Б) ЦЕРКОВНА ЄДНІСТЬ В ТЕОЛОГІЧНО-ЛІТЕРАТУРНИХ ТВОРАХ П. МОГИЛИ

Аналізуючи ставлення Петра Могили до католицької церкви, крім його дипломатично-організаційної участи на цьому відтинку, немале значення в екуменічній акції відограли також інші аспекти його церковної діяльности, насамперед праця Могили в ділянці створення міцної ідеологічної основи для своєї церкви. Він був свідомий, що провести діялог можуть тільки два рівнорядні чинники, тому намагався всіма можливими засобами зміцнити організаційну структуру, рівень освіти та теологічні основи самої православної церкви.

На іншому місці вже була мова про величезні реформи, що їх впровадив Петро Могила для скріплення організаційного і матеріяльного стану, як також для піднесення культурно-освітнього рівня православної церкви.

Нам залишається ще прослідити його теологічні твори, щоб побачити який погляд він мав щодо інших церков та їхньої віро-науки. При цьому заздалегідь слід зазначити, що в більшості випадків Могила не був единим автором, приписуваних йому творів, однак він надавав ідею і був душею написаного тексту. Одним з найближчих його співробітників у написанні релігійних творів був ігумен Ісайя Трофимович Козловський.

1) «Православне ісповідання віри»

Капітальний твір Петра Могили та Ісаї Трофимовича, який став основою для віронауки всього православія — «Православне ісповідання віри», називався спершу «Виклад віри церкви Малої Росії»117). Розглянений на київському соборі (8. 9. — 18. 9. 1640), згодом на помісному соборі в Ясах (15. 9. — 30. 10. 1642), з деякими поправками грецького теолога Мелетія Сіріґоса, «Виклад віри» був затверджений 11. 3. 1643 р. чотирма патріярхами Сходу: Партеній Константинопільський, Йоанікій Александрійський, Макарій Антіохійський і Паїсій Єрусалимський, які уважали, що «Виклад віри» є згідний з догмами Христової Церкви, повністю згідний зі святими канонами, так що ніщо не протирічить тому, щоб Церква його прийняла. Ось текст прийнятий Синодом:

«Партеній — милостю Господа Архиепископ Константинополя, нового Риму, і Патріярх Вселенський.

Наша смиренність разом з Синодом Архиєреїв й духовенством розглянули книгу, що її надіслала нам Церква Малої Росії (України — А. Ж.), нашої сестри, під заголовком «Православне Ісповідання віри Церкви православної і апостольської Христа». Ця книга складається з трьох частин: віра, любов і надія. А саме: віра охоплюс дванадцять точок Святого Символу. А любов охоплює десять заповідей та ті, що їх вимагає святе і Господом надхненне Письмо старо- і новозаповітне; та надія, що обіймає Господ­ню молитву і дев'ять блаженств Святої Євангелії. Цю книгу ми знайшли згідну з догмами Церкви Христової й з святими канонами, так що вона (книга) не противиться їй (Церкві). А друга частина книги, яка з правого боку, написана латинською мовою, ми її не читали, і затверджуємо тільки ту частину, яка написана нашою мовою (грецькою — А. Ж.), та на основі загального вирішення Синоду сповіщаємо, що вона (книга) є у всьому правдива і православна, та радимо кожному християнинові Східньої і Апостольської Церкви її читати, та щоб від неї не відмовлялися. Тому й підписано книгу для безперервного її утвердження. Року Божого 1643, місяць березень, день 11.

Власноручні підписи їх святостей такі:

ПартенІй милостю Господа архиепископ Константинополя, нового Риму, і Вселенський Патріярх.

Йоанікій милостю Господа -— папа і патріярх великого города Александрії і вселенський суддя.

Макарій милостю Господа Патріярх великого Господнього города Антіохії.

Паїсій милостю Господа Патріярх святого города Єрусалиму.

(Єпископи) Ангірії — Лаврснтій, Ларісії — Григорій, Халкедонії — Пахомій, Адріянополя — Партеній, Берії — Йоанікій, Родеса — Мелетій. Метімнії — Корнелій, Лакедемонії — Гавриїл, Пул — Партеній.

Великий лоґоерет великої Церкви — Ласкар, великий економ великої Церкви — Христод...» 118).

Двадцять років пізніше, 20 листопада 1662 p., Нектарій, патріярх Єрусалимський, підтвердив, шо «Православне ісповідання віри» було твором Петра Могили. Поручаючи цей твір вірним, він писав: «Ця книга називається «Православне ісоповідання» греків, себто правдиве і чисте, яке не має ніякої домішки інших релігій. Ця книга складена насамперед Руською Церквою, яка від свого початку йшла правдивим шляхом...» 118а). Патріярх Нектарій подає історію створення цього твору митрополитом П. Могилою, та пояснює про його затвердження Св. Синодом 1643 р. В 1672 р. Панаіоті домігся поновного затвердження «Православного ісповідання віри» константинопільським патріярхом Діонисієм.

