Протиріччя політичних і філософських передумов у теоретичній спадщині Д.Локка. Д.Локк – прибічник реальної освіти.Низка дослідників зазначають, що найбільш складно, оцінюючи погляди Локка, інтегрувати його політичну думку до корпусу його ж загальної філософії. Як пише один з дослідників Локка Джером Хайлер, доробок Локка “переповнений ідеологічними хибами та суперечностями”. На думку ж Ніла Вуда, “загальний погляд вчених на Локка визначає його як різнобічного мислителя. Тобто вони розглядають кожен аспект його думки, наприклад, філософію, політику, економіку як самодостатній, зі слабкими зв’язками між ними”. Сформувалося щонайменше три головні підходи до оцінки спадщини Дж.Локка. Одним із перших, хто почав говорити про наявність цієї проблеми, став відомий британський дослідник, автор передмови до критичного видання “Двох трактатів про врядування” Пітер Ласлет. Політичну теорію Локка дуже складно розглядати як розвиток його загальної філософії, викладеної в “Досліді”, що спонукає нас говорити про відсутність цілісного філософського характеру у його мисленні на відміну, наприклад, від Гоббса. Навпаки, ці дві складові його поглядів мають розглядатися окремо одна від одної. Головною ж тезою на підтримку думки про відсутність когерентності у філософії Локка є та, що в головній своїй філософській праці – “Досліді про людське розуміння” Дж.Локк послідовно обстоює принцип емпіризму, тоді як його політична теорія містить вагомі елементи раціоналізму. Ласлет зазначає,що Локк сам хотів, щоб його праці розглядалися окремо. Представники іншого підходу, до якого ми можемо віднести передусім Лео Штрауса, стоять на позиціях того, що в текстах Локка є дійсно проблеми, й не тільки очевидні, але відкидають наявність позначених проблем у Локковій думці. Так, Лео Штраус доводить, що Локкова доктрина відмінно когерентна й зрозуміла, але її висловлювання з різних причин було адаптоване до загальної думки його сучасності – значно більш ортодоксальної, ніж був сам автор. Непослідовності й суперечності, які справді мають місце в текстах Локка, виникають через те, що філософ намагався адаптувати свої думки до досить ортодоксальної громадської думки його сучасності. Саме таке “пристосування” й стало головною причиною незрозумілості текстів Локка й “затемнення” його справжніх думок. Локком була запропонована програма реальної освіти, яка передбачала необхідну підготовку до “ділових занять в реальному світі“, до комерційної діяльності. Він радив вивчати живу мову, замість мертвих: англійську i французьку. У число “корисних“ для вивчення предметів ввійшли географія, малювання, математика, астрономія, філософія, історія, право. Сюди ж Локк включав стенографію i бухгалтерію, як такі, що дають необхідні знання для промисловості i торгівлі. Віддаючи данину англійській традиції, Локк у програму навчання включав верхову їзду, танці й фехтування. Зміст освіти, запропонований Локком, набагато ширший, ніж було прийнято у той час. Дж.Локк першим в історії розробив нову, що ґрунтується на світських началах, систему виховання підростаючого покоління. Свої педагогічні погляди виклав у творах “Думки про виховання“ (1693 р.) та “Про виховання розуму“ (опуб. 1706 р.). Основою для педагогіки Локка послужила його філософсько-психологічна концепція, відображена у головній філософській праці “Досвід про людський розум“ (1689 р.). Мета i завдання виховання за Локком є підготовка джентльмена. Джентльмен – це дворянин за походженням, ділова людина, яка уміє розумно i вигідно вести свої справи, має хорошу фізичну підготовку та відрізняється “витонченістю“ манер поведінки у товаристві. Виходячи з практики тогочасного дворянського виховання Локк відстоює домашнє, індивідуальне виховання дітей i категорично виступає проти шкільної освіти, оскільки остання є відбитком суспільства, яке за своєю суттю аморальне. Реалізацію своєї виховної програми Локк пропонує починати з фізичного виховання, яке повинно сприяти укріпленню здоров’я дитини, її загартуванню: “здоровий дух у здоровому тілі“.
