Реалістичні доктрини

Реалістичні² доктрини виводять знання з реального, тобто існуючого незалежно від нас і зовнішнього світу, який активно впливає на нас.

 

2.1.1. Наївний реалізм

Історично першим різновидом цього підходу є позиція наївного реалізму,поширена серед учених у період панування класичної європейської науки й аж до цього часу, що є типовою для природної настанови свідомості, не схильної до філософських міркувань. Характерні риси цієї позиції полягають у тому, що:

1) знання є продуктом відображення зовнішнього світу, подібно до того, як предмети відображаються в дзеркалі;

2) пізнавальний образ у голові людини є більш-менш точною копією оригіналу, а в повсякденній свідомості таке розведення оригіналу і копії найчастіше взагалі не здійснюється;

3) джерелом знання є чуттєві дані, які потім узагальнюються й систематизуються інтелектом;

4) людина пізнає світ ніби наодинці без опосередковуючого впливу соціуму, його культури, практики і мови (так звана позиція «гносеологічної робінзонади»);

5) свідомість людини прямо пов'язується з функціюванням мозкового субстрату, а іноді, як у вульгарних матеріалістів, думка розглядається як виділення мозку, на кшталт того, як печінка виділяє жовч.

 

¹ Для цього ми відсилаємо читача до наступних видань: Теория познания. В 4 т. Т. 1. М., 1989; Хилл Т.И. Современные теории познания. М., 1965.

² Не плутати із середньовічним реалізмом як особливим розв'язанням питання про статус загальних понять.

Сьогодні позиція наївного реалізму є надбанням історії гносеології. Практично всі її твердження виявилися помилковими, що стало особливо очевидним у XX сторіччі в ході бурхливого розвитку експериментальних фізіологічних, психологічних і соціокультурних методів дослідження пізнавального процесу. Її теоретичні недоліки були розкриті ще Берклі, Юмом і Кантом, а фактично – ще елеатами і Платоном, якщо згадати їхнє протиставлення світу знань, заснованого на розумі, світові думок, заснованому на чуттєвому досвіді. Однак загальна реалістична настанова, що визнає джерелом наших знань існування об'єктивного світу, продовжувала відстоюватися в XX сторіччі багатьма філософськими напрямами.

Так, у позиції наукового реалізму (В.Селлерс, X.Патнем, Дж.Смарт, Дж.Марголіс і ін.)¹ причиною виникнення знань у голові людини, у тому числі й знань науково-теоретичного характеру, визнається вплив зовнішнього світу. Він первинний стосовно будь-яких продуктів людської практичної та пізнавальної діяльності. Поняттям і законам наукових теорій відповідають реально існуючі речі та процеси, хоча тут і необхідно враховувати конструктивну діяльність теоретика, а також вплив мови на пізнавальний процес. Стани нашої свідомості похідні від фізико-хімічних процесів у мозку, хоча й опосередковані соціокультурними впливами. У цілому науковий реалізм не являє собою якогось концептуально цілісного й організаційно оформленого руху, а є скоріше філософським відображенням і обґрунтуванням стихійної та масової віри вчених у те, що вони пізнають закони реально існуючого світу й що наукове знання – зовсім не продукт їх суб'єктивної творчої сваволі.

З певними застереженнями до сучасних модифікацій загальної реалістичної настанови в розумінні природи знання можна віднести також цілий спектр натуралістичних і праксеологічних доктрин.

 

2.1.2. Натуралізм

До натуралістичних теорій пізнання можуть бути зараховані ті моделі, які не сумніваються в існуванні об'єктивного зовнішнього світу, але розглядають знання як щось похідне від природних процесів і, відповідно, вважають за можливе розуміння сутності знання на основі пізнаних природних законів.

Характерними рисами усіх різновидів натуралізму є редукціонізм (спроба звести складні закономірності до більш простих), апеляція до даних природничих наук як надійної бази винесення істинних суджень і загальний (прихований або явний) антиметафізичний пафос, тобто віра в можливість розв᾽язати фундаментальні проблеми теорії пізнання, не вдаючись до філософської мови, філософських методів аналізу й мудрості історико-філософської традиції.

Фізикалізм – це прагнення розв᾽язати теоретико-пізнавальні проблеми, перевівши їх на мову фундаментальних фізичних теорій і спираючись на

 

¹ Вона зближається за багатьма параметрами з натуралістичними теоретико-пізнавальними програмами, про що мова йтиме нижче. Див. про основні підходи й дискутовані проблеми у межах наукового реалізму в кн.: Марголис Дж. Личность и сознание. М., 1986.

