Здатність речовин і матеріалів до загорання
Одним із основних показників пожежовибухонебезпечності речовин (матеріалів) є здатність до горіння. За горючістю речовини поділяються на горючі, важкогорючі і негорючі, а будівельні матеріали – на горючі та негорючі. Негорючі речовини (матеріали) не горять, не тліють і не обвуглю- ються. До них належать переважно природні і штучні неорганічні матері- али (граніт, пісок, металеві, цегляні конструкції й ін.). Важкогорючі речовини (матеріали) – це речовини (матеріали), які під дією вогню або високої температури не спалахують, але тліють і обвуглю- ються (асфальт, гіпсові та бетонні матеріали із вмістом органічного напов- нювача, глиняно-солом'яні матеріали щільністю не менш як 900 кг/м3, це- ментний фіброліт, деревина, глибоко просочена антипіренами, тощо). Горючі речовини – речовини (матеріали) здатні самозайматися, а та- кож займатися від джерела запалювання і самостійно горіти після його вилучення. До них належать усі органічні матеріали. У свою чергу, горю- чі речовини (матеріали) поділяються на легкозаймисті без попереднього нагрівання (папір, бензин та ін.) та важкозаймисті, які займаються від по- рівняно потужного джерела запалювання після нагрівання (дерево, пре- сований картон, вугілля тощо). Пил, що утворюється в приміщеннях з найдрібніших частинок спа- лених речовин і перебуває у стані аерозолю, при певних співвідношеннях з повітрям може ставати пожежовибухонебезпечним. Пожежна безпека речовин (газоподібних, твердих, рідких) залежить від їх здатності до самозаймання. Усі речовини за їх небезпекою стосовно самозаймання поділяються на чотири групи: 1) речовини, здатні до самозаймання при контакті з повітрям при звичайній температурі (білий фосфор, сланці й ін.); 2) речовини, здатні до самозаймання при підвищених температурах навколишнього середовища (піроксиліновий і нітрогліцериновий порох та ін.); 3) речовини, при контакті яких з водою виникає горіння (карбіди лужних металів і ін.); 4) речовини, що викликають самозаймання горючих речовин при контакті з ними (азотна, хлориста й інші кислоти, гази-окислювачі – ки- сень та ін.). Здатність речовин і матеріалів до загорання залежить від температу- ри і концентрації їх у середовищі. Температура займання – це найниж- ча температура речовини, при якій вона виділяє горючу пару і гази з та- кою швидкістю, що після займання їх виникає стійке горіння. Наприклад, температура спалаху бензину марки А-76 становить 36 °С, гасу +27 °С. Ступінь горіння та вибуху визначається також концентраційними межами поширення полум'я. Розрізняють нижню і верхню концентра- ційні межі поширення полум'я, тобто мінімальний та максимальний вміст палива в однорідній суміші з окислювальним середовищем, за якого можливе поширення полум’я по суміші на будь-яку відстань від джерела запалювання. При цьому в замкнутому об'ємі спалахування, як правило, носить вибуховий характер. Повітряні суміші, що містять паливо нижче нижньої чи вище верхньої концентраційних меж, горіти не можуть. Ниж- ні і верхні концентраційні межі враховують при вирішенні питань поже- жо- та вибухонебезпечності. Деякі гази (азот, вуглекислий газ та інші дефлегматизатори) можуть робити суміші нездатними до поширення полум'я при будь-якому спів- відношенні палива і окислювача. Розрізняють також нижню та верхню температурні межі поши- рення полум'я – це такі температури горючих речовин, за яких насичені пари утворюють в окислювальному середовищі концентрації, рівні відпо- відно нижній і верхній концентраційним межам поширення полум'я. До- мішки, спроможні викликати сповільнення хімічних реакцій поширення полум'я, використовують для безпечного зберігання горючих речовин у тарі. Нижня концентраційна межа поширення полум’я деяких речовин наведена у табл. 16.
|
