ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У підрозділі 1.2. „Стан дослідження емфітевзису в українській юридичній літературі” подається огляд літератури за темою дослідження у працях відомих українських правознавців: В. Дронікова, Є. Орача, О. Підопригори, Б. Тищика, Є. Харитонова та інших.У результаті огляду української юридичної літератури щодо емфітевзису визначено питання, що залишились невирішеними.

У підрозділі 1.3. „Емфітевзис у зарубіжній юридичній літературі” розглядається стан дослідження емфітевзису в працях російських, польських, німецьких правознавців-романістів. У результаті огляду зарубіжної юридичної літератури за темою дослідження виділені питання, які потребують висвітлення у наступних розділах дисертації.

У підрозділі 1.4. „Довгострокове спадкове користування чужою землею як рецепція емфітевзису в джерелах права України та його дослідження в юридичній літературі” зроблено огляд джерел права України: „Руської Правди”, Литовських статутів 1529, 1566 та 1588 років, „Прав, за якими судиться малоросійський народ”, Зводу законів Російської імперії, Загального цивільного уложення Австрійської імперії, законодавства Російської СФРР, УРСР, СРСР та права сучасної України щодо довгострокового спадкового користування чужою землею. В українській та зарубіжній юридичній літературі дослідженню рецепції римського емфітевзису у праві України увага не приділялась. Проте окремі автори – відомі правознавці та історики - розкривають зміст правовідносин, що виникали з найму землі. Загалом, огляд зазначеної літератури дозволяє визначити напрями дослідження питання рецепції емфітевзису у праві України.

У другомурозділі „Генеза та зміст емфітевзису за римським правом” розглядається становлення та розвиток емфітевзису у Стародавньому Римі.

У підрозділі 2.1. „Емфітевзис у Стародавньому Єгипті та Стародавній Греції як прототип становлення емфітевзису у Стародавньому Римі” на основі аналізу джерел права Стародавнього Єгипту та Стародавньої Греції з’ясовано, що емфітевзис має дуже давнє походження і застосовувався у цих державах. Зміст „Rew Laws”, відомого грецького папірусу, містить низку указів, виданих у час панування Птоломея ІІ Філадельфа в Єгипті (259 р. до н.е.), зокрема „Закон про націоналізацію виробництва олії в Єгипті” та документ „Оренда приватної землі”, що містять ознаки, притаманні емфітевзису.

Римському емфітевзису передувала вічна оренда землі в Греції. Вже сама назва emphyteusis вказує на грецьке походження цього інституту (від грец. emphyteuein – засадити, обробити). Важливими документами, що свідчать про існування емфітевзису в Греції, є „Межування і здача в безстрокову оренду храмових земель” (IV ст. до н.е.), „Договір про осушення боліт” (IV ст. до н.е.), договори емфітевзису з Міласи і Олімос (V-IV ст. до н.е.). Із Стародавньої Греції емфітевзис набув свого поширення у Стародавньому Римі.

У підрозділі 2.2. „ Передумови запровадження емфітевзису у Стародавньому Римі” визначаються правові підстави розподілу і використання громадських земель (ager publicus) у Стародавньому Римі. Про важливість питання щодо використання громадських земель у Стародавньому Римі свідчить значна кількість законів, якими встановлювався порядок використання цих земель, зокрема: перший земельний закон Спурія Касія (486 р. до н.е.), закони Гая Ліцинія Столона та Луція Секстія Латерана (367 р. до н.е.), Тиберія Семпронія Гракха (133 р. до н.е.), Гая Семпронія Гракха (122 р. до н.е.), Спурія Торія (111 р. до н.е.), Лівія Друза (91 р. до н.е.), Гая Юлія Цезаря (59 р. до н.е.). Відтак одним із способів набуття землі в Римі на доволі вигідних умовах стала спадкова оренда громадських (общинних), храмових, а згодом і приватних земель.