встановлені фізичні закони. Самі собою спроби залучити досягнення фізики як фундаментальної природничо-наукової дисципліни до аналізу проблем пізнавальної діяльності та свідомості людини є винятково цінними і корисними, які збагатили науку багатьма важливими результатами. Тут досить згадати значення корпускулярно-хвильової теорії світла для вивчення зору чи електромагнітних уявлень для дослідження процесів, які відбуваються у нервових клітках людського організму.

Однак у представників природничих наук завжди виникає спокуса піти далі й спробувати розв᾽язати фундаментальні проблеми гносеології, спираючись на сугубо наукові поняття і методи. Як приклад можна вказати на спроби розглянути весь пізнавальний процес взаємодії людини зі світом за аналогією з дією інформаційно-кібернетичної системи з прямим і зворотним зв'язком, що було дуже модно в часи кібернетичного буму 1960-х років. Інші, більше свіжі приклади – тенденції проінтерпретувати механізми одержання та перевірки нового знання в термінах сучасної синергетики; або ж спробувати дати розуміння сутності свідомості на основі закономірностей, відкритих у теорії фізичного вакууму, заявляючи при цьому буквально таке: «Свідомість із фізичного погляду є особливою формою польової (торсіонної) матерії»¹.

Штучно протидіяти фізикалістським програмам розв'язання теоретико-пізнавальних проблем неможливо й просто шкідливо. Однак можна цілком чітко констатувати, що задовільно пояснити природу знання та свідомості на основі фізичних і, ширше, природничо-наукових законів (нехай і найбільш фундаментальних) не вдасться ніколи. Буття знання та свідомості має надфізичний – ідеальний – вимір, який підкоряється своїм власним законам. Понад те, існування свідомості є необхідною умовою не тільки формулювання будь-яких законів фізики, а взагалі визнанням того, що фізичне буття існує. На цій найважливішій характеристиці свідомості ми ще зупинимося нижче при аналізі відповідної теми.

Фізіологічний редукціонізм (або науковий матеріалізм) – напрям гносеологічних досліджень, який переважно концентрується на питаннях співвідношення тіла і психіки, мозку і свідомості (психофізична проблема) і який вважає, що явища психічного життя людини й багато її смислових продуктів (образи, поняття, структури мови й т.д.) можна успішно пояснити на основі фізіологічних процесів і станів, які відбуваються в людському організмі. Цей напрям досліджень тісно пов'язаний з успіхами у вивченні мозку людини, його фізико-хімічних і польових структур. В окремих випадках він зближається з фізикалістською програмою.

Видатними філософами-теоретиками цього напряму, які займали позицію гранично жорсткого фізіологічного редукціонізму, тобто вважали за можливе повне зведення психічних явищ до фізіологічних процесів, були Д.Армстронг і Г.Фейгль. Д.Армстронг у такий спосіб формулював своє гносеологічне кредо: «Розглядаючи людину (включаючи її ментальні процеси) як суто фізичний об'єкт, який діє згідно з тими ж законами,

 

¹ Акимов А.Е., Шипов Г.И. Сознание, физика торсионных полей и торсионные технологии // Сознание и физическая реальность. 1996. № 1–2.

що й усі інші фізичні об'єкти, ми осягаємо її з найбільшою інтелектуальною економією. Пізнаючий відрізняється від пізнаваного тільки більшою складністю своєї фізичної організації»¹. Нині поширені більш м'які варіанти фізіологічного редукціонізму (іноді їх називають «емерджентним матеріалізмом»), які приймають тезу лише про відносну залежність психічних процесів від мозкових і про функціональний зв'язок між ними (свідомість – функція по-особливому організованої матерії у вигляді мозку, де повністю пояснити психічні процеси мовою фізіології неможливо). Програма «емерджентного матеріалізму» зближається за багатьма параметрами з позицією наукового реалізму, про який мова йшла вище, і з природничо-науково зорієнтованими варіантами діалектичного матеріалізму. На Заході його видатними представниками є Д.Девідсон, Дж.Фодор, М.Бунге, лауреат Нобелівської премії за відкриття міжпівкульної асиметрії мозку Р.У.Сперрі²; у російській марксистській гносеології – B.C.Тюхтін, Д.І.Дубровський.

