РОЗВИТОК І ЗАКОНИ ДІАЛЕКТИКИ

 

1. РОЗВИТОК І ДЕТЕРМІНІЗМ

 

В основі діалектичних уявлень про буття лежать дві фундаментальні філософські ідеї (або два принципи), нерозривно пов'язані між собою.

Перший принцип може бути названий принципом детермінізму, який говорить про те, що світ являє собою впорядковане ціле, а не безструктурний хаос (позиція індетермінізму). У ньому є стійкість і повторюваність, внутрішня пов᾽язаність і єдність.

Другий принцип можна позначити як принцип розвитку. Він, на перший погляд, заперечує попередній і стверджує, що світ є реальністю, що незворотно і якісно розвивається, де завжди виникає щось нове, чого не було раніше й що не вкладається в рамки попередніх уявлень. Однак принцип розвитку, ясно виражений ще Гераклітом у його знаменитій метафорі потоку, куди неможливо ввійти двічі, протистоїть насправді не детермінізму, а позиції його учня Кратіла, який стверджував, що в ту саму ріку неможливо ввійти навіть один раз. Плинний потік є іншим у кожну наступну мить часу. Із цієї тези випливав, як відомо, і песимістичний гносеологічний висновок Кратіла (персонажа однойменного платонівського діалогу), що всі незмінні імена людської мови помилкові й не відповідають світовій стихії нескінченного становлення. Відповідно позиція Кратіла – це типовий варіант індетермінізму – вчення, що заперечує впорядкований і закономірний характер сутнього. Хаос кратілівського і хаос ніцшеанского типу – лише різні грані єдиної індетерміністської позиції.

Послідовний же детермінізм і послідовно проведений принцип розвитку, у свою чергу, діалектично передбачають один одного. Метафізичні позиції Парменіда й Геракліта цілком сумісні, й не тільки сумісні – вони потребують один одного для своєї онтологічної та логічної повноти, де долається їх вихідна історична однобічність. Обґрунтуємо цю важливу діалектичну тезу.

З одного боку, рух і розвиток повинні мати якісь незмінні загальні закони, інакше в їх основі повинні лежати якісь ще більш загальні закони, які викликають їх до буття, що було б самосуперечливим. Отже, самі загальні закони розвитку повинні бути єдині й незмінні. Про це ми вже писали вище. Визнавати ж розвиток, але заперечувати наявність його об'єктивних і загальних законів неможливо, тому що будь-яке заперечення загальної закономірності саме

претендує на загальний і закономірний характер. Заперечення ж розвитку як такого спростовується самою висунутою тезою (якщо вона нова), а якщо вона не нова, а тривіально незмінна, отже, виключається можливість виведення з неї всяких нетривіальних і цікавих наслідків, адже розвитку-то немає! Звідси необхідно зробити висновок, що заперечувати розвиток неможливо, тому що це або самосуперчливо, або тривіально, що в будь-якому випадку логічно небезпечно для того, хто міркує. Отже, розвиток з необхідністю є, і він закономірний, а якщо закономірний – отже, є й незмінні загальні закони розвитку.

З іншого боку, впорядкованість і пов᾽язність буття передбачає, що це буття не є абсолютною єдністю, позбавленою множинності та відмінності. У противному випадку в ньому не було б ніяких зв'язків, тому що для зв'язку потрібні принаймні два елементи, які хоча б чим небудь відрізняються один від одного. Відмінності без усякої тотожності – це абсолютна незв'язність буття, тотожна абсолютному хаосу, а тотожність без усяких відмінностей – це абсолютна гомогенність, простота й одиничність буття. Недарма Микола Кузанський тонко зазначив, що хаос і пітьма позамежні для розуму через їх абсолютну недосконалість, а Бог – навпаки, у силу своєї абсолютної світлоносності, досконалості та повноти. Тому практично у всіх теїстичних філософських системах Богу традиційно приписуються такі предикати: одиничність, абсолютна єдність і простота.

На відміну від гіпотетичного абсолютного хаосу й гіпотетичного трансцендентного Божественного буття реальне світове буття (однаковою мірою і матеріальне й ідеальне) це єдність у відмінностях і повязаність різного. Але процес розрізнення єдиного і єднання різного саме і є найбільш абстрактним діалектичним визначенням феномена розвитку. Завдяки йому буття впорядковане різними способами на різних рівнях – у межах від гранично досконалих до гранично недосконалих форм сутнього, від людини до найдрібнішого кварка, від вищого – свідомого – єднання автономних і творчих окремішностей до нижчої форми єднання, де зовнішнім механічним способом об'єднані якісно однакові елементи, практично позбавлені відмінностей. Так, духовне єднання людей на основі спільних коренів цілей діяльності якісно відрізняється від єдності атомів у якому-небудь камені або цілому гірському масиві.