У підрозділі 2.3. „Довгострокова спадкова оренда вектигальних (оброчних) земель та вічне право на чужу землю як ранні форми емфітевзису” розглядаються особливості ранніх форм емфітевзису – вектигального та вічного права. У республіканський період у Римі розвинулась і набула поширення особлива форма спадкової оренди – так званих agri vectigales – оброчних земель. Згідно з Інституціями Гая (Gai. 3,143) та Дигестами Юстиніана (D. 6,3,1), муніципальні землі віддавали у найм за сплату щорічної ренти – vectigal на термін до того часу, поки рента сплачувалась наймачем – вектигалістою або його спадкоємцями. Вектигаліста міг відчужувати, віддавати у заставу і передавати у спадок своє право. Якщо наймач не сплачував vectigal, то власник повертав собі землю через rei vindicatio (віндикаційний позов). Претори надавали вектигалісті як петиторний, так і посесорний захист. Визначені обов’язки вектигалісти.

Наступною за часом виникнення формою емфітевзису було вічне право на чужу землю – ius perpetuum, що застосовувалось у період ранньої імперії – принципату. Ius perpetuum – це вічна спадкова оренда державних (коронних – res privata) та приватних імператорських (patrimonium principis) земель за сталу щорічну плату – ренту (canon). Сторонами цих правовідносин були: власник земельної ділянки та перпетуарій(perpetuarius) – наймач. Відповідно до D. 39,4,11,1, перпетуарія можна було позбавити володіння земельною ділянкою лише на підставі розпорядження імператора. Згодом С. 11,71,5 встановлено, що не можна позбавити перпетуарія його права навіть розпорядженням імператора. Перпетуарій, на відміну від вектигалісти, був наділений додатковими повноваженнями: відпускати на волю рабів та збільшувати кількість рабів і худоби (С. 11,66,2).

У підрозділі 2.4. „Поняття та зміст емфітевзису за римським приватним правом” зазначається, що з ІІІ ст. н.е. землі у провінціях, які належали до коронного і приватного імператорського майна, надавали для обробітку у довгострокову спадкову оренду – emphyteusis (емфітевзис). У законодавстві Юстиніана правове регулювання відносин, що випливали із ius perpetuum, визначалось терміном ius emphyteuticum, а тексти, які стосувались ager vectigalis, були поширені на емфітевзис шляхом інтерполяції. Емфітевзис набувався шляхом укладення договору у письмовій формі на 100 і більше років. Із змісту С. 4,66,1 визначено, що договір був консенсуальним. Предметом договору емфітевзису була земля, як правило, необроблена, яка належала імператору, державі, храмам і приватним особам. Встановлено права й обов’язки емфітевти, з’ясовано їхній зміст.

Права емфітевти: право володіти земельною ділянкою закріплено у D. 2,8,15,1; право користуватись земельною ділянкою і одержувати плоди з моменту їх відокремлення від плодоносної речі, тобто від землі, передбачено у D. 22,1,25,1; право змінювати призначення предмету емфітевзису, проте джерела римського приватного права не визначають меж такої зміни, лише встановлюють санкції за погіршення землі (Nov. 120,8); право віддавати емфітевзис у заставу, про що є пряма вказівка у D. 13,7,16,2 та D. 20,1,31 і для цього згода власника не вимагалась; право встановлювати сервітути, що випливає із змісту D. 7,4,1, емфітевта мав лише на час дії договору емфітевзису, а також міг набувати сервітути на землю, якою володів, відповідно до D. 13,7,16,2 та D. 20,1,31; право відчужувати емфітевзис шляхом укладення договору купівлі-продажу, міни, дарування, передавати як придане випливає з С. 4,66,3. Проте це право обмежувалось – емфітевта був зобов’язаний попередити власника про відчуження свого права, який у разі оплатного відчуження мав право переважної купівлі емфітевзису упродовж двох місяців або на отримання laudemium – плати за визнання його власності, яка становила 2% купівельної ціни. З’ясовано, що емфітевзис міг бути предметом оплатного відчуження лише настільки, наскільки поліпшена земля. Відтак відчуженню підлягало лише емфітевтичне право, а не земля; право передавати емфітевзис спадкоємцям за заповітом відповідно до Gai. 3,145, D. 6,3; право на звільнення від сплати ренти за користування землею закріплено в С. 11,52,7 за емфітевтою, який отримав землю, що пустувала – у такому разі він звільнявся від сплати ренти за перші два роки господарювання; право на захист емфітевзису надавалось емфітевті, з одного боку, як володільцю, з іншого – як власнику, тобто він мав як посесорний, так і петиторний захист. Встановлено види інтердиктів і позовів, якими міг скористатися емфітевта та розкрито їхню сутність.