Могила не був згідний з деякими поправками, що їх ввів до «Ісповідання» — Сіріґос на Яському соборі, а згодом затвердили патріярхи. Останні й не поспішали видавати твір, написаний не греком. Тому київський митрополит видав 1645 р. дещо скорочений текст «Ісповідання» в якому не взяв до уваги зміни, внесені Сіріґосом. Насамперед видав по-польському: «Zebranie krotkiey nauki о artykutach wiary prawoslawno-katholickiey chrzescianskiey...», а згодом і «діялектом руським» під заголовком «Събра-ние короткой науки о артикулах в^ры православно-кафоличес­кой христианской ведлуг вызнаня и науки церкве...«

Для ясности слід коротко з'ясувати долю «Православного 1с-повідання віри» та схематично представити його відношення до «Малого Катехизису — Събраше короткой науки...»

Розглянене і схвалене на Київському соборі 1640 p., «Православне Ісповідання віри» — П. Могили і Ісаї Трофимовича Коз-ловського (текст У І), щоб здобути канонічну силу, потребувало схвалення Вселенської Православної Церкви. Для цього було вислано посольство до константинопільського патріярха Парфенія, яке представило йому «Православне ісповідання віри». Патріярх скликав у Ясах помісний собор 1642 р., на якому розглянено латинський переклад (текст ЛІ) «Ісповідання віри», що його підготували київські богослови на чолі з І. Трофимович-Козловським.

Яський собор розглянув і виправив деякі місця ЛІ, особливо за вказівками Мелетія Сіріґоса, відомого грецького богослова. Останньому Яський собор доручив перекласти «Православне ісповідання віри» на грецьку мову, що він і зробив, внісши деякі зміни в тексті ЛІ. Цей ноеий текст (ГІ) і був остаточно затверджений 11 березня 1643 р. Вселенськими патріархами.

Ні один з цих текстів: УІ, ЛІ. ГІ — не зберігся.

Натомість у Паризькій Національній Бібліотеці, в рукописному відділі під числом 1265 грецької секції зберігається рукопис «Православного Ісповідання віри», що його надіслав Оліс де Ну-антель, французький посол v Константинополі, 2] вересня 1673 р. королеві Людовікові XIV. додавши до рукопису таку замітку: «Ми, Шарль Франсуа Оліє де Нуантель, королівський радник і амбасадор Й. В. вельми християнського Короля при Отаманській Порті, — свідчимо і запевняємо всіх, що цей рукопис латинською й грецькою мовами, який має заголовок «Православне Ісповідання Східньої Церкви» дав нам пан Панаіоті. перший драгоман Порти. Він запевнив нас, що рукопис безперечно доводить автентичність книги, яка під тим самим заголовком була видрукувана його (Панаіоті) заходами (завдяки Панаіоті «Православне ісповідання віри» Могили було вперше видане в Голляндії 1667 р, А. Ж.), бо цей рукопис є одним з оригіналів і містить в собі справжні підписи патріярхів. Пан Панаіоті, стараючись спростувати наклепи, що їх кидають на його Церкву, прохав Його Величність прийня­ти цей рукопис...» 119).

Панаіоті був учнем М. Сіріґоса і по цій лінії зацікавився «Іс-повіданням» і тому пізніше його видав 1667 р. З цього голляндського видання згодом появився румунський переклад 1691 p., a церковно-слов'янський переклад вийшов 1696 р. у Москві.

Паризький рукопис має 147 аркушів з двома текстами: ліворуч грецький переклад Сіріґоса. праворуч латинський текст, схвалений у Ясах, на підставі київської редакції, тільки з деякими поправками Сіріґоса. Цей же паризький рукопис мав правдоподібно послужити також для видання голляндського «Православного Ісповідання віри».

 

Не бувши згідним з поправками М. Сіріґоса, що їх він вніс до «Православного Ісповідання віри», П. Могила видав в 1645 р. польською мовою «Zebranie krotkiey nauki о artykulach wiary prawosiawno-katholickiey chrzesciaiiskiey...» (П І) і сучасною українською «Събрание короткой науки о артикулах вЪры православно-кафолической христианской...» (УП), або як звичайно називають це видання «Малий Катехизис». Зміст останнього мав би бути скороченим відповідником «Православного Ісповідання віри» прийнятого на Київському соборі 1640 р.

