Вказані складності в розумінні категорій простору й часу надають даній проблемі широкого, комплексного характеру. Тому філософське розуміння простору й часу, з одного боку, завжди поєднане з розвитком усього комплексу наук (а не однієї тільки фізики) і враховує їхні позитивні результати, а з іншого боку – спирається на власні теоретичні напрацювання в руслі цілісного онтологічного підходу до їх тлумачення.

Багатоаспектний зміст категорій простору й часу та не затихаючі довкола цього наукові й філолофсько-онтологічні суперечки говорять про дуже

¹ Топоров В.В. Модель мира // Мифы народов мира. Т. 2. М., 1994. С. 162.

² Там же.

³ Августин Аврелий. Исповедь. М., 1992. С. 167.

важливі факти: по-перше, про те, наскільки глибоко вкорінені наші сьогоднішні філософські уявлення про буття (і в тому числі уявлення про простір і час) у товщі всієї людської культури, включаючи і її раціональні, і позараціональні компоненти; і, по-друге, про те, наскільки тісно всередині самої філософської онтології переплетені проблеми філософії природи, спекулятивної метафізики й антропології. Як ми побачимо нижче, специфічна просторово-часова визначеність властива і природним процесам, і культурному й духовно-екзистенціальному буттю людини. Тут же ми проаналізуємо основні філософські та наукові програми їх інтерпретації.

 

2. ОСНОВНІ ПАРАДИГМИ ТЛУМАЧЕННЯ

ПРОСТОРУ Й ЧАСУ

 

У філософії та науці існували найрізноманітніші інтерпретації цих структур буття, тому ми виділимо тут лише ключові теоретичні позиції¹.

Простір розумівся як:

- протяжна порожнеча, в яку включалися всі тіла і яка від них не залежала (Демокріт, Епікур, Ньютон);

- протяжність матерії чи ефіру (Платон, Аристотель, Декарт, Спіноза, Ломоносов); форма буття матерії (Гольбах, Енгельс);

- порядок співіснування та взаємного розташування об'єктів (Ляйбніц, Лобачевський);

– Піфагор у своєму вченні про універсальність числа закладає основи точкової (або дискретної) концепції простору (та й часу теж) як такого, що складається з далі неподільних елементів². Логіко-математичну завершеність цей підхід отримує в теорії множин Г.Кантора;

- можливість «інтервального» (або недискретного) підходу до простору (й, відповідно, до часу) в негативно-скептичному ключі формулюють прихильники елейської школи, а в позитивному ключі – атомісти. Свою завершену форму він отримує в Декарта. Тут простір розглядається як нескінченно ділена «суцільність», як протяжна «інтервальність», яка не має чітких онтологічних меж;

- комплекс відчуттів і досвідних даних (Берклі, Мах) або як апріорна форма чуттєвого споглядання (Кант).

Час же трактувався як:

– субстанція чи самодостатня сутність, і із цим був пов'язаний початок дослідження його метричних властивостей (Фалес, Анаксимандр). Тут закладається субстанціальна концепція часу;

 

¹ Див. більш докладно про це: Мелюхин С.Т. Материя в се единстве, бесконечности и развитии. С. 140– 141; а також: Молчанов Ю.Б. Четыре концепции времени в философии и физике. М., 1977.

² Див. глибокий аналіз історичних взаємовідношень «точкової», заснованої на понятті числа, та «інтервальної», заснованої на понятті нескінченно діленого «простору», концепцій у вже згаданій праці П.А.Флоренського: Флоренский П.А., священник. Сочинения. В 4 т. Т. 2. М., 1996. С. 574–590.

– Геракліт порушує питання про плинність, неперервність і універсальність часу, закладаючи традицію його динамічного трактування;

– у цей же час Парменід, навпаки, говорить про незмінність часу, що видима мінливість – це особливість нашого чуттєвого сприйняття світу, а істинне буття має лише вічне теперішнє Бога. Це можна вважати виникненням статичної концепції часу;

– Платон закладає основи ідеалістичного реляційного трактування часу. У світі ідей час статичний, там панує вічність, а от для «неістинного» світу тілесних речей час динамічний і релятивний. Отут є минуле, теперішнє і майбутнє. Згодом ця лінія погляду на час як на інше божественної вічності, як на емпіричну тривалість буде розвинута в Августина, Гегеля, в російській філософії – у С.Н.Булгакова;

- тривалість існування та міра змін матерії (Аристотель, Декарт, Гольбах) або як форма буття матерії, що виражає тривалість і послідовність змін (Енгельс, Ленін). Матеріалістичний варіант реляційного підходу;

- абсолютна субстанціальна тривалість, однорідна для всього Всесвіту і не залежна ні від яких взаємодій і рухів речей. Класична субстанціальна концепція Ньютона;

- відносна властивість феноменальних речей, порядок послідовності подій. Класичний варіант реляційної концепції Ляйбніца;

- форма впорядкування комплексів відчуттів (Берклі, Юм, Мах) або апріорна форма чуттєвого споглядання (Кант).