Понад те, без послідовно проведеного принципу розвитку походження, структурний і функціональний зв'язок між подібними, здавалося б, абсолютно різними пластами і формами світового цілого залишилися б абсолютною загадкою¹, і вже тим більше позбавленими смислу стають принципові для нас, людей, питання: хто ми, звідки й куди ми йдемо? Без ідеї спрямованого й загального розвитку, без ідеї прогресу (з усіма тими принциповими застереженнями, які були зроблені в попередній лекції) сам світовий порядок перестає таким бути, тому що не може бути таких що не розвиваються целостностей і безглуздого, позбавленого цілей порядку. Такими можуть бути тільки сумативні та механічні системи, а також системи з органічною і навіть розумною цілісністю, що перебувають у стані деградації та розпаду, але вони, у переважній більшості випадків, є продуктами діяльності самої людини, яка забула про справжні цілі та цінності існування.

 

¹ Див. про моделі єдності світу в лекції 10 розділу II.

Нерозривний діалектичний зв'язок принципу розвитку і принципу детермінізму, еволюції та загальної організованості на загальнонауковому рівні підтверджують і творчо конкретизують:

а) парадигма глобального еволюціонізму з різними інтерпретаціями антропного принципу;

б) синергетична парадигма з негентропійними моделями еволюції та розкритими механізмами самоорганізації;

в) шар ноосферних досліджень, пов'язаних з вивченням нових властивостей живої речовини і роллю інформаційних процесів в існуванні та розвитку життя в Космосі;

г) сучасні моделі та експериментальні результати у фундаментальних науках – у фізиці¹, біології² і т.д.

Особливо слід зазначити заслуги системного руху, де зв'язок організованості та розвитку був підданий протягом XX століття докладному теоретичному осмисленню (піонерськими тут були праці А.А.Богданова з розробками тектології «загальної організаційної науки»)³, і сьогодні можна говорити про існування цілого ряду підходів до дослідження системних закономірностей розвитку⁴.

Існує омана, найчастіше притаманна представникам природничих наук, що наукові відкриття здатні радикально змінити наші погляди на загальні закономірності розвитку. Іноді, однак, ця нотка прослизає навіть у працях таких шанованих нами великих теоретиків-філософів, як П.П.Гайденко. Вона пише, що «сучасні уявлення про системи, які історично розвиваються, вносять багато конкретного в досить ескізні й абстрактні ідеї Гегеля. Понад те, є й такі нові аспекти, які не були представлені ні в гегелівській концепції розвитку, ні в її наступних розробках у неогегельянстві та марксизмі. Їх відкрило сучасне природознавство – фізика нерівновагих процесів, нелінійна динаміка і синергетика. Це ідеї когеренції та кооперативних ефектів. Філософські підходи, які вгадують ці характеристики, можна виявити скоріше в східних культурах, аналізом яких гегельянська традиція зазвичай нехтувала»⁵.

Якщо із твердженням про те, що сучасні наукові дослідження істотно конкретизують і збагачують гегелівські уявлення про розвиток, можна погодитися, то твердження про їх «ескізність» викликає заперечення.

По-перше, будь-які філософські та наукові моделі ескізні, тому що, як ми пам'ятаємо, спрощують і схематизують реальність. Питання, отже, не в ескізності, а в тому, наскільки евристичні за своїм пояснюючим і передбачаючим

 

¹ Див., наприклад, сучасні моделі «темної матерії», про які ми вже згадували. Вони дозволяють говорити про Всесвіт як універсально зв'язану систему: Родионов Б.У. Материя Всеединства // Дельфис. 2001. № 3. Див також працю Л.В.Лєскова: Лесков Л.В. На пути к новой картине мира // Сознание и физическая реальность. 1996. № 1–2.

² Див.: Шелдрейк Р. Новая наука о жизни // Дельфис. 2001. № 4; 2002. № 1–4.

³ Богданов А.А. Всеобщая организационная наука (тектология). М, 1989.

⁴ Див.: Урманцев Ю.А. Девять плюс один этюд о системной философии. М., 2001; Винограй Э.Э. Основы общей теории систем. Новосибирск, 1993.

⁵ «Круглый стол» журналов «Вопросы философии» и «Науковедение», посвященный обсуждению книги B.C. Степина «Теоретическое знание» // Вопр. философии. 2001. № 1.