Деякі дослідники намагалися довести, що «Православне іспо­відання віри» П.Могили мало антипротестантське джерело. Так румунський історик Н. Йорґа писав: «Константинопільський патріярх Партеній домовився з П. Могилою, щоб засудити кальвіністичні погляди, що були в «Ісповіданні ^ч Кирила Лукаріса...» 120). Цю тезу старалися удокумснтувати А. Мальві й М. Віллер, уважаючи, що: «Православне ісповідання було реакцією на непорозу­міння, що його спричинили на греко-слов'янському Сході кальвінізм Кирила Лукаріса» 121).

З другого боку П. П. Панаітеску писав: «Це чудове ісповідання віри є не менш антикатолицьким, як антикальвіністичним. Одночасно католицька доктрина про «філіокве» і чистилище с майстерно спростована з доказами теологічними й історичними. Тут добре відчувається руку Могили, союзника протестантів і ворога католиків» 122). Такої ж думки були російські дослідники Малишевський і Нікіцький 123).

До цієї тези слід додати деякі дані про ставлення тогочасної католицької церкви до «Православного ісповідання віри». Ф. Паль публікує листи католицького місіонера П. Ліґарідіса до Конґреґації пропаґанди віри, який, перебуваючи у Константинополі, робив всі можливі заходи, щоб не допустити до ратифікації рішень Яськоґо собору, головне до затвердження «Ісповідання». Цей місіонер, який діяв з доручення Коні'реґації, уважав «Ісповідання» за твір у великій своїй частині фальшивий і єретичний...» 124}.

Ще інші історики уважали, то твір П. Могили с одночасно антикатолицький і антипротестантський. Румунський єпископ Мєлхіседек писав, що Могила «уложив у формі катехизису скорочений виклад догм Православної Церкви Сходу, догми, якими Православна Церква різниться від латинського Риму і від кальвіністичної й інших протестантських» 125). Сам Синод румунської автокефальної православної церкви у передмові до чергового видання «Православного ісповідання» румунською мовою 1899р. писав: «Цією книгою користувалися ієрархи нашої церкви, щоб зберегти своїх духовних синів від кальвіністичних і лютеранських блудів, які поширювалися тоді в сусідніх країнах за горами (Се-мигород, Угорщина — А. Ж.), як також щоб замовкли усі західники (католики — А. Ж.), які твердили, що Православна Церква Сходу не знає, в що вірить» 126).

Цісї думки є також деякі протестантські історики як Віндіш, який твердив, що «Православне ісповідання» — «є ясно звернене проти протестантських спроб патріярха К. Лукаріса, як також проти римського католицизму, які тут і там загрожували церкві греко-руській» 127).

На наш погляд, «Православне ісповідання» не було твором полемічним, тому воно не було звернене ні проти кого, його завданням було дати українській православній церкві справжню і одностайну науку «на підставі докладного вивчення Св. Письма» у формі катехизису.

В дальшому, різні історики сперечалися на тему інспірації при впорядкуванні «Ісповідання». Католики старалися доказати, що Могила брав за зразок латинські джерела, насамперед «Summa doctrinae Christianae» — П. Канізіуса 128). Так само Г. Фло-ровський уважав «Ісповідання» за «пристосування матеріялу і викладу латинського... тому воно скоріше має зв'язок з римо-католицькою літературою, як з духовним життям православія» 129).

Цей погляд Г. Флоровський поширив у своєму виступі на Першому конгресі православної теології, що відбувся 1936 р. в Атенах, на якому він сказав: «Він (Могила — А. Ж.) і його співробітники були явними і переконаними прихильниками Заходу. Але це західництво було по суті замаскованим латинством (католицизмом). Безперечно, що Могила боровся за правну незалежність Київської церкви і ставив опір унії. Але в нього не було ан-тиримського наставления на відтинку доктрини. Тому він так легко і довільно поводився з латинськими джерелами, він хотів знайти саме в них правдиве і неперекручене православіс... Всі пляни і заходи Могили були позначені боротьбою двох протилежних елементів — західніх і греко-слов'янських.

«У своєму потаємному католицизмі Могила не був самітнім... «Православне Ісповідання» було тільки своєрідним пристосуванням, адаптацією латинських матеріялів. У кожному випадку воно є більш пов'язане з тодішніми римо-католицькими писаннями, як з духовним життям православія...» 130).