Нативізм – спроба розв᾽язати проблеми походження свідомості та мови, спираючись на закони генетичної спадковості. Тут постулюється вроджений характер найважливіших елементів чуттєвого сприйняття (на кшталт того, що мозок запрограмований так, щоб сприймати електромагнітні та звукові хвилі лише певної довжини і частоти), категоріальних структур мислення та граматики мови. Вчення про вроджені ідеї в рамках європейської традиції сходить до Р.Декарта³, хоча в нього вродженість має духовно-божественну природу. Власне біологічні інтерпретації вродженого характеру базових структур психіки, а також уявлення про можливість генетичної передачі знань від одного покоління до іншого були особливо популярні в психологічній і біологічній літературі кінця XIX – початку XX століття у зв'язку зі значним поширенням ідей дарвінівської теорії еволюції та формуванням хромосомної теорії спадковості⁴. Тезу про вроджений характер основних когнітивних структур психіки можна знайти також у теоретиків психоаналізу З.Фрейда і К.Г.Юнга⁵. Найвизначнішими представниками сучасного нативізму є лінгвіст, засновник генеративної граматики Н.Хомський і один із видатних представників соціобіології, лауреат Нобелівської премії Е.Уїлсон. З погляду Н.Хомського, навички розумової діяльності, а також здатність людини до оволодіння граматикою мови є генетично вродженими⁶. Е.Уїлсон, у свою чергу, пише: «Всі компоненти свідомості, включаючи

 

¹ Армстронг Д. Материалистическая теория сознания // Аналит. философия. Избр. тексты. М., 1993. С. 131.

² Коротку інформацію про погляди цих закордонних авторів, а також про інших європейський гноссологів XX століття читач може знайти в такому виданні: Современная западная философия: Слов. М., 1991.

³ Див.: Декарт Р. Сочинения. В 2 т. Т. 1. М„ 1989. С. 472.

⁴Див. історичну реконструкцію цих уявлень у монографії автора: Иванов А.В. Сознание и мышление. М., 1994. С. 14–20.

⁵ Так, наприклад, К.Г.Юнг у ранній період своєї творчості вважав базові структури психіки (архетипи в його термінології) генетично вродженими й такими, що передаються по спадковості. «Дитина при вступі в життя вже має орган, який готовий діяти так само, як діяли подібні органи в минулі століття. У мозку закладені преформовані інстинкти. А також первісні типи чи образи, основи, згідно з якими споконвічно формувалися думки і почуття всього людства, які включають усе багатство міфологічних тем» (Юнг К.Г. Избранные труды по аналитической психологии. Т. 3. Цюрих, 1929. С. 326).

⁶ Див.: Chomsky N. The Linguistic Approach // Language and Learning: The Debate between Jean Piaget and Noam Chomsky. L., 1980.

 

волю, мають нейрофізіологічний базис, підпорядкований законам генетичної еволюції та природного добору»¹.

У наш час зв'язок між реалізацією генотипу, етапами дозрівання мозку й, відповідно, етапами психічного становлення особистості не викликає сумнівів. Спостереження над розвитком однояйцевих близнюків, які володіють ідентичним генетичним кодом, виявили вродженість досить складних психічних реакцій, ряду особливостей характеру, творчих здібностей і навіть ціннісних уподобань людини. Разом з тим гіпертрофований нативізм навряд чи є продуктивною позицією. Як показують сучасні експериментальні дослідження, актуалізація ряду важливих структур геному, відповідальних за формування тих або тих ділянок мозку, виявляється неможливою без відповідної стимуляції з боку зовнішнього культурного середовища. Людський геном немов припускає наявність культурно-символічного оточення для своєї реалізації. Так, дитина з нормальним геномом і неушкодженими відділами мозку, але вилучена з системи людського спілкування, ніколи не зможе сформуватись як повноцінна особистість, наділена здоровою свідомістю й здатна творчо пізнавати світ. Феномен Мауглі – це скоріше зі сфери казок. І навпаки, діти з ураженим мозком при належному вихованні здатні ставати повноправними членами людського колективу². Ці факти говорять про колосальну роль культурного складника у формуванні свідомості та про неможливість пояснення сутності знання на основі біологічно вроджених структур.

Еволюційна теорія пізнання (еволюційна епістемологія) – це сьогодні найбільш популярна і, мабуть, найбільш зважена натуралістична програма, яка стверджує, що сутність людського знання може бути адекватно зрозуміла лише в загальному еволюційно-біологічному контексті, а закони онто- і філогенетичного розвитку знання та пізнавальних здатностей людини можуть бути цілком адекватно інтерпретовані в термінах еволюційної теорії. При цьому в еволюційно-епістемологічній парадигмі враховуються позитивні результати і фізикалістських, і фізіологічно-редукціоністських, і нативістських підходів.

Так, на думку найбільшого теоретика еволюційної біології К.Лоренца, знання виконує найважливішу функцію біологічної адаптації людини до зовнішнього середовища. Історичний прогрес знань може бути зрозумілий лише з погляду загальної філогенії людського роду, а джерела надзвичайно складних індивідуальних пізнавальних здібностей людини треба шукати у первинних формах її фізіологічного пристосування до навколишнього середовища³. Дещо іншу версію еволюційної епістемології розвивають методологи науки С.Тулмін і К.Р.Поппер. На їхню думку, зростання наукового знання може бути успішно інтерпретоване

 

¹ Wilson E. What is sociobiology? // Sociobiology and Human Nature. An Interdisciplinary Critique and Defence. S.-Fr., Wash., L., 1978. P. 10.

² Див. цікаві дані про успішне виховання декількох англійських дітей з майже повною відсутністю мозкової тканини в кн.: Ярвилехто Т. Мозг и психика. М., 1992. С. 144–145.

³ Див. знамениту працю цього видатного австрійського філософа й одного із засновників науки про поведінку живих істот (етології) за назвою «Зворотний бік дзеркала» у збірнику з тією ж назвою: Лоренц К. Оборотная сторона зеркала. М., 1998.

у термінах еволюційних уявлень: адаптації, мутації, природного добору наукових теорій і т.д.¹ Найбільш повний виклад суті еволюційно-епістемологічного підходу, його переваг і перспектив міститься в книзі Г.Фоллмера «Еволюційна теорія пізнання». Ось як цей автор викладає його суть: «Органи і поведінка будь-якої живої істоти слугують для її взаємодії з реальним світом. Мозок може розглядатись як орган обробки подразнень і регулювання фізіологічними та психічними процесами, насамперед пізнавальним процесом. Його структури підлягають – оскільки вони генетично зумовлені – біологічній еволюції. Мутації та селекція ведуть до пристосування пізнавальних структур до реальних структур. Цим пояснюються досягнення й обмеженість нашого пізнавального апарату»².

При всій перспективності та популярності цієї програми в ній є принаймні три серйозні труднощі: людина породила такі види знання й такі технічні пристосування, створені на їх основі, яким неможливо знайти біологічне, а тим більше адаптивне пояснення (наприклад, ядерна зброя чи отруйні гази). До того ж найкращі та найбільш значимі для нашого духовного буття знання, накопичені людством, створені за рахунок суто духовної спрямованості творця до істини, краси і блага. Вони відрізняються саме найбільшою практичною позаутилітарністю та позабіологічністю. Нарешті, зберігає свою силу аргумент проти генетичної вродженості базових когнітивних структур психіки.

Спроби подолати недоліки редукціонізму, притаманні усім натуралістичним програмам, здійснюються в межах праксеологічних реалістичних теорій пізнання.

 

2.1.3. Праксеологічні концепції

До праксеологічних теорій пізнання можна віднести ті, що розглядають знання як наслідок активної предметно-практичної діяльності людини в оточуючому її світі. Найчастіше в основі праксеологічних поглядів лежить упевненість в об'єктивному та незалежному існуванні зовнішнього світу, тобто реалістична настанова. Однак саме практична діяльність (або практична настанова) розглядається як найважливіша умова виникнення та розвитку ідеальних змістів нашої свідомості. Тут знання не саме собою біологічно адаптивне й доцільне (як у натуралістичних доктринах) і не є самоцінною і самосутньою реальністю (як у платонічних теоріях знання, на чому ми ще зупинимося нижче), а виконує інструментальну функцію опосередковуючої ланки між світом і активно діючою в ньому людиною.

Знання в праксеологічному трактуванні не субстанціальне, а сугубо функціональне, хоча в міру свого розвитку воно здатне набувати усе більш автономного та самоцінного характеру, як це особливо притаманне сучасній науково-технічній цивілізації. Праксеологічні доктрини можуть набувати

 

¹ Див.: Поппер К.Р. Логика и рост научного знания. М., 1983; Тулмин С. Человеческое понимание. М., 1984.

² Фоллмер Г. Эволюционная теория познания. М., 1998. С. 223.

різних метафізичних контурів залежно від того, під яким кутом зору розглядається практична діяльність людини.