потенціалом філософські моделі. Що ж стосується гегелівських уявлень про механізми розвитку, то вони досить детально продумані й адаптовані до досить різнорідного емпіричного матеріалу, у тому числі й стосовно до кооперативних ефектів у біології та соціумі. Для цього досить перечитати гегелівську Енциклопедію філософських наук.

По-друге, всі сучасні стратегічні ідеї типу «глобальної еволюції», «системної цілісності», «синергії» та «когеренції» – це прямий вплив діалектичних ідей німецької класичної філософії (насамперед Гегеля), які тільки сьогодні виявляють весь свій евристичний потенціал. Авторам доводилося розмовляти із професійними біологами, які щиро вважають, що в теоретичному плані біологічна думка ще й наполовину не освоїла багатства гегелівських ідей про сутність життя й еволюції.

По-третє, тільки тривала історія розвитку всіх сфер культури здатна підтвердити, що у філософській спадщині того чи того мислителя вічне, а що суєтне. Із цих позицій історія підтвердила велич Гегеля, незважаючи на безперервну, більше ніж півтористолітню критику його ідей. Багато його лютих недругів благополучно відійшли в історичне небуття, а от гегелівські ідеї продовжують жити й стимулювати наукову творчість. Ніякі ж дані сучасної науки, якими б революційними вони нам не здавалися, ніяк не спростовують загальних законів діалектичного розвитку, у тому числі й багатьох їхніх аспектів, установлених Гегелем. Наука на це просто не здатна в силу її предмета, мови і методів.

До цього ми переважно критикували цього великого представника німецької класичної філософії за логічний преформізм, зневагу даними конкретних наук, спекулятивність міркувань і т.д. Тепер же настав час підкреслити, що діалектична концепція Гегеля, на наш погляд, залишається вершиною діалектичної думки, що, до речі, багато в чому визначило й сильні сторони діалектико-матеріалістичної моделі розвитку, що базується на даній системі¹.

Гегелеві вдалося надати діалектиці системного характеру і виявити загальні закони розвитку:він має спіралеподібний характер, ним рухають діалектичні суперечності, а його феноменальним виявленням завжди будуть зміни якісних параметрів речей і процесів, які виникають через стрибки і перериви поступовості. Більшість наступних концепцій діалектики – від її матеріалістичних (як у марксизмі) до ідеалістичних (як в А.Ф.Лосєва і С.Л.Франка) варіантів – у тій або тій формі в основу своїх побудов кладуть категорійний апарат і діалектичні відкриття гегелівської філософії².

 

¹ Зокрема, існують дослідження, що демонструють майже повний збіг логіки першого тому «Капіталу» Маркса, принаймні розділів про діалектику товару і грошової форми вартості, з відповідною логікою розгортання гегелівської «Феноменології духу».

² Взагалі треба відзначити, що в цей час спостерігається певний ренесанс стосовно гегелівської філософії. Це відзначають і сучасні західні філософи, про що, зокрема, говорив нам при особистій зустрічі в січні 1998 року Х.Г.Гадамер. Він відзначав, що, з одного боку, повернення до Гегеля – результат своєрідного подолання етапу захоплення постпозитивізмом К.Поппера в Німеччині. А з іншого боку – відображення критичного ставлення до тієї хвилі деконструктивізму і постмодернізму, що прокотилася Заходом і Росією і яка, незважаючи на всю її популярність, у багатьох випадках виявляється змістовно набагато біднішою від концепції Гегеля, у тому числі й у загальних питаннях, які стосуються проблеми тексту, його інтерпретації та сприйняття.

 

2. ЗАКОНИ ДІАЛЕКТИКИ: МАТЕРІАЛІЗМ ЧИ ІДЕАЛІЗМ?

 

Не маючи можливості детально викласти діалектику Гегеля (це предмет спеціального аналізу)¹, відзначимо лише її деякі вузлові моменти.

Розглядаючи співвідношення ідеї та реальності,Гегель ставить проблему самої суті переходу від ідеального (логічного) до реального, від абсолютної ідеї до природи. У цьому розумінні гегелівський абсолют, або абсолютна ідея – це своєрідний логічний принцип, і він аж ніяк не існує у традиційному християнському теїстичному розумінні як особистий Бог, який творить світ вольовим актом. Правда, Гегель скрізь підкреслює, що це той же християнський Бог, але тільки філософськи осмислений «на рівні поняття».