Назагал росіяни недолюблювали Могилу за його тенденцію підтримувати зв'язки з Західньою Европою. Так А. В. Карташев, професор Духовної Академії в Парижі, пише:

«Сам Петро Могила, по духу свого виховання західник чистої води, визнаючи латинську богословську науку останнім досягненням, буз якого православіс приречене на безнадійну відсталість, не міг не бажати, шляхом доброї школи, дійти до безболісного, вільного примирення, а можливо і возз'єднання церков... Також і співробітники П. Могили по створенню Київської коле­гії, і Ісая Трофимович Козловський, і Сильвестр Косов, були пи-томцями римо-като.тшцької школи і викладали догматику, яка майже нічим не різнилася від латинства... З уваги й на грецьку відсталість в науці, вся ця група нових київських богословів з Петром Могилою на чолі, рішила створити катехизис православних догматів з тендопцісю відмежування від всякого протестантизму і з пгирим римо-католицьким забарвленням в багатьох подробицях. Так народилася на світ віроісповідна книга «Правос­лавне ісповідання». На київському соборі... було немало заперечень проти запропонованих формулювань, засвоєних з латинських шкіл: наука про чистилище, креаційна теорія людських душ, момент перетворення євхаристичних дарів. Латинську точку погляду явно і гаряче обороняв митр. П. Могила. Через своє латино-римєьке формулювання і тлумачення церковних догматів, Петро Могила прагнув остаточно відкинути протестантське, кальві-ністичне розуміння догматів...» 131).

Значно правдоподібнішим є погляд румунського архимандрита Теофіла Йонеску, що в 1944 р. захистив докторську тезу на тему «Життя і творчість Петра Могили», який уважав:

«Немає ніякого сумніву, що Могила знав найелавніших латинських авторів, а саме Св. Августина і Св. Тому Аквінського... Але в «Ісповіданні» немас сліду ні цих двох авторів, ні багатьох інших. Проте всі критики є однозгідні в тому, що Могила прямував за пляном і брав ідеї римо-католиків там, де вони не заторкували православну доктрину... Вплив римо-католицький мав би бути в пляні (твору), у виразах і навіть в ідеях, але ніхто не може принести уточнення про авторів, з яких Могила мав би брати надхнення... Без того, щоб заперечувати цей вплив... не можна замикати очей на джерела, цитовані Могилою, і шукати інших лише тему, шо між «Православним ісповіданням» і минулим ніякий інший православний твір так досконало не визначував принципів віри» 132).

На наш погляд, твір типу катехизису не може бути цілковито оригінальним; Могила, використавши загальні першоджерела про віронауку та ознайомившись з всіма попередніми працями аналогічного характеру склав твір, який став основою для всього православного світу, який протривав понад три століття і донині залишасться найкращим катехизисом для всіх православних.

Пригляньмося тепер, наскільки Могила допустив догматичні зближення з католицькою церквою у своєму «Ісповіданні»?

Мальві-Віллер, зробивши докладну аналізу цього твору, вважають, що «Могила скоріше намагався зменшити, ніж збільшувати число розбіжностей між латинською і греко-слов'янською церквами. Це видно особливо при освяченні Євхаристії, де він не хотів уступити намаганням Мелетія Сіріґоса, який увів доктри-нальні поправки до «Ісповідання». Узгіднюючу тенденцію Моги­ли видно ще у таких випадках:

1) Навмисне замовчування в «Малому Катехизисі» про звільнення з пекла після смерти (чистилище); 2) Абсолютна мовчанка над багатьма розходженнями, між: якими, деякі важливіші: розвід, непорочність зачаття, помазання хворих тощо; 3) Сліди «латинських інфільтрацій», збережених в «Ісповіданні» та «Малому Катехизисі», досить відчутні в ритуалі церков України: наприклад в справі хрищення допускалося обливання замість за­нурювання. Взаємний вплив двох ритуалів ще більш помітний у «Требнику»... Назагал єдині протиставлення, які Могила зберіг і яскраво підкреслив — це відношення до римського примату і філіокве. Здасться, що він поборюс сильно також чистилище, однак тільки, коли йде мова про вогонь...» 133).

Рецензуючи твір Мальві-Віллера, католицький теолог М. Жюжі дещо обережніше ставиться до латинських інфільтрацій в «Православному ісповіданні віри», він пише: «Не треба перебільшувати латинськість «Ісповідання». особливо після його переробки М. Сіріґосом. Помимо включення деяких західніх елементів, особливо в аскетичній і моральній частині, документ зберігає дуже виразний східній кольорит. Хоча плян твору є латинський, зміст його є майже повністю східній» 134)

Такого самого погляду про розходження між; «Малим Катехизисом» і «Ісповіданням віри» притримується і Груздев, який відзначає: «Щодо освячення Євхаристії, момент освячення в «Православному Ісповіданні» є віднесений до заклику Святого-Духа, тоді коли в «Малому Катехизисі» — освячення перенесене до виголошення слів: «Беріть, споживайте...» 135).

Т. Йонеску зауважує, що в «Малому Катехизисі» не засуджусться католиків за визнання «Філіокве», як також «про церкву, про хрищення, про конфірмацію, про покаяння, шлюб, миропомазання, духовенство — «Малий Катехизис» дає різні нюанси, які не стосуються до самих основ православних догм. Тільки допущення чистилища і визначення моменту транссубстанціяції в Св. Євхаристії, які становлять справжні різниці між двома творами...» 136).

Дещо однобічно оцінює «Православне Ісповідання» румунський католицький дослідник О. Бирля у своїй дисертації про цей твір Петра Могили 137). Він уважає, що «Ісповідання» було насамперед написане польською мовою, згодом, після Київського собору, перекладене латинською, а з цього примірника М. Сіріґос переклад на грецьку. Бирля відкидає можливість впливу на «Ісповідання» катехизису Лаврентія Зизанія, що появився 1626 р. у Москві, цілковито узалежнюючи твір Могили від латинських катехизисів. Однак на це румунський автор не наводить ніяких переконливих доказів, тому їх не можна сприймати інакше як гіпотези.

Також М. Грушевський досить вірно визначив становище Могили до католицької церкви, на підставі його писань. Грушевський писав:

«В католицьких кругах незвичайний нахил самого Могили і його кружка до латинської і взагалі католицької літератури, до католицьких взірців, до черпання з латинських джерел — як от латинського бревіярія при укладанню требника, викликав підозріння в потайній прихильності до католицтва... Тут зазначу, що й до нині в літературі можна здибатися з підозріннями щодо православної правовірности Могили або й могилянського кружка. Але для цього нема ніякої підстави... Нахил до латино-польської культури, до католицької обрядовости тут без сумніву був... Треба констатувати, що в цім моменті відносини православних ієрархічних кругів і зокрема — кружка Могили до латинської церкви не визначаються такою гостротою і напруженням, як бувало раніше. Вони не мають в собі різкої ворожнечі, навпаки характеризуються певною здержливістю і обопільним пошануванням» 138).

Дещо суворіше оцінює М. Грушевський відношення Могили до католиків в іншій своїй праці, в якій пише:

«Українська церква зісталась вірною в догматах і обряді церкві грецькій, але всім складом ідеологією й культурою своєю становила галузь сучасної католицької реакції... Бажаючи зістатись в повній згоді з православною церквою в догматиці, Могила бажав наблизити українську церкву, її дисципліну, практику й освітній рівень до католицького, так щоб їй з цього боку нічого не бракувало і католик не мав підстав величатись перед нею» 139).

Дещо з більшою увагою до теоретичних основ для зближення церков у творчості Могили ставився Д. Дорошенко. Для нього: «Найбільшою заслугою П. Могили було те, що він обновив життя Української Православної Церкви, її науку й структуру засобами західноєвропейської теологічної науки. Не міняючи суті православної теології, він зреформував її, освіжив, дав їй нове сформульований, якою вона держиться й до цього дня (катехизис)» 140).

2) «Требник»

Другим великим твором П. Могили, в якому знаходимо елементи до його узгіднюючого ставлення щодо католицької церкви — це «Евхологіон, альбо Молитвослов или Требник», відомий також під назвою «Великий Требник Петра Могили», який вийшов в Печерській друкарні у Києві 16 грудня 1646 р. Цей «Великий Требник», що охоплює 1760 сторінок великого формату, прикрашений гравюрами маляра Іллі, — був на той час своєрідною церковною енциклопедією, джерелом для визначення богослужбових чинів та ствердження східнього обряду.

Про зміст і джерела інспірації подає Н. Полонська-Василенко таке: «В требнику Петра Могили 1646 року використано багато старих рукописних требників; в ньому відкинуто деякі старі грецькі звичаї і внесено українські. Деякі взято з латинських требників, бо джерело їх — старе грецьке. В требниках дано не лише виклад молитов та обрядів, але пояснення літургічні та канонічні. В «Требнику» Петра Могили дано 126 чинів, з того числа 37 нових, і 20 з них невідомі ні в грецьких, ні в слов'янських требниках. Року 1653 в новому «Требнику» Иосифа Тризни поновлено було деякі старі звичаї, які відкинув Петро Могила» 141).

Могилянський «Требник» був поширений у всіх слов'янських країнах і в Молдавії його кількаразів перевидавали, але скорочено.

Для цієї розвідки особливе значення мас перший розділ «Требника» (з трьох існуючих), в якому аналізується сім таїнств та визначається обряди зв'язані з їх виконанням. У цій частині подана вся теологія Петра Могили та київського гуртка, яка, хоч й інспірована латинським «Ритуалом», виданим папою Павлом V 1614 p., зберігає православну віронауку. Недаром в «Требнику» закликається: «Православний народе Русі, знай добре, що ти перебуваєш в правдивій Церкві, яку Христос Спаситель заснував на собі, як на наріжному камені, і проти якого ворота пекла, значить язики єретиків і апостатів, не зможуть мати переваги. Залишайся в ній (православній вірі — Л. Ж.) стійким і непохитним, не дайся захитати ні вітрові лестощів, ні бурі переслідування, ні словесній дискусії філософічних сілогізмів...» 142).

