У певному розумінні людина – це не тільки вінець, а й завжди потенційне фіаско світового буття.

Залишаючи осторонь украй складне поняття прогресу, повернімося до категорії «розвиток». Серед безлічі концепцій, що позитивно розв᾽язують питання про мінливість світу і його незворотний якісний розвиток¹, можна виділити ряд основних моделей.

 

4. ОСНОВНІ МОДЕЛІ РОЗВИТКУ

 

Насамперед виділимо концепції регресивного розвитку, де незворотні якісні зміни йдуть у напрямі постійного зниження якісних характеристик буття, його неухильної функціональної та структурної деградації. Найчастіше акценти на регресивних аспектах розвитку мають локальний характер і обмежуються соціальними процесами. Наприклад, у концепції російського мислителя К.Н.Леонтьєва сучасне суспільство рухається до втрати якісної розмаїтості, до згубного демократичного всезмішання й культурного нівелювання. Регресивний погляд на суспільство властивий французькому консерватизму, лідером якого є Р.Генон. На його думку, всі сучасні релігії (крім ісламу) і духовні вчення – продукт історичної деградації і втрати повноти первісної Сакральної Традиції. У принципі все сучасне суспільство з його технікою, демократією, профанною наукою і філософією – духовно й соціально деградуючий утвір. Однак усі ці підходи не нові.

Найбільш систематичний варіант регресивної теорії розвитку представлений у китайській класичній філософії, особливо її конфуцианській і меншою мірою даоській традиції. Тут постулюється теза, що тільки предки були цілком мудрими людьми (чжуань цзи), яким був зрозумілим голос Неба і Дао і які, корячись надособистому світовому закону, вели гармонічне соціальне, сімейне й особисте життя. Чим далі розвивається суспільство, тим менше цілі й стимули людського буття узгоджуються із законами світового

¹ Ми залишаємо за межами нашого розгляду ортодоксальні креаціоністські моделі, неоплатонічну доктрину еманації, а також різні варіанти теорії абсолютного круговороту стоїчного типу чи ідею «вічного повернення» Ф.Ніцше. На наш погляд, вони становлять скоріше історичний і загальнокультурний, ніж теоретичний інтерес.

життя, а отже, тим більш нещасно й дисгармонічно живе людина. Аналогічні мотиви втраченого «золотого віку» можна знайти в індійській і грецькій філософських традиціях. Правда, в усіх древніх традиціях підкреслюється, що існуючий регресивний етап має рано чи пізно змінитися новим культурним зльотом і соціальним розквітом. Ідея ж універсального і постійного світового регресу має екзотичний характер і є плодом песимістичних антисцієнтистських настроїв XX століття.

Серед філософських теорій розвитку, що приймають ідею прогресу, потрібно в першу чергу виділити еволюціоністську модель, висунуту Г.Спенсером (1820–1903), яка й до цього часу досить популярна в середовищі біологів. Тут обґрунтовується думка про загальну поступову еволюцію природи від простого до складного, де всі системи (неважливо, біологічні, соціальні чи ментальні) еволюціонують шляхом появи нових елементів (диференціація) і їх наступного об'єднання (інтеграція) у межах нової цілісності, переходячи «від невизначеної незв᾽язаної однорідності до певної зв'язаної однорідності»¹ до того часу, поки не здобудуть рівноваги із зовнішнім середовищем, не адаптуються до неї.

Еволюцію тут можна образно вподібнити підйому автомобіля пандусом, де немає якісних стрибків і переривів поступовості, принаймні з погляду дії базових функціональних і структурних закономірностей. Відповідно при еволюціоністській позиції завжди виникає редукціоністська спокуса звести складне до простого, вище пояснити з нижчого. Найбільш явні приклади такого роду – заперечення якісних розривів між людиною і твариною, живою і неживою природою. Недоліки й обмеженості такої моделі мають історичне виправдання й пов'язані з абсолютизацією еволюційного підходу в біології та його використанням для пояснення іншого класу явищ, наприклад, суспільства або природи в цілому. У результаті заперечуються стрибки «вибухоподібного типу», які найбільшою мірою характерні саме для суспільних явищ.

Протилежною моделлю прогресивного розвитку є е мерджентизм. Його з тими чи тими варіантами розвивали Л.Морган, Д.Александер, Г.Плеснер, А.Бергсон. Суть емерджентизму полягає в абсолютизації стрибкоподібного характеру розвитку і повної незвідності вищого до нижчого. У результаті нова якість ніяк не може бути пояснена із закономірностей функціювання нижчого щабля. Процес розвитку являє собою ніби драбину, де простір між вищим і нижчим щаблем нічим не заповнений. Між ними існує принциповий онтологічний розрив.