Сама абсолютна ідея первісно занурена в нього всередину логічного ідеального простору і повинна якось вирватися відтіля. «Гегель обґрунтовує рух ідеї у позалогічний простір досить парадоксально: ідея саме тому, що вона завершена в собі, повинна сама вийти із себе та вступити в інші сфери»². Природа виявляється лише однією із цих сфер і відповідно етапом внутрішнього розвитку ідеї. «У пошуках визначеності й досконалості вона «вивільняє із себе» природу»³. Природа виявляється інобуттям абсолютної ідеї, її зовнішнім втіленням або відчуженою формою. «У природі ми не пізнаємо нічого іншого, крім ідеї, але ідея існує тут у формі озовнішнення (Entauserung), зовнішнього виявлення так само, як у дусі ця ж сама ідея є сутня для себе і така що становиться в собі й для себе»⁴.

Отже, природа пояснюється з ідеї, котра первісно лежить в її основі. Природний організм у всіх його матеріальних проявах маніфестує ідеальну субстанцію, що дала йому буття, а людський розум в актах пізнання здійснює процедуру «ідеалізації» природи, тобто виявлення її прихованого ідеального номологічного і функціонального змісту⁵.

Безумовно, ця думка по суті своїй ідеалістична, але чи настільки вона далека від матеріалізму, який же й сам визнає, що реальні закони природи сильно відрізняються від тієї ідеалізованої форми, в яку їх огортає пізнаючий людський розум? І який взагалі онтологічний статус природних законів, скажімо, постійної Планка чи структурно-математичних залежностей, котрі визначають гармонію розташування атомів у кристалі, зірок у галактиці чи досконалу форму раковин і морських зірок?

¹ Подібна робота вже значною мірою виконана історико-філософською думкою, у тому числі й російською. Вкажемо тільки на працю: Философия Гегеля и современность. М., 1973. Вона цікава своїм зіставленням гегелівської і марксистської діалектики. Серед праць найбільш глибоких теоретичних дослідників філософії Гегеля назвемо праці В.Ф.Асмуса, А.В.Гулиги, Е.В.Ільєнкова, М.Ф.Овсяннікова, І.С.Нарського, М.К.Мамардашвілі. З дореволюційних авторів безперечно центральною працею, присвяченою філософії Гегеля, варто визнати монографію: Ильин И.А. Философия Гегеля как учение о конкретно­сти Бога и человека. СПб., 1994.

² Быкова М.Ф., Кричевский А.В. Абсолютная идея и абсолютный дух в философии Гегеля. М, 1993. С. 118.

³ Там же. С. 119.

⁴ Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. Т. 1. М., 1974. С. 103–104.

⁵ Більш докладно ми поговоримо про цей гегелівський хід думки нижче, у лекції, присвяченій проблемам ідеальності нашої свідомості.

Яка реальність змушує матеріальні частки розташовуватись і взаємодіяти саме так, а не інакше, адже в самій матеріальній речовині та полі цих структурних залежностей виявити не вдається? Вони нам тілесно ніяк не дані, хіба що за допомогою комп'ютерного моделювання ми може наочно побачити віддалений аналог того, що прозріває в природі наш конструктивний і творчий розум. Але хіба хоч якась сучасна наука пояснила цю чудесну «когеренцію» між ідеями розуму, породженими в тиші наукових кабінетів, і самою природою?

Яка наукова теорія раціонально витлумачила дивну нематеріальну «кооперацію» між елементами і частинами матеріальних систем, яка визначає дивовижну красу та гармонію оточуючого нас Всесвіту?

Навіть і даючи інше, ніж Гегель пояснення вищенаведених загадок природи і механізмів її пізнання, ми однаково не можемо не захоплюватися величною спробою німецького мислителя створити цілісну філософію природи, виявити загальні закони розвитку суспільства і людського духу. Не вважаючи даний об'єктивно ідеалістичний підхід єдино можливим, не можна не відзначити, що гегелівська діалектика, опираючись на досягнення всієї попередньої філософської традиції, вплинула на весь наступний розвиток науки і філософії, привела до виникнення особливої діалектичної культури мислення, що дала блискучі метафізичні результати. Філософський аналіз проблем з позиції діалектики виявився однією з найбільш ефективних форм філософської рефлексії над світом, що дозволяє розглядати його як особливу цілісну систему, що розвивається за специфічними універсальними закономірностями.