Якщо тепер спробувати серед усіх перелічених вище програм дослідження феноменів простору й часу вичленувати найбільш загальні та ключові, то вони зведуться до трьох фундаментальних теоретичних альтернатив:

- точкова концепція простору й часу;

- інтервальна концепція простору й часу;

- субстанціальна концепція простору й часу, що визнає їх не залежний від речей характер або навіть перетворює їх на породжуючі первні буття;

- реляційна концепція простору й часу, що розглядає їх як щось похідне від взаємодії матеріальних речей і процесів;

- суб'єктивно-антропологічна концепція простору й часу, що пов'язує їхню наявність тільки з буттям людини і її свідомості;

- об'єктивно-природна, що постулює їхнє вкорінення в об'єктивному космічному бутті.

Всі шість вищезгаданих програм (усередині кожної з них є ще й свої власні варіанти) перебувають між собою в досить складних взаєминах, і ми не будемо займатися тут їх комбінаторним метафізичним аналізом. Укажемо лише, що, наприклад, у межах субстанціальної концепції можуть розвиватись і точкові (Джордано Бруно) і інтервальні (Декарт) погляди на простір і час, а об'єктивно-природний підхід до простору й часу може бути як субстанціальним (Ньютон), так

і реляційним (Гюйгенс) і т.д.¹ Вищезгадані діалектичні опозиції справді є фундаментальними для розуміння природи простору й часу.

Сміємо припустити, що якщо коли-небудь і буде створена єдина синтетична науково-філософська теорія простору й часу, то вона повинна буде діалектично синтезувати (опосередкувати, як ми писали в попередній лекції) ці протилежності. Найбільш дивне тут те, що всі ці теоретичні альтернативи були геніально схоплені вже Аристотелем у четвертій книзі його «Фізики», так само як і проблема співвідношення скінченного та нескінченного в просторово-часових відношеннях, проблема онтологічного статусу минулого і майбутнього (над чим потім буде битись Августин), співвідношення часу і руху, часу і вічності й т.д.

Не буде великим перебільшенням сказати, перефразовуючи знамените твердження А.Н.Уайтхеда про філософію Платона, що всі європейські суперечки про природу простору й часу – не більше ніж коментарі до Аристотеля.

Послухаємо самого Аристотеля.

Ось, приміром, цілком чітка фіксація проблеми діалектики «перервності – неперервності» і її своєрідне інтервально-діалектичне розв'язання. «Час і неперервний через «тепер», – пише Аристотель, – і поділяється за допомогою «тепер»... У певному відношенні він відповідає точці, тому що точка і з'єднує довжину, і розділяє: вона слугує початком одного (відрізка) і кінцем іншого. Але якщо її брати в такому розумінні, користуючись однією точкою як двома, то вона необхідно зупиниться – якщо та сама точка буде і початком і кінцем. А «тепер» внаслідок руху переміщуваного тіла завжди інше; отже, час є числом не в розумінні (числа) однієї й тієї ж точки, оскільки вона і початок і кінець, а скоріше як краю однієї і тієї ж лінії...»^2.

А ось абсолютно точна фіксація Аристотелем діалектики суб'єктивного і об'єктивного стосовно проблеми існування часу, де потенційно прихована можливість і чисто антропологічних підходів у дусі Юма чи Канта: «Може виникнути сумнів: чи буде під час відсутності душі існувати час чи ні? Адже якщо не може існувати те, що рахує, не може існувати рахованого... Якщо ж нічому іншому не притаманна здатність рахунку, крім душі й розуму душі, то без душі не може існувати час, а хіба (лише) те, що є ніби субстратом часу»³.