У пізнанні він найчастіше заповнюється різними спекулятивними схемами із залученням понять типу «божественної волі», «катастрофічності світового розвитку», «творчого пориву», «космічної генетичної програми» і т.д. Іноді ж просто стверджується, що людина в принципі не може передбачити настання нової якості, виходячи зі знання теперішньої якості. У результаті

¹ Спенсер Г. Основания социологии. Т. 1. СПб., 1876. С. 454.

дійсність іноді представляється в емерджентних концепціях як система спонтанно виникаючих і функціонуючих рівнів світового буття.

Своєрідний синтез еволюційних і емерджентних підходів на базі християнської креаціоністської настанови був запропонований у російській релігійній філософії B.C.Соловйовим і Н.О.Лоським. Оскільки вона за ідеологічними причинами не розглядалась у вітчизняній філолофсько-теоретичній літературі, то ми освітимо її трохи більш докладно.

У «Виправданні добра» B.C.Соловйов розглядає еволюцію Космосу як процес «всесвітнього вдосконалення»¹ і виділяє п'ять царств-щаблів на цій великій драбині життя: мінеральне, рослинне, тваринне, людське і Царство Боже. Кожне з них характеризується підвищенням «буття з погляду морального смислу, здійснюваного в богоматеріальному процесі»².

В процесі еволюції кожне наступне царство не просто механічно змінює попереднє, а органічно виростає на його основі, де кожне нижчестояще є матеріальною базою – ніби несучою основою³ – вищестоящого царства. Так, без мінеральної основи не було б рослинності, рослинність – основа існування тваринного світу, тваринні органи і клітини – необхідні елементи тілесного життя людини. Понад те, кожен наступний щабель включає всі попередні на правах підпорядкованих моментів.

На думку B.C.Соловйова, майже в повній злагоді з діалектико-матеріалістичною концепцією розвитку, відбувається процес «збирання Всесвіту», де вищий щабель містить у собі всі нижчі, але сам не зводиться до них. Загальна ж картина еволюції і тут і там нагадує конус, який має чітку спрямованість до появи людини. Однак на цьому подібності між соловйовською теорією еволюції і марксистською діалектико-матеріалістичною теорією закінчуються. Якби великий російський філософ обмежився подібним поглядом на сутність еволюції, то був би навіть на порядок нижче марксизму, тому що той, як відомо, зумів розкрити ряд важливих і об'єктивних діалектичних закономірностей розвитку, до речі, не оцінених по достоїнству в російській релігійній філософії, за винятком хіба що А.Ф.Лосєва. Про це ми докладно поговоримо в наступній лекції.

Однак B.C.Соловйов розвиває підхід, який серйозно відрізняється як від діалектико-матеріалістичного, так і від загальнонаукового погляду на еволюцію як на прогресивний рух від нижчого до вищого. Незважаючи на те що вищі форми еволюції справді організовуються на базі нижчих і з'являються в історичному часі начебто після них, за B.C.Соловйовим, було б абсолютно невірно вважати, що нижче породжує вище, постає його генетичною причиною. З його погляду, порядок істинно сутнього аж ніяк не тотожний порядку явищ і ніщо так часто не обманює нас, як саме емпірична очевидність. Насправді ж саме вище передує нижчому й організовує його й ніколи не може бути пояснене з останнього. «Життя є деяким новим позитивним

 

¹ Соловьев B.C. Сочинения. В 2 т. Т. 1. М., 1988. С. 267.

² Там же.

³ Тобто те, що здатне нести на собі щось, але саме собою є вторинним і неістотним з погляду несеного змісту.

змістом, – зазначає B.C.Соловйов, – чимось більшим порівняно з безжиттєвою матерією, і виводити це більше з меншого – означає стверджувати, що щось у дійсності походить з нічого, тобто чисту нісенітницю»¹.

Еволюція, феноменально розгортаючись від простого до складного, створює матеріальні умови для організації вищих систем, але «власний позитивний зміст вищого типу не виникає знову з небуття, а існуючи споконвіку, лише вступає (у певний момент процесу) в іншу сферу буття, у світ явищ»². Образ вищого, за B.C.Соловйовим, з метафізичного – ідеального – стану лише переходить на проявлений план, до цього активно формуючи з майбутнього свої матеріальні несучі основи в теперішньому³. Це подібне до того, коли б ідеальна мета «наводила» матеріальні причини для того, щоб реально здійснитися.