Генетична епістемологія – нині досить впливовий теоретико-пізнавальний напрям, який утворився на стику логіко-психологічних і теоретико-пізнавальних досліджень, заснований видатним швейцарським психологом і істориком науки Жаном Піаже. Йому вдалося відкрити інваріантні стадії інтелектуального розвитку дитини (стадія сенсорно-моторного інтелекту – стадія конкретних інтелектуальних операцій – стадія формальних операцій), які виникають послідовно одна за одною, підкоряючись загальному закону структурного та функціонального ускладнення живих систем (у силу цього Піаже іноді сам називає себе структуралістом).

В основі прогресивного самоускладнення системи інтелектуальних операцій лежить, за даними Ж.Піаже, активна предметно-маніпулятивна діяльність дитини. Формування первинних ідеальних схем і логічних операцій мислення – це завжди результат інтериоризації (переведення у внутрішній, символічний план) зовнішніх предметних схем людської діяльності, відносно однакових (інваріантних) у різних епохах і культурах. До оригінальних досягнень праць Піаже варто віднести не тільки детальне експериментальне виявлення того, як на основі прогресу предметно-маніпулятивної діяльності в дитини зароджуються й прогресивно ускладнюються уявлення про величину, число, причиново-наслідкові та просторово-часові зв'язки (генетична психологія), а й демонстрацію того факту, що стадіям інтелектуального розвитку індивіда можуть бути поставлені у відповідність різні історичні етапи розвитку науки (що й становить предмет власне генетичної епістемології, котрій швейцарський психолог присвятив останні роки своєї наукової творчості). «Завдяки дітям, – писав він, – ми маємо найкращу можливість для вивчення розвитку логіки, математики і фізики»¹.

Ж.Піаже був пристрасним полемістом. Відома його досить тонка критика еволюційно-епістемологічних ідей К.Лоренца², а також знаменита очна полеміка з Н.Хомським із питань співвідношення вроджених і набутих пізнавальних структур, у якій взяли участь багато філософів, фізіологів і лінгвістів³.

До слабостей концепції самого Ж.Піаже відносять гіпертрофований індивідуально-психологічний підхід до розгляду онто- і філогенетичного розвитку знань і, відповідно, недооцінку ролі культури в розвитку свідомості та логічного мислення індивіда.

Прагматистська (від грецьк. pragma – «справа», «дія») гносеологічна програма сходить до американської школи прагматизму, закладеної Ч.С.Пірсом. Віддаленим же предтечею прагматизму можна вважати Протагора з його тезою про людину як міру всіх речей і сугубу відносність наших знань. Цілком у дусі цього великого софіста класичний прагматизм трактує знання з погляду

 

¹ Piaget J. Genetic Epistemology. N. Y., L., 1970. P. 13-14.

² Див.: Piaget J. Biology and Knowledge. Chicago, 1967. Вона дотепер не втратила своєї актуальності в плані виявлення взаємовпливів між біологічними і гносеологічними дослідженнями.

³ Див.: Language and Learning: The Debate between Jean Piaget and Noam Chomsky. L., 1980.

його практичної корисності й ефективної допомоги при здійсненні тих або тих людських дій (предметних, політичних, наукових). Метою пізнавальної діяльності тут проголошується подолання руйнівних сумнівів і досягнення індивідом «стійкого вірування»; критерієм же істинності знань проголошується їхня інструментальна корисність у розв'язанні проблемних ситуацій. По суті все знання зводиться до подолання проблемних ситуацій, де істина ототожнюється з успіхом, а омана – з неуспіхом у їх подоланні. Реальність зовнішнього світу, за Пірсом, є об'єктом істинного вірування, тому що утворює твердий прагматичний фундамент для поступального розвитку науки, хоча говорити про її існування безвідносно до наших людських переживань не має сенсу.

Прагматизм вніс серйозний вклад у розвиток семіотики – науки про знаки (до речі, сам цей термін належить Пірсу), а також вплинув на становлення операціоналістського підходу до наукового знання, коли осмисленість введення тих або тих термінів у науку обґрунтовується їхньою здатністю допомагати в здійсненні тих або тих експериментальних або теоретичних операцій. Зокрема, поняття «метр» операциональне, тому що допомагає здійснити реальну операцію вимірювання; термін «прагматизм» операціональний, тому що допомагає розкрити істотні риси аналізованого філософського напряму.

До недоліків прагматистського підходу до знання, й особливо до істини, варто віднести загрозу утилітарної вульгаризації базових категорій гносеології, що настільки чітко звучить, наприклад, у такому судженні У.Джемса: «Істинне, кажучи коротко, це просто лише зручне в образі нашої поведінки»¹ і далі: «...Ми повинні жити тією істиною, якої спроможні досягти сьогодні, й готові назвати її завтра неправдою»². Ототожнення істини з користю й сугубо утилітарний підхід до поняття практики викликали і викликають дотепер серйозну критику прагматизму, в тому числі й з боку діалектичного матеріалізму.