Що стосується дилеми «субстанціальна – реляційна» концепції простору й часу, то тут Аристотель займає в цілому реляційні позиції, стверджуючи, що час – це число руху тіл, де універсальну міру задає вічний рух зірок по небосхилу, а простір – це зовнішні межі рухомих і перебуваючих у спокої тіл. Ні про який порожній і протяжний простір, як вважав, зокрема, Демокріт, говорити не доводиться⁴. Тут Аристотель наштовхується на парадокс: чи має якесь місце Всесвіт, адже його не обіймає

¹ Спектр основних наукових і філософських підходів до простору й часу у зв'язку з різними трактуваннями матерії в XVII–XVIII століттях докладно проаналізований у монографії: Гайденко П.П. Эволю­ция понятия науки (XVII–XVIII вв.). М., 1987.

² Аристотель. Сочинения. В 4 т. Т. 3. М., 1981. С. 150.

³ Там же. С. 157.

⁴ Там же. С. 133.

ніяке зовнішнє тіло, й, отже, у нього немає ніяких зовнішніх меж? Аристотель змушений дійти цікавого діалектичного висновку, що «Всесвіт ніде не перебуває»¹, але зате все перебуває в ньому. Це нагадує парадокс загальних законів розвитку, які самі повинні перебувати в незмінному стані.

Фундаментальна опозиція «час і простір як незалежні первні» (субстанціальна концепція) і «час і простір як щось похідне від взаємодії рухомих тіл» (реляційна концепція) отримують свій всебічний розвиток і обґрунтування в наступні епохи. Зупинимося на ній докладніше, з огляду на значимість цієї дилеми не тільки для філософії, а й для науки.

Субстанціальна концепція. У науковій моделі світу, починаючи з Ньютона і Галілея, час і простір розглядаються як особливого роду сутності, як певні нетілесні субстанції, які існують самі собою, незалежно від інших матеріальних об'єктів, але здійснюють на них істотний вплив. Вони являють собою ніби вмістище тих матеріальних речей, процесів і подій, які відбуваються у світі. При цьому час розглядається як абсолютна тривалість, а простір як абсолютна довжина.

На таке трактування простору й часу спирався Ньютон при створенні своєї механіки. Ця концепція превалює у фізиці аж до створення спеціальної теорії відносності. У філософії можливі як ідеалістичні варіанти розв'язання цієї проблеми, коли, наприклад, простір трактувався як особлива субстанція, породжена духом, так і матеріалістичні, в яких простір розумівся як субстанція, що існує або поряд з матерією або ж виконує породжуючі субстанціальні функції.

Реляційа концепція. Простір і час у ній розглядаються як особливого роду відношення між об'єктами і процесами. Частина філософів у межах даної концепції трактують простір і час як феноменальне виявлення взаємодії ідеальних сутностей-монад (об'єктивний ідеалізм Ляйбніца і Н.О.Лоського), інші – як форми буття і продукти взаємодії матеріальних об'єктів і процесів (наприклад, діалектичний матеріалізм).

Фізика, аж до появи теорії Айнштайна, базувалася на субстанціальній концепції простору й часу, хоча в межах філософії були присутні, як ми показали вище, й інші уявлення. Чому так відбулося? Тому що на даному історичному відрізку саме субстанціальні уявлення можна було наповнити конкретним фізичним змістом. Тому мова йде не про те, які уявлення були найбільш істинними, найбільш адекватними буттю, а про вибір тих уявлень, які за конкретними науковими критеріями могли бути вписані в обрану наукову модель. Уже це додає відносності не тільки ньютонівському, а й загалом будь-якому фізичному опису світу, робить неспроможними їхні претензії на універсальний і абсолютно об'єктивний характер.

Фундаментом класичної фізики була механіка. Світ становить у ній систему взаємодіючих часток або цеглинок матерії – атомів.

 

¹ Там же.

Їх рух підкоряється законам класичної ньтонівської динаміки. Основна властивість атомів – їх матеріальність або речовинність. Система взаємодіючих атомів і їх конгломератів утворюють речовинне буття в цілому.

Простір, який існує поза й незалежно від свідомості людини, – це нематеріальне буття. «За своїми властивостями він повністю протилежний речовині чи матерії, будучи водночас умовою її буття»¹. Це якесь вмістище, в якому відбувається рух атомів. Час абсолютний, тому що «порядок подій у часі має раз і назавжди даний і абсолютний характер, цей порядок охоплює всі фізичні події, які коли-небудь, мали, мають або будуть мати місце у Всесвіті»². Тому з погляду ньютонівської фізики простір і час – передумови, які самі собою не повинні аналізуватися. При цьому абсолютною та самодостатньою сутністю постає простір, який передує як речовині, так і часу.