Водночас діалектичний метод виявив разючу ефективність і при розв'язанні теоретичних проблем конкретних наук. Тому перш ніж перейти до аналізу елементів діалектичної моделі розвитку, вкажемо на видатних учених, які керувалися діалектичним методом і зуміли одержати загальнозначущі наукові результати. В економічній науці це К.Маркс, у фізиці – Н.Бор, у психології – Л.С.Виготський, у біології – І.І.Шмальгаузен і Дж. Бернал, у лінгвістиці – Ф. де Соссюр і М.С.Трубецькой, у теорії держави і права – Н.Н.Алексєєв¹, в історії культури і вивченні міфології – О.Ф.Лосєв і К.Леві-Строс.

Цей список учених можна було б і продовжити. Для нас же важливо тут підкреслити той момент, що вчений – людина прагматична, націлена на конкретний науковий результат. Якщо метод таких результатів не дає, то від нього вчені попросту відмовляються. Отже, діалектичний метод був ефективний, незважаючи на те, в якій інтерпретації він використовувався тим або тим мислителем – у матеріалістичній, як у Л.С.Виготського, ідеалістичній, як у раннього О.Ф.Лосєва періоду «Античного Космосу і сучасної науки», або ж специфічно східній, як у Н.Бора. Автори глибоко переконані в тому, що вже якщо між ідеалізмом і матеріалізмом взагалі немає ніяких підстав виривати

 

¹ Укажемо на блискучий і зважений діалектичний підхід цього євразійського автора до розуміння цивілізаційної своєрідності Росії у праці: Духовные предпосылки Евразийской культуры // Алексеев Н.Н. Русский народ и государство. М., 1998.

непрохідну прірву, то це тим більше безпідставно стосовно різних метафізичних інтерпретацій діалектики.

Її поділ на ідеалістичну і матеріалістичну діалектику досить умовний. І той і інший варіант дозволяють ефективно пояснювати реальне та ідеальне буття, ну хіба що метафізичні акценти будуть розставлені по-різному. Тому марксистське перекидання Гегеля з голови на ноги являє собою лише філософське спрощення уявлення про буття, що не змінює суті концепції, але робить її менш логічною. Це своєрідна інтерпретація ідеалістичної системи в матеріалістичному дусі. Проте, якщо подумки відмежуватися в одному випадку від абсолютної ідеї як першооснови, а в іншому – від наполегливих повторів матеріалістичних заклинань, то залишиться досить струнка система діалектичних законів і категорій, які, з одного боку, дозволяють нам успішно розробляти найважливіші онтологічні теми, а з іншого боку – служити ефективним засобом аналізу та розв'язання цілком конкретних пізнавальних, соціальних, ціннісних і екзистенціальних проблем.

При викладі законів і категорій діалектики ми будемо гранично лаконічні й обмежимося тут в основному проблемами так званої «об'єктивної діалектики», як її називали в діалектичному матеріалізмі. При всій відносності та спірності цього терміна в ньому є певний смисл, тому що він фіксує спрямованість діалектичної думки не на дослідження діалектики пізнавального процесу та логічних засобів осмислення діалектично суперечливих об'єктів, про що ми говорили в попередній лекції, а на універсальні закони розвитку будь-яких об'єктів і процесів у всіх стратах буття – від природної до спекулятивно-метафізичної. Це, на наш погляд, тим більше виправдано, що у російській філософській традиції давнього і недавнього минулого накопичено гігантський теоретичний матеріал з історії і теорії діалектики¹. Крім того, діалектичну природу категоріальної структури нашого мислення і принципи розумного мислення ми проаналізуємо в гносеологічному розділі наших лекцій.

Отже, відштовхуючись від інтерпретації класичної гегелівської спадщини, як правило виділяють три загальних закони діалектики: закон заперечення заперечення (або закон спіралеподібного характеру розвитку), закон переходу кількісних змін у якісні та закон єдності і боротьби протилежностей, який, на наш погляд, точніше було б іменувати «законом взаємодії протилежностей», з огляду на те, що фундаментальні протилежності буття (на кшталт матеріального і ідеального, чоловічого і жіночого, лівого і правого, внутрішнього і зовнішнього і т.д.) можуть і не боротись одна з одною, а навпаки, досить гармонійно одна одну збагачувати.

Закони діалектики не існують відірвано один від одного, а реалізуються як грані (аспекти) єдиного процесу розвитку чи, якщо змінити ракурс зору на гносеологічний, дозволяють усебічно зрозуміти й описати процес розвитку.

 

¹ Вельми цінними з висоти минулих років бачаться дискусійні публікації в серії «Над чим працюють і про що сперечаються філософи», присвячені законам діалектики: Диалектическое противоречие. М., 1979; Диалектика отрицания отрицания. М., 1983.

