Чинники підвищення продуктивності праці

 

 

Зростання продуктивності праці на будь-якому підприємстві за­лежить від багатьох чинників – як зовнішніх, так і внутрішніх. Але всі ці чинники можна об'єднати в три великі групи [18]:

1) техніко-технологічні, які визначаються рівнем розвитку та сту­пенем використання засобів виробництва;

2) організаційні, які відображають рівень організації виробництва;

3) соціально-економічні, які залежать насамперед від людського фактора.

Важливим чинником підвищення продуктивності праці па підпри­ємствах і по галузі в цілому є їх індустріалізація, яка полягає в створенні прогресивної виробничо-технологічної бази. Це багатогранний комплекс­ний процес, в основі якого лежить застосування сучасних нових вироб­ничих технологій, упровадження нових комп'ютерних розробок, перехід до механізованого складання різноманітних виробів тощо.

Організаційні фактори спрямовані на створення такої організації виробничого процесу, яка ліквідує простої робочого часу та забезпечує оптимальне завантаження як усім членам трудового колективу, так і основним виробничим фондам підприємства.

Соціально-економічні фактори можна умовно поділити на фак­тори морального та матеріального стимулювання. Як перші, так і другі є стимулами заінтересованості працівників у підвищенні своєї про­дуктивності. До них належать: зростання заробітної платні, премії та доплати, можливість самовираження та творча заінтересованість, кар'єра, підвищення кваліфікації та ін.

Рівень продуктивності праці залежить від ступеня використання резервів. Резерви підвищення продуктивності праці – це невикористані можливості економії затрат праці, які з'являються вна­слідок дії тих чи інших факторів (удосконалення техніки, технології, організації виробництва та праці тощо).

Резерви можна розглядати з точки зору як за часом їх використан­ня, так і за сферою їх виникнення.

За часом використання розрізняють поточні й перспективні ре­зерви. Поточні резерви можуть бути використані (залежно від ре­альних можливостей) протягом місяця, кварталу або року. Перспективні резерви використовуються через рік або кілька років згідно з довгостроковими планами підприємства.

За сферами виникнення розрізняють загальнодержавні, регіональні, міжгалузеві, галузеві, внутрішньовиробничі резерви.

До загальнодержавних належать резерви, використання яких впли­ває на зростання продуктивності праці, в економіці загалом.

Регіональні резерви пов'язані з можливостями поліпшення ви­користання продуктивних сил даного регіону.

Міжгалузеві резерви – це можливості поліпшення міжгалузе­вих зв'язків, своєчасне, точне та якісне виконання договорів щодо кооперованих поставок, використання можливостей однієї галузі для підвищення продуктивності праці в іншій.

Галузеві резерви – це резерви, пов'язані з можливостями підви­щення продуктивності праці в даній галузі економіки й зумовлені недостатнім використанням техніки та технології виробництва, про­гресивних досягнень і передового досвіду, недоліками в спеціалізації, концентрації та комбінуванні виробництва тощо.

Внутрішньовиробничі резерви виявляються та реалізуються без­посередньо на підприємстві. Велике значення цих резервів полягає в тому, що підприємство є первинним осередком економіки та на ньому виявляються й використовуються всі попередні резерви. Внутрішньо­виробничі резерви зумовлені недостатньо ефективним використан­ням техніки, сировини, матеріалів, а також робочого часу, наявністю цілодобових і внутрішньозмінних втрат часу, прихованого безробіття. Отже, внутрішньовиробничі резерви можна поділити на резерви:

– зниження трудомісткості продукції;

– поліпшення використання робочого часу.

Необхідною умовою виявлення та використання резервів є їх кількісна оцінка.

Резерви можуть оцінюватися в абсолютних і відносних величинах. На конкретний період величину резервів Можна визначити як різницю між досягненим і максимально можливим рівнем продук­тивності праці.

Оцінку впливу зниження трудомісткості продукції, поліпшення використання робочого часу, удосконалення структури кадрів на підприємстві можної визначити за допомогою таких формул

1) зростання продуктивності праці за рахунок зниження трудо­місткості:

, (2.77)

, (2.78)

де DПП – величина підвищення продуктивності праці, %;

Т_м, Т_п – минула та нова трудомісткість на операцію або виріб;

DЕ_Ч – економія чисельності робітників;

Р – кількість виробів або операцій;

Ф – реальний фонд робочого часу одного робітника;

К – коефіцієнт виконання норм.

Приклад. Річний обсяг випуску деталей цехом становить 54 тис. шт./рік. Трудомісткість виробу знизиться з 52 до 47 хв /шт. Ефективний річний фонд робочого часу працівника 1860 год /рік, запланований коефіцієнт виконання норм виробітку 1,15. Визначити ріст продуктивності праці та відносне вивільнення робітників за рахунок зниження трудомісткості.

1. Зростання продуктивності праці за рахунок зниження трудомісткості складає:

%.

2. Відносне вивільнення робітників за рахунок зниження трудомісткості:

чол.

2) зростання продуктивності праці шляхом поліпшення викорис­тання робочого часу (зменшення його втрат):

 

або , (2.79)

де В_б – втрати робочого часу в базовому періоді;

В_п – втрати робочого часу в поточному періоді;

3) зростання продуктивності праці за рахунок змін у структурі кадрів:

 

, (2.80)

де I – індекс загальної продуктивної праці;

In – індекс продуктивності праці основних робітників;

Id – індекс зміни частки основних робітників у загальній кількості робітників у поточному періоді порівняно з базовим, обчислюється за формулою:

, (2.81)

де dn – частка основних робітників у поточному періоді;

dб – частка основних робітників у базовому періоді.

6.4 Нормування праці та планування чисельності працівників