Так, для своєї вищої мети – актуально реалізованого Боголюдства – Всесвіт повинен послідовно пройти через мінеральне, рослинне, тваринне й людське царства. Саме цією надчасовою вищою метою космічного процесу визначається і загальна логіка світового розвитку, і його конкретні історичні етапи.

Н.О.Лоський, аналізуючи різні теорії еволюції, визначає теорію B.C.Соловйова як супранатуралістичну, яка враховує і матеріальні умови еволюції, і додає до них ідеальну основу. Ця теорія «бере від природознавства всю фактичну сторону еволюції, але, понад те, вона вбачає у фактах ціннісну і смислову сторону їх....Задум Вол. Соловйова є одна зі спроб ідеал-реалістичної релігійної філософії виробити цілісне світорозуміння, що містить у собі синтез науки, філософії і релігії»⁴. Власний погляд на розвиток у Н.О.Лоського досить близький до концепції B.C.Соловйова. Він лише робить більший наголос на власну активність і свободу еволюціонуючих монад – основних суб'єктів космічного процесу. По суті російські мислителі послідовно екстраполюють принципи цільової детермінації, що мають основне значення для людського буття, на нижчі шари світового цілого.

Сьогодні подібна екстраполяція у світлі даних з космології та синергетики, які ми наводили вище, вже не здається такою екзотичною і спекулятивною. Навпаки, її незалежно від філософії висловлюють багато натурфілософуючих натуралістів. У певному розумінні подібна цільова детермінація як детермінація майбутнім, протилежна причинному зв'язку як детермінації минулим, а будь-який момент теперішнього часу може бути розглянутий як точка перетинання двох цих фундаментальних ліній детермінації⁵.

Показово, що чим вищий еволюційний рівень розвитку, тим, очевидно, більшу питому вагу і значення починає мати саме цільова

 

¹ Соловьев B.C. Сочинения. В 2 т. Т. 1. М, 1988. С. 272.

² Там же. С. 274.

³ При цьому варто пам'ятати, що цей простір ідеальних цілей має свою матеріальну несучу основу у вигляді софійної першоматерії, про що мова в нас ішла в попередній лекції, коли ми аналізували софіологічну парадигму в онтології.

⁴ Лосский Н.О. Чувственная, интеллектуальная и мистическая интуиция. М., 1995. С. 326.

⁵ Більш докладно про детермінізм мова йтиме в наступній лекції.

детермінація. Людське буття – наочний тому приклад. Справді, якщо людина твердо поставила собі мету, скажімо, отримати вищу освіту, то цей ідеальний образ майбутнього буде визначати її найважливіші вчинки в сьогоденні (успішне складання в строк іспитів, відвідування вузу і т.д.), немов наводячи рушійні матеріальні причини для свого реального здійснення. Звичайно, тут можна було б заперечити, що образ майбутнього існує-то в індивідуальній людській голові саме в даний момент часу, тому про майбутнє тут можна говорити лиш у віртуальному розумінні. Однак цей аргумент переконливий тільки для того, хто заперечує об'єктивне й безпосереднє існування думки поза індивідуальною людською головою, а також можливість зворотного детермінуючого впливу цієї думки на індивідуальний творчий процес. Однак усе більше фактів із дуже різних сфер знання говорить про те, що наше психічне життя аж ніяк не замикається в межах нашої черепної коробки. До цієї найважливішої та вкрай складної теми сучасного наукового і філософського дискурсу ми ще повернемось у межах гносеологічного розділу курсу.

Однак онтологічний статус цілей у кожному разі залишається великою теоретичною проблемою. Здається, що ідеалізм теїстичного типу є тут настільки ж сумнівним, як і послідовний матеріалізм, який заперечує всяку об'єктивну наявність цілей у природі. Здається, що тут знов-таки найбільш евристичною є монодуалістична настанова, а позитивні елементи еволюціонізму, емерджентизму й супранатуралістичного еволюціонізму, так само як і раціональні ідеї в теоріях «круговороту» й регресу, здатна органічно зняти діалектична концепція розвитку,звільнена від своїх ідеологізованих і, так би мовити, «партійних елементів».

Трохи вище ми підкреслювали евристичне значення діалектики як логічного та методологічного засобу цілісного осмислення суперечливості руху будь-якої природи. У наступній лекції ми розглянемо переваги діалектичного підходу до проблем розвитку і до проблем детермінізму.

 

 

ЛЕКЦІЯ 14.

ДІАЛЕКТИКА БУТТЯ: