Історико-соціологічний аспект

Тема смерті та її стосунку до повсякдення є однією з наскрізних тем для феноменологічної соціології та соціальної феноменології. Вона сягає своїми витоками екзистенціальної аналітики М. Гайдеґґера, розгорнутої в праці «Буття та час». Ця робота належить до філософських, а тому викладені в ній положення, як правило, сучасною соціологією не розглядаються. Тим не менш, в межах історико-соціологічного дослідження вони становлять неабиякий інтерес, адже являють собою фундамент, на якому вибудовувалося феноменологічне тлумачення смерті А. Шюца, П. Бергера та Т. Лукмана.

За М. Гайдеґґером, у бутті-до-смерті, яке є однією з екзистенціалей людського існування, присутність віднесена до самої себе як особливої здатності бути. Але, оскільки самість повсякдення – це особа, що конституюється в публічному витлумачуванні, то розуміння того, як повсякденна присутність (німецькою Dasein, себто «тут-буття», ми даємо переклад В. Бібіхіна – «присутність») пояснює собі своє буття-до-смерті, надає нам мовлення, в якому це пояснення виражається вголос. В публічності повсякденного спілкування смерть тлумачиться як подія, яка повсякчас і повсюди трапляється, але трапляється з Іншими: близькими й чужими, знайомими та незнайомими людьми – непомітна, далека.

Щоб продемонструвати це, М. Гайдеґґер аналізує розхожу фразу «людина смертна, але я сам поки що ні». Перша частина цього вислову «людина смертна» зводить смерть до публічної події, яка стосується всіх, а значить, нікого конкретно. Двозначність твердження свідчить про прагнення якомога більше відсторонитися від смерті, приховати її можливість та властиві їй моменти безвідносності та не обхідності. Як зазначає М. Гайдеґґер, прагнення ухилитися від смерті настільки панує над повсякденням, що в бутті-одне-з-одним близькі того, хто помирає, часто запевняють його, що він омине смерть і повернеться до заспокоєної повсякденності свого влаштовуваного турбуванням світу [2, с. 287-289].

І все ж, зауважує М. Гайдеґґер, другою частиною вислову «але я сам поки що ні» повсякдення визнає щось на зразок достовірності смерті. Утім, це «неадекватна достовірність», яка «тримає те, в чому впевнена, в прихованості» [2, с. 292]. Коли люди розуміють смерть як подію, яка просто трапляється в житті, то ця достовірність аж ніяк не стосується буття-до-кінця. Тобто люди знають про смерть взагалі, але живуть, власне кажучи, без впевненості у своїй. Цим «але…» люди остаточно відмовляють смерті в достовірності, приховують в достовірності смерті невизначеність її коли. Цій невизначеності коли смерті буденна турбування надає визначеності тим, що «вклинює перед нею осяжні невідкладності й можливості найближчих буднів» [2, с. 293].

Проведений аналіз буденного спілкування щодо смерті дозволяє М. Гайдеґґеру сформулювати повне екзистенціальне визначення смерті, яка «як кінець присутності є найбільш своя, безвідносна, достовірна й у якості такої невизначена, не обхідна можливість присутності. Як кінець присутності, смерть є в бутті цього сущого до свого кінця» [2, с. 294]. Ми не будемо занурюватися глибше в ці рефлексії М. Гайдеґґера, які заслуговують, безперечно, і на критику, й на осмислення. Наразі для нас важливо, що М. Гайдеґґер звертає увагу на властивість повсякдення оберігати себе від руйнування через специфічні формули мислення та мовлення, в чому ми переконалися на прикладі аналізу публічного пояснення смерті.

У концепції А. Шюца проблематика смерті, акумульована в понятті фундаментальної тривоги, яке багато в чому нагадує гайдеґґерівське буття-до-смерті, осмислюється в контексті аналізу світів досвіду та феномену релевантності. «Вся система релевантностей, яка керує нами в природній установці, – пише А. Шюц, – базується на основоположному переживанні, властивому кожному з нас, а саме: я знаю, що я помру, і я боюся померти. Це базисне переживання ми пропонуємо називати фундаментальною тривогою» [3, с. 422]. Страх смерті, за А. Шюцем, вмотивовує індивіда в рамках природної установки висувати плани й проекти, докладати зусиль для їх досягнення. Втім, цей страх не є тотальним. Мислитель-теоретик, на думку А. Шюца, здійснивши «стрибок» у кінцеву область значення наукового теоретизування, звільняється від фундаментальної тривоги та пов’язаної з нею системи прагматичної релевантності [3, с. 441]. Але навіть якщо допустити, що зі зсувом у системі релевантності, який відбувається при переході від природної до наукової установки, наша власна скінченність перестає нас хвилювати, то це не означає, що автоматично нівелюється значущість факту смертності інших, особливо близьких нам, людей. Так, на думку М. Бахтіна, саме народження, життя та смерть інших є визначальними подіями нашого життя, що конституюють його сюжет та зміст, тоді як терміни нашого власного життя, парадоксально, такого визначального, сюжетного значення не мають [1, с. 180].

Окреслена проблема є багатоплановою, а отже, потребує міждисциплінарного дослідження. Однак феномен смерті у соціологічній перспективі не може бути повністю осмислений безвідносно до повсякдення. Осмислюючи повсякдення через ставлення до смерті, ми додаємо соціологічному вивченню повсякдення глибини та ґрунтовності, а осмислюючи смерть в контексті повсякдення – виходимо на проблему смерті як культурного феномену, що становить перспективний напрям подальших досліджень.

Література: 1. Бахтин М.М. Собрание сочинений в 7 томах. Том 1. Философская эстетика 1920-х годов / М.М. Бахтин. – М.: Изд-во «Русские словари», «Языки славянских культур», 2003. – 958 с. 2. Хайдеггер М. Бытие и время / М. Хайдеггер; пер. с нем. – Х.: «Фолио», 2003. – 503с. 3. Шюц А. Избранное: Мир, светящийся смыслом / А.Шюц; пер. с нем. и англ. − М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2004.−1056 с.