Взяті разом, вони можуть бути інтерпретовані як незмінна породжуюча матриця будь-яких процесів розвитку, які коли-небудь були, є чи відбудуться в майбутньому. Ці закони можна вподібнити Всесвітнім Правилам Гри, за якими «живе-грає» Космос, наша земна цивілізація, її окремі націй, культури, соціальні спільноти, ідеї чи неповторні екзистенції. Тут екстенсивно скінченні за кількістю закони породжують потенційно нескінченну множину конкретних варіантів і сценаріїв розвитку на всіх рівнях буття, по-різному проявляючись на цих рівнях.

Іншими словами, закони діалектики є типовим прикладом конкретно-загальної єдності, не відірваної від своїх особливих форм,а навпаки, здатних збагачуватися цією особливістю й тому нескінченно різноманітно виявляти свої сутнісні риси на рівні своїх одиничних проявів. Ясно, що вичерпати аспекти і форми прояву цих загальних законів розвитку людство не зможе ніколи, але це аж ніяк не заважає йому нескінченно уточнювати їх загальний метафізичний смисловий зміст.

У плані демонстрації єдності трьох законів можна сказати, що будь-який предмет або явище являє собою певну якість, де є єдність протилежних конститутивних тенденцій і сторін. У результаті кількісного нагромадження суперечливих тенденцій і властивостей усередині цієї якості виникає нерозв'язна суперечність. Розвиток предмета здійснюється через заперечення даної якості, але зі збереженням деяких властивостей у новій утвореній якості. «Брунька зникає, коли розпускається квітка, – писав Гегель, – і можна було б сказати, що вона спростовується квіткою; так само з появою плода квітка визнається хибним наявним буттям рослини, а в якості її істини замість квітки постає плід. Ці форми не тільки розрізняються між собою, а й витісняють одна одну як несумісні. Однак їхня плинна природа робить їх водночас моментами органічної єдності, в якій вони не тільки не суперечать один одному, а один так само необхідний, як і інший; і тільки ця однакова необхідність і становить життя цілого»¹.

Зрозуміло, що й характер якостей, і форми розв᾽язання суперечностей, і спрямованість розвитку цілого будуть досить сильно відрізнятися, скажімо, в неорганічній природі й у сфері людського духу, що, однак, зовсім не виключає принципової номологічної єдності між ними. Одне з лих метафізичного мислення (у розумінні антидіалектики) – невміння розбиратись у діалектиці субстанціально стійкого й акціденціально мінливого, загального й одиничного, сутнісного і виявленого, необхідного і вільного. Тут скрізь, як писав той же Гегель, «містяться однобічні... і виключаються протилежні визначення. Це взагалі строге «або – або», відповідно до якого стверджують, наприклад, що світ скінченний або нескінченний, але неодмінно лиш одне із цих двох»².

Іноді говорять, що є основні, а є неосновні закони діалектики, виражені парами граничних категорій типу «сутність – явище», «необхідність – випадковість», «можливість – дійсність»,

 

¹ Гегель Г.В.Ф. Феноменология духа // Соч. Т. IV. М., 1959. С. 2.

² Ві н же. Энциклопедия философских наук. Т. 1. М., 1974. С. 139.

«причина – наслідок», «форма – зміст» і т.д. Таке твердження не стільки помилкове, скільки надлишкове, тому що всі філософські категорії, якими оперує наше мислення, схоплюють найважливіші протилежні сторони буття. Шляхом прояснення їхнього категоріального змісту ми виявляємо якісь важливі універсальні закономірності функціювання, розвитку й упорядкованості навколишнього світу. Однак є чітко зафіксовані філософською категорійною мовою універсальні закономірності розвитку, а є категорійні онтологічні смисли (на кшталт виділених вище категорійних пар), які описують різні аспекти буття, але все-таки більше стосуються характеристики типів зв'язків, які існують у світі.

Іноді також запитують: чому універсальних законів три, а не два і не п'ять? Питання досить схоластичне і другорядне, з огляду на те, що в радянський період на філософський факультет МГУ і в Інститут філософії РАН приходили від філософськи мислячих громадян нашої держави цілі пачки листів, де відкривалися четвертий і п'ятий або ж один-єдиний всеосяжний закони діалектики. Цінність подібних вишукувань була найчастіше нульовою. Але якщо вже ми задали самі собі це питання, то, мабуть, можна було б відповісти так: двох законів розвитку – мало, а чотирьох – уже забагато¹.