З філософського погляду це було дуже сильне спрощення буття та поширення на нього властивостей окремої його частини. Ю.Б.Молчанов наводить такий приклад. Атоми є різними об'єктами, якщо вони перебувають у той самий момент часу в різних точках простору. І навпаки, якщо вони розташовуються в одній точці простору, то це один об'єкт. Властивості локальної частини екстраполювалися тут на увесь світ. Передбачалося, що він так улаштований скрізь. Міркування досить типове для вчених і сьогодні.

Фізика, безумовно, дає опис світу, але, як і будь-яка інша наука, спирається лише на ті знання та уявлення, які вона може узагальнити на даному етапі. З філософських позицій зрозуміло, що цих даних завжди буде недостатньо, а отже, така картина світу не може претендувати на повноту. Понад те, ця картина світу досить відносна і суб'єктивна, тому що дуже часто базується на введенні сил і уявлень, які є нічим іншим, як якимись умоглядними конструкціями, створеними саме для заповнення недостатності фізичного обґрунтування. Вони іноді навіть не відповідають критеріям науковості, на яких будується сама дана концепція, і тому на певному етапі розвитку науки просто відкидаються як ефемерні.

Так, наприклад, ньютонівська фізика вводить поняття ефіру в якості особливого універсального середовища. Уважалося, що ефір пронизував усі тіла, і ним був заповнений простір. За допомогою цього поняття, як здавалося, вдавалося пояснити всі відомі тоді явища у фізичному світі. При цьому фізики тривалий час просто ігнорували той факт, що сам ефір залишався недосяжним для фізичного експерименту. Створилася парадоксальна ситуація, коли в основі експериментальної фізичної науки лежала підстава, яка емпірично не була підтверджена, а отже, відповідно до критеріїв цієї науки була за межами наукового пізнання.

Поняття одночасності в класичній фізиці трактувалося також відповідно до субстанціальної концепції часу. Одночасними вважалися всі ті події, які сталися в одну мить часу. З погляду здорового

 

¹ Молчанов Ю.Б. Четыре концепции времени в философии и физике. М., 1977. С. 52.

² Там же.

глузду це дійсно так, і тому навіть на думку нікому не спадало, що це необхідно обґрунтовувати. Однак пізніше виявилося, що це не так.

У другій половині XIX століття наукові відкриття змушують учених перейти до реляційного трактування простору і часу. Розвивається класична електродинаміка, що базується на відмові від принципу далекодії, тобто миттєвого поширення світла. Річ у тому, що в класичній фізиці світло поширювалося в особливому світлоносному середовищі – ефірі. Згідно з єдиною теорією електромагнітного поля рух Землі відносно світового ефіру повинен впливати на швидкість поширення світла. Починаючи з 1881 року, спочатку один Майкельсон, а потім з 1887 року разом з Морлі, ставлять серію дослідів з метою емпіричного підтвердження цієї ідеї (в історії науки ці досліди ввійшли під ім'ям їх авторів як «досліди Майкельсона – Морлі»). Однак результат дослідів виявився негативним, швидкість при всіх вимірюваннях залишалася постійною.

Лоренц і Фіцджеральд пояснили це «скороченням розмірів рухомих тіл і вповільненням ходу рухомого годинника^»1, що було спробою «врятувати» класичну фізику. І це було не випадково, тому що в противному випадку з результатів досліду випливали такі висновки, неможливі для вчених, які дотримуються класичних фізичних уявлень:

1) «Земля нерухома» – що явно суперечило науці, котра експериментально обґрунтувала факт руху Землі;

2) «Ефіру нема» – що також суперечило науці, тому що за допомогою поняття ефіру був зроблений ряд відкриттів і пояснена безліч явищ, наприклад, у межах хвильової теорії світла.

У 1905 році А.Айнштайн викладає свою спеціальну теорію відносності, успішно розв'язуючи накопичені суперечності, але заперечуючи при цьому існування ефіру.

Постулатами його теорії є такі:

1) спеціальний принцип відносності, за яким закони природи незмінні в усіх інерціальних системах відліку, тобто в системах, які перебувають у стані спокою чи рівномірного та прямолінійного руху;

2) принцип граничності. У природі не може бути взаємодій, які перевищують швидкість світла.

З даної теорії випливав цілий ряд висновків, які стосуються розуміння простору й часу, що вже існували у філософії в межах реляційних уявлень.