«Требник» притримується православного порядку таїнств, а саме хрищення. миропомазання, причастя, покаяння, священство, вінчання, маслосвяття. Він настоюс, щоб при виконанні таїнств священик був внутрішньо підготованим до «цього найвищого і найсвятішого акту»; при цьому інтенція, умовний намір, і суворе дотримання приписів щодо матерії і форми з боку священика відограють велику ролю.

При визначенні обрядів поодиноких таїнств, у випадку розходжень між східнім і західнім звичаєм, автор «Требника» на-загал старався узгіднити обидва звичаї та знайти компроміс між теологічними принципами. Це яскраво видно у випадку хрищення. В Могилянському «Требнику» визначається: «Хриіцення є довершене як через цілковите занурювання особи у воду, так і обливанням водою з голови почавши та всього тіла. Щоб кожна церква, отже, зберегла першу, чи другу форму хрищэння, за звичаєм, якого вона притримувалася з давніх часів...»143). Цим же узаконнювалося форму обливання, яка практикувалася на Україні, а тим самим і не скасовувалося латинський звичай хрищення.

Найбільші зміни впровадив «Требник» на відтинку прийняття єретиків та відступників до православної Церкви 144). За часів П. Могили грецька православна церква поновлювала миропомазання не тільки католиків, але також відступників, які його отримали в православній церкві. В Росії католики, які бажали перейти на православіе, були перехрищувані і миропомазувані. Могила визнавав, що «три таїнства не можна ніколи поновлювати: це — хрищення, миропомазання і священство. Ці таїнства не можна поновлювати, бо вони викарбовують в душі того, хто їх дістає, характер, значить печать або знак, який ніяк не вільно скреслювати» 145). Притримуючись цісї засади, «Требник» визначив нові форми переходу на православіе, поділяючи інакшеві-руючих на три категорії: 1) соцініяни і анабаптисти, та аріяни і жиди — яких слід перехристити і миропомазати, бо їхнє хрищення не визнавалося; 2) лютерани і кальвіністи повинні при пе­реході на православіе відріктися від своїх помилок і бути миропо-мазані; вкінці 3) католики і уніяти та відступники визнають тільки православну віру, бо їхні хрищення і миропомазання визнаються 146).

«Требник» Могили мав великий вплив також і на інші православні церкви: його погляди щодо законности католицького і протестантського хрищення перемогли згодом і в Росії. Це його заслуга, що в більшості православних церков не повторюється хрищення католиків і відступників.

Наскільки ця величезна книга була поширена на Україні, вказує той факт, що з нею ознайомився у XIX ст. Т. Шевченко і згодом на засланні, з нам'яти, у своему щоденнику під датою 15 липня 1857 р. записував: «В Требнике Петра Могилы есть молитва, освящающая нареченное или крестовое братство. Б новейшем Требнике эта истинно христіанская молитва заменена молитвою об изгнаніи нечистого духа из одержимого сей мнимой болезнію и о очищеній посуды, оскверненной мышью. Это даже и не языческіе молитвы. Богомудрые пастыри церкви к девятнадцатому веку стараются привыть двенадцатый век. Поздненько спохватились» 147). Шевченко протиставляє справді гуманний «чин братотворенія», вичитаний у «Великому требнику» II. Могили, забобонним поганським молитвам новіших церковних требників.

У передмові до «Требника» Могила зазначає, що завданням його є довести до одностайності* відправ чинів св. тайн і церковних обрядів (христини, вінчання, похорон тощо), бо «противники наші і лжебрати православія святого, тяжко і насильством ображають православних, безсоромно називають наших духовних неуками і невігласами в звершенні божественних таїнств і інших богослужень, закидаючи, що Русь Православна ухилилась у єресь..., що не знас числа, форми, матерії, інтенції і наслідків тайн та різно їх відправляють...» 148).

Спростовуючи всі ці закиди, П. Могила звертається до читача: «Ти маєш тепер дуже потрібну тобі книгу. Знайдеш в ній од-праву св. семи тайн церковних, що складена мною по грецьких евхологіях та старих рукописних слов'янських Требниках. Маєш в ній певну науку про те, що таке тайна, в чому сила та чинність тайни, як маєш приготовлятись до виконання тайн, як уважно та блогоговійно масш одправляти їх та подавати вірним, як навчати народ Божий, щоб приступав до тайн та відповідно поводився в різних випадках, що при тім можуть трапитися. Маєш у цій книзі живий чин і порядок різних посвячень та різних молитов і молебнів... Маєш певну науку про весь церковний порядок...» 149).