Діалектичний матеріалізм – це, мабуть, найбільш розвинутий і систематичний варіант праксеологіческої доктрини. Оскільки аж до останнього часу він посідав монопольне місце у російській філософії, то ми, відсилаючи читача до найбільш фундаментальних навчальних посібників з марксистської теорії пізнання для докладного ознайомлення³, дозволимо собі лише коротенько охарактеризувати його гносеологічну доктрину.

Наріжна гносеологічна теза марксизму говорить, що у фундаменті пізнання лежить не індивідуальна, а суспільно-історична практика людей і що відображення зовнішнього об'єктивного світу людиною здійснюється нею не в соціальному вакуумі, а у взаємодії з іншими людьми й крізь призму суспільно вироблених схем, норм і ідеалів пізнавальної діяльності, які змінюються від епохи до епохи. Хоча знання й набуває в ході історичного розвитку людського суспільства відносної самостійності,

 

¹ Джемс У. Прагматизм. Пг., 1910. С. 134.

² Там же. С. 137.

³ Гносеология в системе философского мировоззрения. М., 1983; Диалектика познания. Л., 1983; Теория познания. Т. 2. М., 1991; Алексеев П.В., Панин А.В. Теория познания и диалектика. М., 1991.

проте саме матеріальна, а не духовна суспільна практика є визначальним чинником його історичної динаміки. З погляду марксизму, саме матеріальна діяльність (тобто діяльність людини з перетворення матеріального світу і соціальних умов свого існування) є і джерелом виникнення, і рушійною силою розвитку, і вищою перевірочною інстанцією людських знань.

Принцип практики і принцип відображення матеріального світу в ідеальних образах людської свідомості – ось «два кити», на яких заснована діалектична теорія пізнання марксизму. По суті вся вона, у всіх її майбутніх сильних і слабких моментах, уже ніби закладена в таких програмних словах К.Маркса: «Філософи лише по-різному пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його»¹ і що «ідеальне є не що інше, як матеріальне, пересаджене в людську голову та перетворене в ній»².

Цікаво, що в межах радянського марксизму існували ніби дві гілки гносеологічних досліджень. Цю подвійність діалектичного матеріалізму ми відзначали й в онтологічному розділі наших лекцій.

Одна гносеологічна гілка брала на озброєння принцип відображення матеріального світу й наголошувала на природничо-наукових фактах, що допомагають матеріалістично осмислити пізнавальний процес. Тим самим вона зближалась із західними позиціями «наукового матеріалізму» і «наукового реалізму», про що ми вже говорили вище.

Інша гілка розробляла в першу чергу діалектичні аспекти пізнання й підкреслювала особливе значення принципу практики, надаючи йому гранично широкого і надперсонального характеру. Тут особливо привабливою фігурою для марксистів-діалектиків був Гегель. Лідерами цього напряму були Е.В.Ільєнков, Г.С.Батищев і ряд інших дослідників. Пряме й різке зіткнення двох цих шкіл у межах начебто єдиної марксистської гносеології відбулося довкола проблеми ідеального (знаменита полеміка між Е.В.Ільєнковим і Д.І.Дубровським).

Суперечка з приводу проблеми ідеального, яка так і не дістала послідовного розв'язання в межах радянського діамату, виявила найбільш уразливу його точку – проблему походження й онтологічного статусу явищ свідомості. Річ у тому, що в самих Маркса й Енгельса з приводу свідомості та її так би мовити ідеального характеру залишилися лиш окремі уривчасті зауваження; а ось у працях В.І.Леніна – іншого класика діалектичного матеріалізму – містилися два несумісні один з одним твердження. В одному з них стверджувалося, що для розв'язання питання про походження свідомості необхідно припустити, що в самому фундаменті матерії присутня фундаментальна властивість, подібна до людських відчуттів³. По суті це типова пантеїстична позиція, незважаючи на всі застереження діалектико-моністичного характеру. З іншого боку, в теоретичній спадщині Леніна присутня теза, яка прямо спростовує попередню, а саме теза про те, що «назвати думку матеріальною – означає

 

¹ Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. 2-е изд. Т. 3. С. 4.

² Там же. Т. 23. С. 189.

³ Див.: Ленин В.И. Поли. собр. соч. Т. 18. С. 91.