Три закони розвитку подібні до трьох граней тетраедра – одного з п'яти правильних багатокутників Платона і мінімальної (за кількістю граней) об'ємної фігури, здатної стійко спрямовуватися вверх. Можна було б відповісти і словами П.А.Флоренського, який, аналізуючи християнську Трійцю, відзначив, що трійка і троїстий ритм – улюблене числове співвідношення в природі, таємниця якого назавжди залишиться прихованою. Втім, не можна повністю виключити можливість знаходження як четвертого закону діалектики, так і одного-єдиного, до якого можна було б звести наявні. Останній і так досить очевидний, виходячи з того, що ми говорили вище: у світі існує закон загального вдосконалення всіх придатних для цього форм. Однак конкретизацією цього єдиного і одного закону в усякому випадку будуть всі ті ж три закони діалектики, які описують:

а) джерела і рушійні сили (закон взаємодії протилежностей),

б) механізми (закон переходу кількісних змін у якісні),

в) загальну архітектоніку² (закон заперечення заперечення) розвитку. Тому перейдемо тепер до короткої характеристики цих законів і виведення з них деяких цікавих наслідків.

 

3. ЗАКОН ЗАПЕРЕЧЕННЯ ЗАПЕРЕЧЕННЯ

 

Цей закон стверджує, що в процесі розвитку кожен наступний щабель є, з одного боку, запереченням попереднього

 

¹ На кшталт того, що однієї субстанції для побудови цілісної онтології мало, а трьох – уже забагато. Однак у цьому випадку ми маємо справу з динамічною закономірністю.

² Цей термін більш точний, ніж абстрактне поняття «спрямованість розвитку». Ясно, що розвиток спрямований і найчастіше прогресивний, але закон заперечення заперечення розкриває саме загальну конфігурацію і ритм будь-якого розвитку.

 

 

щабля (через заперечення якихось властивостей і якостей), а з іншого боку – запереченням цього заперечення, оскільки відтворює у зміненому предметі на новому щаблі й у новій якості деякі властивості та якості щабля, який був підданий запереченню раніше. Іншими словами, у будь-якому розвитку (регресивному чи прогресивному) на будь-якому рівні буття завжди діалектично поєднуються моменти руйнування старої системи і моменти наступності, тобто збереження властивостей старої системи у межах знову посталої при збагаченні їх новою, нехай і наймінімальнішою якістю.

Закон заперечення заперечення фіксує дуже важливу сторону розвитку – обов'язкову наявність у ньому елементів поступовості й водночас циклічності, зворотності і незворотності. Будь-яка система¹ у своєму нинішньому й розвиненому стані несе в собі риси свого минулого, які модифікуються в новій цілісності, але при цьому можуть зберігати і певну автономність у вигляді відповідних властивостей, частин і елементів нової системи.

Приміром, в організмі людини існують і неорганічні сполуки, і рослинні, і тварини клітини. У сучасному суспільстві можна зустріти риси найбільш архаїчних укладів життя. На острові Борнео й у джунглях Амазонки племена дотепер живуть на рівні кам'яного віку. В сучасній культурі зберігаються цінності й вірування, що йдуть корінням у глибоку стародавність. Без такого збереження й відтворення етапів і рис своєї історії не може ефективно функціювати й обновлятися нова цілісність.

Зовсім не випадково онтогенез особини повторює деякі риси її філогенезу, тому що ефективність і своєрідна раціональність ранніх етапів онтогенезу перевірена тривалою дією природного добору й високо адаптивна. У суспільстві зберігаються чарівні казки, старі прислів'я, прикмети і приказки. Вони винятково корисні для виховання підростаючого покоління та орієнтації в навколишньому світі, тому що в концентрованому вигляді зберігають мудрість попередніх поколінь. Великий теоретик завжди звертається до історії своєї науки, здійснюючи її своєрідне творче осмислення й зняття, але водночас підживлюючись творчим багатством її ідей і логічних ходів думок. Недарма італійський вчений-хімік С.Канніцаро, з ім'ям якого пов'язують завершення формування атомно-молекулярної теорії, писав: «Часто буває, що розум, який засвоює нову науку, повинен пройти всі фази, які пройшла наука у своєму історичному розвитку»².

Не випадково в методологічному плані закон заперечення заперечення трансформується в найважливіший діалектичний принцип єдності логічного й історичного. Цей принцип підходу до предмета стверджує, що система у своєму розвиненому стані несе риси своєї історії й поза звертанням до неї не може бути систематично й цілісно зрозумілою. З іншого боку, саме в розвиненому стані предмета, в логіці його функціювання варто шукати ключ до раціональної реконструкції його історії і водночас до історії його пізнання. Реалізація цієї вимоги настійно необхідна, коли предметом нашого дослідження стають складноорганізовані та формовані системи

 

¹ Чим вище рівень її організації, тим більш виразний цей процес.