17. Проблема підготовки вчителя в зарубіжній історії педагогіки (ХVII – XIX ст.) У школі має панувати дух доброзичливого ставлення до дітей, для яких перебування тут повинно приносити радість. Необхідно так поставити викладання, щоб дітям було цікаво. Слід використовувати ігри і розваги для виховання дітей. У справі виховання будь-яке насильство шкідливе, не досягаючи мети, воно принижує дитину і прищеплює їй рабську психологію. Завдання освіти - допомогти учневі виробити власні переконання. Ніхто до Коменського не підносив так високо професії вчителя. Цю професію називає “найпочеснішою під сонцем“. Населення, на його думку, повинно з повагою ставитись до вчителів. Але з другого боку, самі вчителі повинні сприяти цьому, і ставить до них надзвичайно високі вимоги. Коменський сформулював новий погляд на вчителя: “А найкращі з-поміж людей нехай будуть учителями...“ У багатьох своїх працях Коменський сформулював ряд вимог до вчителя. Учитель повинен бути чесним, наполегливим, працьовитим, релігійним, бути зразком доброчесностей. Найбільша турбота вчителя – захоплювати дітей своїм прикладом. Він повинен любити учнів і ставитись до них по-батьківськи. Бути для них не тільки керівником, але й другом і охоронцем у всьому доброму. Коменський ставить високі вимоги до освіти вчителя. Для учнів він повинен бути живою бібліотекою. “Малознаючий учитель – хмара без дощу, лампа без світла, джерело без води, тіло без душі“. Коменський ставить перед учителем триєдине завдання: щоб він умів, міг і хотів навчати, тобто 1) щоб сам знав, чому він повинен вчити; 2) щоб міг інших навчати тому, що сам знає (тобто був дидактом і вмів бути терпеливим); 3) щоб він тому, що знає і може також хотів навчати інших, щоб мріяв підняти інших до світла. В одному з своїх творів Коменський писав: “Людська природа вільна і любить добру волю. Буркотливі вчителі, владні і такі, що використовують побої, є ворогами людської природи, вони ніби створені для того, щоб заглушувати і знищувати здібності, а не возвеличувати і облагороджувати. Сюди ж відносяться нудні і безплідні догматики, що навчають одними сухими настановами, не розважуючи учнів заради залучення їх до справи; вони з них роблять або буркотливих зануд або людей інертних, подібних до них самих“.
18. Принцип природовідповідності (Ж.-Ж.Руссо, Я.А.Коменський, Й.Г. Песталоцці, Ф. Фребель, Л.Толстой, В.Сухомлинський) в історії педагогіки. Основними факторами впливу на дітей Руссо вважав природу, людей та предмети оточуючого світу. Основне завдання виховання, яке здійснюється людьми і речами, полягає у тому, щоб узгодити свої впливи з природним розвитком дитини. У такому контексті слід розуміти трактування Руссо принципу природовідповідності: природне виховання допомагає вільному розвитку дитини, який відбувається через самостійне накопичення нею життєвого досвіду. Природовідповідні системи навчання спираються на педагогічні ідеї Я. Коменського, Ж.-Ж. Руссо, Л. Толстого, С. Френе, М. Монтессорі про первинну роль внутрішньої сутності дитини в навчанні. У сучасній освіті дані підходи реалізовані в технології природовідповідного виховання грамотності А. Кушніра (1996); класах, орієнтованих на педагогіку Л. Толстого, школі «Еврика-розвиток» (м. Томськ); у Школі вільного розвитку А. Хуторського. Принцип природовідповідності у вихованні та навчанні підростаючого покоління простежується майже в усіх працях В.О.Сухомлинського, для якого природна основа розвитку дитини була вихідною основою для будь-яких педагогічних впливів на вихованця. Наприклад, ведучи мову про розумний розвиток дитини, великий педагог зауважував, що природа дитячого мислення вимагає того, щоб знання були не тільки метою, але і засобом, інструментом, знаряддям за допомогою яких здобуваються нові знання. У процесі навчання учень має виступати не пасивним "споживачем" знань, а активним дослідником, самостійним здобувачем знань, відкривачем істини. Без постійного застосування знань може наступити момент, коли вже більше нічого учень не може засвоїти
|