зробити помилковий крок до змішання матеріалізму з ідеалізмом»¹. Насправді це позиція не матеріалізму, а радикального дуалізму, не сумісна з попередньою.

Основні труднощі натуралістичних і праксеологічних доктрин саме й групуються довкола феномена свідомості та походження її базових структур типу філософських категорій, математичних ідей або правил граматики, які в принципі не виведені ні з яких природних процесів і ні з якої суспільно-історичної практики, а передують останнім як нездоланні умови їхнього буття та пізнання. Подібна автономія і фундаментальна роль ідеальних утворів викликає до життя зовсім інші теоретико-пізнавальні ходи думки.

 

3. «ПЛАТОНІЧНІ»² ТЕОРІЇ ПІЗНАННЯ

 

До них відносяться доктрини, які стверджують, що знання утворює особливий ідеально-духовний світ, який є трансцендентним (від лат. transcendens – «виступаючий за межі») щодо індивідуальної свідомості. Цей об'єктивно існуючий світ знання є субстанціальною (породжуючою) основою будь-яких конкретних продуктів людської пізнавальної діяльності, хоча, у свою чергу, здатний виявляти себе і навіть, на думку ряду мислителів, приростати тільки за рахунок творчих актів індивідуальної свідомості.

Гносеологічна доктрина класичного платонізму випливає зі знаменитого символу платонівської печери, протиставляючи світ чуттєвих тіней, в який занурена буденна свідомість, пізнаваному розумом сонячному світові ідей, що утворює ідеальну онтологічну основу буття вічно плинного тілесного світу і такому. що є істинною метою пізнавальних устремлінь земної людини. Світ знання – це вічний, незмінний і досконалий світ істини, блага й краси, до якого, за Платоном, душа людини здатна безпосередньо прилучитися лише після фізичної смерті, позбувшись тілесних оковів, які перешкоджали духовному спогляданню цього ідеального буття. Але світ ідей може відкритися душі й за життя за рахунок мистецтва міркування та розвиненого дару умогляду, які допомагають розвіяти магію чуттєво-тілесного образу світу. «Коли ж хто-небудь робить спробу міркувати, – пише великий давньогрецький філософ, – він, минаючи відчуття, за допомогою одного лише розуму, спрямовується до сутності будь-якого предмета (тобто до його ідеї або, точніше, до його ідеального прототипу. – Прим. авт.), поки за допомогою самого мислення не осягне сутності блага. Так він опиняється на самій вершині пізнаваного розумом...»^3.

 

¹ Див.: Ленин В.И. Поли. собр. соч. Т. 14. С. 231.

² Термін «платонічні» ми взяли в лапки, тому що варіанти цих теорій, генетично сходячи до теорії ідей Платона, можуть водночас істотно відрізнятись як від поглядів основоположника об'єктивного ідеалізму, так і один від одного.

³ Платон. Сочинения. В 3 т. Т. 3. Ч. 1. М., 1971. С. 343 (532 b).

При всій, здавалося б, фантастичності й міфологічності платонівських ідей, настільки незвичних для сучасної свідомості, вони мають досить серйозні гносеологічні основи для свого існування.

По-перше, будь-яка практична дія людини, а як зараз з'ясовується – і багато дій тварин, передбачають наявність ідеального плану дій. Улюблений образ самого Платона – гончар, який на підставі ідеї горщика у своїй голові здатний виліпити із глини багато реальних горщиків, керуючись їх ідеальним прототипом. Логічно припустити услід за Платоном, що й множина природних об'єктів того самого роду повинна мати єдину надпросторову й надчасову ідеальну основу для свого існування, що забезпечує єдність їхніх властивостей, яка не зводиться до властивостей складових частин і залишається незмінною у випадку загибелі чи розпаду окремих представників цієї множини. Уводячи свою теорію онтологічно сутнього світу ідей, Платон по-своєму відповідає на питання про зв'язок матеріальних і ідеальних первнів буття та про причини дивовижної гармонії природи.

По-друге, загальні поняття (числа, кольору, форми), а тим більше філософські категорії типу часу, сутності чи закону, не виведені прямо з жодного зовнішнього досвіду та соціального вишколу. Навпаки, вони самі тільки й уможливлюють наш чуттєвий досвід і процес соціалізації. Так, для того щоб дійти висновку про якісну подібність (або відмінність), кількісну рівність (або нерівність) речей, даних нам у чуттєвому досвіді, необхідно попередньо вже мати загальну ідею подібності й рівності. Платон у цьому зв'язку зазначає таке: «...Перш ніж почати бачити, чути і взагалі відчувати, ми повинні були якось довідатися про рівне саме собою – що це таке, раз нам належало співвідносити з ним рівності, що осягаються чуттями...»^1. Такі апріорні форми досвіду, як їх назве наступна традиція, Платон і виносить у світ вічних і незмінних ідей.