Як вже було сказано вище, в укладі «Требника» — Могила і його співробітники використали різні грецькі і слов'янські джерела, як також католицькі. Це дало привід багатьом дослідникам твердити, що «Могила до свого «Требника» брав живцем матеріял з латинських бревіярів...» 150). а ще інші посуджували його в католицизмі. П. Куліш, який усією своєю душею ненавидів Могилу за те, що останній був проти з'єднання України з Мос­квою, писав: «Тепер представники церковної ісрархії, з Могилою на чолі, почали навчати, що католицька церква різниться від православної тільки деякими обрядами. Ці різниці Могила всілякими способами згладжував, у виданих ним требниках, пристосовуючи православне богослужения до католицького, а щоб ще сильніше впливати на уми в дусі з'єднання нашої Руси з Поль­щею, поставив по всій Київщині, Сіверщині і Полтавщині так звані фігури, або розп'яття, подібні до католицьких. А поскільки московські богослужения й наспівом, і деякими формальностями відрізняються від усталеного Могилою, і фігур, чи розп'ять, по московських дорогах взагалі не було видно, то й створювалося для спостерігача таке враження, ніби руська віра цс одне, а московська — інше...» 151).

А. В. Карташев уважає, що багато чинів і молитов у «Требнику» Могили: «відкрито взяті з «Rituale» папи Павла V, який був надрукований 1637 р. в Римі хорватською мовою. Це було характерним для ідеології II. Могили, який мріяв психологічно наблизити і помирити правоелавіє з латинством. До кожного з сімох таїнств в тому «Требнику» додано обширне катехизисне пояснення в латинському розумінні. Момент перетворення Св. Дарів, обов'язково, сполучено з установленими словами Господа. Про епіклезу зовсім промовчуеться. В чин покаяння вноситься особливо латинську форму: «я прощаю і розв'язую». Справжнє зближення і з'єднання церков було близьке серцю аристократа П. Могили, а тотальна зрада, з перебігом у чужий табір, і напля-мування звідти свого минулого — було йому огидним...» 152).

Інше пояснення латинських слідів в «Требнику» подає перший більший дослідник творчости Київського Митрополита — С Рождествєнський: у своїй монографії він писав: «Правда, при тому нам можуть завважити, що в «Требнику» П. Могили с і такі погляди, які не згідні з православною наукою і прийняті в латинській церкві, а саме: про форму таїнства Євхаристії, про бе­зумовну необхідність спітімії в таїнстві покаяння й інші. Але такі погляди перший раз з'явились у Південній Росії (Україні — А. Ж.) не в «Требнику» Могили. Вони існували тут ще раніше... Обливання допущене Могилою при хрищенні їіарівні з зануренням (дивись «Требник» П. Могили, І, стор. 61). Таким чином, якщо «Требник» Могили мас в собі кілька поглядів, які належать Римській Церкві, то цього не Слід пояснювати впливом Римського «Требника...» 153).

Переважна частина католицьких дослідників з найбільшим визнанням оцінюють обрядові праці Петра Могили. Отець М. Соловій пише: «І Служебник (1627 і 1637) Петра Могили, і інші літургійні книги його видання мали велику популярність не тільки між ноз'єдиненими православними, але також і між українцями католиками-уніятами. Уніятське видання Льва Мамонича (1617 р.) певно не заспокоїло потреб уніятських парохій, тож були в них в уживанні літургійні книги могилянської редакції. Про взаємний вплив і користування книгами нез'єдиненого православного і з'єдинсного католицького видання може служити доказом те, що у «Требнику» Петра Могили з 1646 р. зустрічаємо «Науку іереом». надруковану вперше в уніятському Служебнику Льва Мамонича з 1617 р.» 154).

А. Аманн уважає «Требник» найважнішим літургічним твором митрополита Могили, в якому: «до кожного з 7 таїнств додано сбширний вступ, який цілковито дотримано в латинському дусі. Тут точно визначено «матерію» і «форму» таїнств. При тайні Євхаристії, за латинським зразком, цілковито обійдено Епіклезу, при сповіді відпущення гріхів дається в дійсний спосіб тощо» 155). Таку саму прокатолиньку тенденцію Могили в його «Требнику» відзначає і єзуїтський дослідник А. Раес 156}.

Досить докладні студії над «Требником» Могили провели французькі католицькі дослідники — теологи: М. Жюжі, А. Раес, А. Венґер.

Всі вони доводять користування латинськими джерелами, особливо про впливи «Ритуалу» Павла V на «Требник» Могили, не відмовляючи цьому творові оригинальности, досконалости, дотримання православної віронауки, а одночасно вважають його за вдалу спробу синтези між східньою і західньою теологією.