² Цит. за: Джуа М. История химии. М., 1978. С. 212.

у живій природі, у суспільстві та у сфері духу. Зокрема, саме тут криється розгадка того, що кращі історії філософії пишуться великими мислителями типу Гегеля і Кассірера, а теоретичні дослідження у філософії неможливі без звертання до ключових історичних ходів філософської думки.

З огляду на все викладене, цілком справедливо розглядати закон заперечення заперечення як закон діалектичного синтезу ¹. Його дія забезпечує, з одного боку, якісне перетворення систем і появу нових предметів і явищ, а з іншого, зберігає їх генетичний зв'язок з попередніми явищами і предметами.

Стосовно різних сфер дійсності закон заперечення заперечення треба коректувати. У найбільш явному і всебічному вигляді він проявляється стосовно суспільних явищ і у сфері духовного життя. Тут найбільш явну форму має наступність із періодичним поверненням до рис минулих етапів розвитку, з періодичним структурним відтворенням колись уже наявних типів соціальних зв'язків, способів життєдіяльності та картин світу. Будучи підданими запереченню й забуттю, якісь суспільні структури й інститути, традиції та ідеї реанімуються в новому історичному контексті, знаходять нове життя і плоть. Наша країна останнього часу – найбільш наочний тому приклад. Гнані при радянській владі приватна власність, підприємництво і церква (перше заперечення) набули після катастрофи СРСР (друге заперечення) центрального місця. Відповідно відбулася реабілітація (заперечення заперечення) того, що критикувалося при радянській владі: успіхи царської Росії в міжнародній політиці й економіці, розв'язання національного питання і т.д.

Існує, очевидно, і певна історична циклічність, коли відтворюються типові конфліктні політичні ситуації й дилеми вибору майбутніх шляхів розвитку, що закликають під історичні прапори певні типажі й відтворюють подібні структури дій. Так, історики відзначають, що ситуація періоду розпаду Радянського Союзу кінця 80-х – початку 90-х років XX століття дивно подібна з ситуацією першої половини XIV століття, коли ворожнеча князів і забуття національних інтересів привели майже до повного розпаду Русі, нечуваного шкурництва і зрадництва владних соціальних верств. Ситуація 1991 року в Росії разюче нагадує ситуацію після лютого 1917 року, з дивним збігом діючих тоді й тепер головних політичних типажів.

Якщо звернутися до духовної культури і до науки, то й тут широко відомий феномен повернення до ідей і концепцій, здавалося б, давно і міцно забутих. Так, античний атомізм був відроджений наукою Нового часу, грецькі художні та філософські ідеали відтворилися в добу Відродження аж до буквальних і свідомих спроб реконструкції минулого, коли Лоренцо Медічі ототожнює себе з Периклом у межах Флорентійської платонівської академії, а, скажімо, Мікеланджело відводиться роль нового Фідія. Втім, таку циклічну повторюваність не треба абсолютизувати і тим більше

 

¹ Див., наприклад: Алексеев П.В., Панин А.В. Философия. М., 1997. С. 463-473.

соціально міфологізувати, тому що буквального повернення до старого ніколи не відбувається. Правий Геракліт, що в ту саму соціальну й культурну ріку не можна ввійти двічі.

Менш очевидна подібна відтворюваність минулого за принципом заперечення заперечення на рівні живої та неживої природи. Це навіть дало підставу ряду дослідників заявити, що закон заперечення діє тільки в сфері духу й соціуму. Здається, що це зайвий радикалізм. Типовим контрприкладом, крім повторення етапів і рис філогенезу в онтогенезі, можна вказати на повернення до рис предкових форм при потраплянні виду чи організму в нове середовище, яке вимагає відповідних реакцій.

У живій природі різноманітними є і циклічні і спіральні процеси, щоправда, без жорсткої тріадичності гегелівського типу за принципом «теза – антитеза – синтез». На рівні неорганічної природи ми можемо також спостерігати численні коливальні та циклічні процеси, які лише на перший погляд створюють враження повної зворотності. Крім того, на рівні фізичних форм часті явища повного і незворотного розпаду систем, починаючи з атомів і закінчуючи цілими зоряними системами. Однак як показують сучасні синергетичні дослідження, повної зворотності немає ніде, як нема і повного переходу речей і явищ у стан повного небуття без усякого впливу на навколишні процеси. Так, кожна нова реакція ядерного розпаду хоч чимсь, але відрізняється від попередньої; жодна планета в Сонячній системі не повторює повністю свою поперед