По-третє, знання має дивну властивість, раз виникнувши, набувати ніби власного життя та логіки розвитку, які не залежні від волі й бажання людей. Наприклад, натуральний ряд чисел був відомий ще в античності, а різні його закономірності математики продовжували відкривати через сторіччя й навіть тисячоріччя. Закони класичної ньютонівської механіки піддаються уточненню й математичному переформулюванню до цього часу. Відкриття в науці багато разів здійснювались одночасно в різних куточках земної кулі вченими, які не знали про існування один одного. Воістину світ знання є якимсь особливим світом («третім світом», за термінологією К.Р.Поппера, поряд зі світом фізичних процесів і світом психічних станів), який немов закликає під свої прапори пізнаючого індивіда і вказує, що, як і в якій послідовності ним повинно бути пізнане.

По-четверте, багато видних учених і художників щиро вірять, що наукові відкриття й художні твори не вигадуються й не винаходяться ними, а ніби вже існують в особливому «просторі думки» або «ландшафті смислу». За допомогою їхніх творчих зусиль вони лише розкриваються для підмісячного світу.

 

¹ Платон. Сочинения. В 4 т. Т. 2. М., 1993. С. 29 (75b).

За його власним свідченням, якому в нас немає підстав не довіряти, Моцарт міг чути відразу й цілком увесь музичний твір, ніби надчасово й надфізично переживаючи його ідею (чи ейдос). П.А.Флоренський був здатний бачити відразу весь математичний ряд Фур'є. За свідченням хіміка Кекуле, який відкрив бензольне кільце, воно приснилося йому вночі в образі змії, що кусає свій хвіст. Точно так само багато великих поетів переконані, що нічого не творять від себе і що ідея створюваного ними вірша вже ніби існує в якомусь особливому просторі, а їхня творча справа – дати їй крізь себе об'єктивно позначитися, ніби дозволити органічно «витекти» у світ у відповідних земних словах, ритмах і римах. С.А.Єсенін іменував себе «божою дудкою»; Марина Цвєтаєва підкреслювала, що виношує вірш як живу дитину; У.Блейк говорив, що лише записує те, що посилається йому зверху.

Всі вищенаведені факти пояснюють дивну живучість платонічного підходу до сутності знання в науці та філософії. Так, знання може трактуватись як сфера божественного буття й божественного слова – як Царство Христа-Логоса – у рамках різних варіантів християнської гносеології ¹. У цьому випадку світ істинного Божественного знання постає й у ролі онтологічної основи існування світу матеріальних речей (згадайте знаменитий початок Євангелія від Іоанна: «Спочатку було слово...»), і як джерело розумності індивідуальної людської душі (теза про людину як образ Божий), і як ціль пізнавальних прагнень людини й усього людства в цілому (знаходження Живої Істини Христа в Царстві Небесному), й, нарешті, як умова гносеологічного узгодження світу речей і світу ідей, коли ми маємо справу з повсякденним, науковим або технічним знанням. Щодо останнього моменту С.Н.Булгаков пише: «Логічний зв'язок речей, установлюваний у різних ракурсах діяльності розуму й розсудку, не суб'єктивний тільки, а об'єктивний, належить природі речей, і пізнання можливе тільки в силу причетності нашого розуму до розуму речей. Наше пізнання можливе лиш остільки, оскільки логічна сама дійсність і оскільки ми реально прилучаємося в ньому до Логосу»².

Крім християнських, існує досить велика розмаїтість пантеїстичних платонічних підходів до знання в дусі «філософії тотожності» Ф.В.Шеллінга чи гегелівського панлогізму, коли Бог, трактований як ідеальне єство світу чи як абсолютна логічна ідея, історично розкриває свою сутність в актах людського пізнання й творчості й у них же досягає повноти свого самопізнання та самоздійснення.

Але платонізм не є тільки надбанням філософського умогляду. Погляд на знання і на буття фундаментальних ідей як на особливу реальність поділяли і поділяють найбільші вчені з різних наукових галузей знання. Платоніками були математик, основоположник теорії множин Г.Кантор, логік Г.Фреге,

 

¹ Звичайно, на християнські гносеологічні побудови вплинув не тільки Платон, але не меншоою мірою й Аристотель з його вченням про Бога як нерухомо