Обов’язки емфітевти: обов’язок сплачувати ренту і виконувати інші повинності встановлений у С. 4,66,2. Несплата емфітевтою ренти упродовж трьох років давала підстави власнику розірвати договір емфітевзису; обов’язок обробляти землю належить до змісту емфітевзису і є його характерною рисою; обов’язок не погіршувати стану земельної ділянки полягав у тому, що емфітевта не міг змінювати конфігурації земельної ділянки та був зобов’язаний поліпшувати якість землі; обов’язок попередити власника про відчуження емфітевзису закріплений у С. 4,66,3.

Наведено права власника, що відповідали обов’язкам емфітевти. На підставі дослідження прав і обов’язків сторін визначено поняття емфітевзису за римським приватним правом.

У підрозділі 2.5. „Способи набуття та припинення емфітевзису” досліджуються первинні та похідні способи набуття емфітевзису. До первинних способів набуття емфітевзису належать: укладення емфітевтичного договору – emphyteuticarius contractus (С. 4,66,2); на підставі легату (відпису), який вчинив спадкодавець на певну земельну ділянку; на підставі судової постанови у випадку, якщо суддя при поділі спільного майна встановлював його для одного із співвласників (D. 10,2,9,10). До похідних способів набуття емфітевзису належать: перехід емфітевзису до спадкоємців емфітевти (D. 6,3,1; І. 3,24,3); укладення договору між емфітевтою і набувачем цього права (І. 3,24,3); присудження емфітевзису суддею (adiudicatio) в процесі про поділ спільного емфітевзису, оскільки він не міг бути поділений на частини (D. 10,3,7); набуття емфітевзису за давністю володіння. Емфітевзис припинявся у разі: спливу терміну, на який був встановлений;позбавлення емфітевти його прав (вигнання емфітевти); відмови емфітевти від свого права (за згодою власника); у разі злиття емфітевтичного права з правом власності в одній особі; загибелі речі – предмета емфітевзису (І. 3,24,3; С. 4,66,1); шляхом вилучення його предмету (земельної ділянки) з обігу; набуття права власності на емфітевтичну ділянку третьою особою за давністю володіння за умови, що третя особа набула цю землю добросовісно (bona fide) і володіла нею як необтяженою емфітевтичним правом упродовж встановленого законом строку.

У підрозділі 2.6. „Особливості емфітевзису на церковних землях” аналізуються новели 7 „Про сакральні нерухомі речі, які не слід відчужувати чи продавати, чи давати кредиторам під спеціальну іпотеку, а віддавати під загальні іпотеки” та 120 „Про відчуження, емфітевзис, найм, іпотеки та інші різні контракти щодо сакральних речей в загальнодоступних місцях”, якими були законодавчо закріплені обмеження прав емфітевти: визначений строк емфітевзису – на час життя емфітевти та двох, а згодом трьох його почергових спадкоємців; заборона відчуження емфітевзису; заборона зменшення розміру ренти більш ніж на шосту частину від первісно встановленого; зменшений до двох років строк несплати ренти як підстави вигнання емфітевти; ускладнена процедура укладення письмового договору емфітевзису та визначення розміру ренти; визначення переліку осіб, яким заборонено набувати в емфітевзис нерухоме майно церковних установ.

У підрозділі 2.7. „Відмінність емфітевзису від користування землею на підставі зобов’язального договору оренди” відзначається, що емфітевта був наділений не властивими для орендаря повноваженнями, що випливали із сутності емфітевзису як речового права. Однак за зобов’язальним договором оренди, який укладався на короткий термін, речове право у орендаря не виникало, орендодавець забезпечував орендарю належні умови користування землею, усував будь-які перешкоди в користуванні нею, а орендна плата за землю була значно вищою від ренти.

У підрозділі 2.8. „Значення емфітевзису для Римської держави” зазначається, що застосування емфітевзису в господарстві Римської імперії мало велике значення для розвитку і зміцнення держави, а саме: економічне – сприяло зростанню сільськогосподарського виробництва, що зумовило швидке наповнення державної скарбниці; соціальне – виник новий численний прошарок підприємливих людей – емфітевтів; політичне – зумовило значний вплив емфітевтів на політичне життя в державі.