М. Жюжі у своїй солідній енциклопедичній статті про Могилу відзпачує всі новаторства, шо їх ввів автор «Требника»: момент інтенції при звершенні св. Таїнств, допущення звичайного обливання при хрищенні, відкидає практику поновного хрищення апостатів і єретиків, акт євхаристії здійснюється виголошенням слів Спасителя: «Це є тіло моє... це є кров моя...», а не через епіклезу 157). Він же також автор окремої розвідки про прими­рення відступників в православній церкві 158).

Сзуїт А. Раес вказує на всі обрядові зміни впроваджені «Великим Требником», які однак не порушили православного духу: «Могила і його співробітники хотіли показати католикам а головне уніятам, що православні були так само освічені як і латин-ники, та що вони можуть створити такі ж великі, такі ж точні і такої ж високої вартості! твори як і їхні противники; але щоб цього досягнути вони були примушені навчатися у латинників та позичати їхні методи, а навіть їхню мову. Могила златинщив також, або, принаймні, пристосував свій «Требник» до потреб часу і керувався у своїх виданнях зразком своїх противників...» 159).

Для авґустинця А. Венґера: «В требнику Могила пристрасно обороняє честь православної церкви і відстоює для неї прерогативу бути єдиною Церквою Христа. Тоді як пояснити факт, що він позичив у католицької церкви майже всі інструкції й цілий ряд обрядів? Могила приєднався до тез католицької теології в справі матерії і форми різних таїнств. Цим же він узгіднив практику Східньої Церкви з теологією Західньої. Там, де компроміс був неможливий, він не завагався ввести сміливі зміни...» 160). В іншій своїй праці про «Требник» А. Венґер, висуваючи заслугу Могили на відтинку екуменізму, пише: «Слід також захоплюватися цією зустріччю Заходу і Сходу в людині, яка була передвісником (екуменізму — А. Ж.) і творчість якої заслуговує на наслідування всіми тими, які нині шукають духовних зв'язків між Сходом і Заходом...» 161).

Також румунський архимандрит Т. Йонеску знаходить у «Требнику» деякі відхилення від доктрини православної церкви, поданої в літургії Св. Якова та літургії Св. Василія Великого; Йонеску пише: «Требник» допускає хрищення через окроплення як також через занурення, тільки, щоб окроплення відбулося тричі в ім'я трьох божественних осіб... «Требник» ставить також питання про момент перетворення матерії (транссубстанція-ції), який визначується в хвилину, коли священик повторює слова Спасителя: «Прийміть, споживайте...», тоді, коли православна церква відносить цей момент до Епіклсзи» 162).

Для І. Огієнка — «Требник», — «це вінець праці як самого Могили, так і Печерської друкарні... в якому скрізь додержано свої українські звичаї і дано багато таких молитов та «чинів», яких пізніше вже ніколи не друковано» 163).

Частково відповідаючи Кулішеві, М. Костомаров згадує про деяке використання Могилою римських джерел, але Костомаров уважає, що: «Могила, захищаючи православіє перед католицизмом, не соромився, однак, запозичати від Західньої церкви те, що не було супротивне духу православія і було згідне з практикою первісної церкви» 164). При цьому Костомаров пояснює, що з часів Могили донині на Україні залишилися деякі місцеві різниці в богослуженні, не прийняті в Росії, як наприклад — запозичення від Західньої церкви «Пасій» — читання Євангелії про страждання Ісуса Христа.

О. Лотоцький, який зробив докладну аналізу «Требника» Могили, головно як нормативне джерело церковного права, так оцінює цей твір: «Требник митрополита Петра Могили мав значення історичне в церковному праві. Це найбільш повний і систематичний з усіх Требників православних, і він став основою для видання Требників надалі — у нас, на Україні, та на Московщині... Ця монументальна праця не втратила свого значення й для на­шої церковної сучасности; це та невичерпна основа, звідки наші церковні дисципліни мають широко черпати матеріял для відновлення старої нашої практики церковної, так порушеної під час невільного полону нашої церкви» 165).

Не заторкугочи безпосередньо закидів Куліша, але визначаючи особливості української православної церкви та яскраво накреслюючи розходження, які існують між українською і московською церквами, Н. Полонська-Василенко часто посилається на догматичні й обрядові нормування Петра Могили. Ось деякі з розходжень, які зафіксував Могила у своєму «Требнику» й «Ісповіданні», відзначених авторкою:

«3 перших часів підкорення Київської митрополії Московській патріярхії почалися розходження з приводу розуміння моменту, коли саме відбувається Таїнство перетворення хліба та вина на Тіло т