Насамперед змінювався смисл категорій часу і простору. Простір і час постали як відносні властивості буття, що залежать від різних систем відліку. Виявилося, що простір і час мають фізичний смисл тільки для визначення порядку подій, пов'язаних матеріальними взаємодіями. Крім того, простір і час виявились іманентно взаємозалежними (знаменитий чотиривимірний простір А.Мінковського), а всі події у світі стало можливим трактувати як такі, що відбуваються в просторово-часовому континуумі.

 

¹ Молчанов Ю.Б. Четыре концепции времени в философии и физике. М., 1977. С. 106.

Звідси був зроблений принциповий висновок, що самі простір і час акциденціальні, тобто похідні від конкретних фізичних подій і взаємодій. Простір і час не є незалежними онтологічними сутностями. Реальна тільки фізична подія, яку можна описати в просторово-часових характеристиках.

Відповідно проблема встановлення одночасності подій це лише конвенція, угода шляхом синхронізації годинника за допомогою світлового сигналу. «Події, що відбуваються в різних точках простору, можуть бути одночасні в тому розумінні, що будь-якій події, що відбувається в даній точці, поставлено у відповідність одну і тільки одну одночасну з нею подію, що відбувається в інший»¹.

У філософському плані теорія відносності викликала шквал суб'єктивно-антропологічних інтерпретацій у діапазоні від суб'єктивного ідеалізму беркліанського штибу до неокантіанського трансценденталістського конструктивізму. Загальний зміст інтерпретацій айнштайнівських відкриттів зводився тут до того, що час і простір не об'єктивні, а є лише результатом нашої конвенції. Однак сам Айнштайн із такими суб'єктивістськими трактуваннями не погоджувався. Якщо, наприклад, Мах говорив про те, що простір і час – комплекси наших відчуттів, то Айнштайн обмовлявся, що фізичного смислу простору й часу надають реальні процеси, які дозволяють встановити зв'язок між різними точками простору.

Отже, у філософському плані простір і час постали як найважливіші атрибути буття, що становлять собою функцію фізичних відношень між об'єктами. Цікаво, що пізніше, в загальній теорії відносності, простір і час дістали в Айнштайна трохи іншу інтерпретацію, котру ряд дослідників визнали поверненням на новому рівні до субстанціальної моделі. Там усі тіла в Космосі, що мають масу, постали як результат викривлення єдиної породжуючої субстанції – простору-часу. І до цього часу ряд фізиків послідовно розвиває цей субстанціалістський підхід, вважаючи основою фундаментальної фізичної теорії не частки і поля, а єдиний айнштайнівский простір-час². Тут відбулося своєрідне повернення на новому рівні до платонівського ототожнення простору і матерії, запропонованого ним у діалозі «Тімей».

У сучасній фізиці суперечка між субстанціальною та реляційною концепціями простору й часу триває зі змінним успіхом. Приміром, прихильниками першої моделі виступають розробники різних концепцій фізичного вакууму, а прихильниками другої – послідовники теорії фізичних структур, які кладуть в підставу фізичних теорій не вакуум, не фізичні поля і не простір-час, а взаємодію елементарних часток³.

Незважаючи на всі розбіжності між філософами і вченими з приводу природи простору й часу, останні мають цілий ряд атрибутивних,

¹ Молчанов Ю.Б. Указ. соч. С. 115.

² Див. докладніше про основи сучасних фундаментальних фізичних теорій у монографії: Влади­миров Ю.С. Фундаментальная физика, философия и религия. Кострома, 1996.

³ Див. працю зазначеного автора (Владимиров Ю.С), який розробляє саме теорію фізичних структур.

тобто невід'ємних від них, властивостей, прийнятих більшістю дослідників.

Атрибутивні властивості простору:

1) протяжність, яка означає рядоположеність і співіснування різних елементів. Це означає, що до кожного елемента можна додати або відняти інший елемент простору. Протяжність породжує структурність об'єктів, яка проявляється в системі внутрішніх зв'язків, що збирають елементи в єдине ціле;

2) наявність тією чи тією мірою властивостей перервності та неперервності. Неперервність проявляється в характері переміщення тіл від точки до точки та в поширенні впливів за допомогою полів як процес передачі речовини, енергії, інформації. Дискретність (перервність) забезпечує відносно роздільне існування тіл у природі, їх виділеність;

3) розмірність. Видимий нами світ має тривимірний