К.Ушинський про зміст освіти

Зміст освіти-система наукових знань, умінь, навичок, оволодіння якими забезпечує всебічний розвиток розумових і фізичних здібностей учнів, формування їхнього світогляду, моралі, поведінки, підготовку до праці та життя. Причини недостатнього розвитку педагогічної науки в Росії Ушинський вбачав у недостатній увазі суспільства до проблем виховання, у вкрай незадовільному стані народної освіти у країні. Визначаючи предметом педагогіки людину, Ушинський відзначав також недостатній рівень розвитку наук про людину, з яких педагогіка повинна черпати дані для розуміння процесів навчання і виховання. Більшість з цих наук самі перебували у зародковому стані. Ще однією причиною була бідність і беззмістовність педагогічної літератури в Росії. Він подолав розбіжності між матеріальною і формальною концепціями про найбільш доцільний характер освіти. Згідно теорії матеріальної освіти функція навчання полягає, передусім, у засвоєнні учнями фактичного матеріалу; згідно теорії формальної освіти – у розвитку розумових сил учнів (їх мислення, пам’яті, уваги тощо). Ушинський науково обґрунтував положення про органічну єдність оволодіння знаннями і розумового розвитку школярів у процесі навчання. У тісному зв’язку з першою проблемою Ушинський розв’язував питання про функції навчання. Перед навчанням ставив три основні завдання: освітнє, виховне і розвиваюче, які завжди повинні виступати в єдності. Теорія формування змісту освіти: єдность матеріальної і формальної освіти (К. Ушинський, В. Блонський), що обґрунтовує гармонійне їх співвідношення. Якщо знання фактів впливає на формування мислення, то його розвиток зумовлює можливість оволодіння учнем змістом навчального матеріалу.

 

45. Ушинський «Проект учительської семінарії»

Проект учительської семінарії" (1861) Звичайно, справжній учитель, на думку К.Д. Ушинського, — це той, хто постійно сам вчиться, займається самоосвітою, знайо­миться з найновішою педагогічною літературою, підвищує й удос­коналює свою кваліфікацію. Саме ця думка пронизує його стат­тю "Про користь педагогічної літератури".Найістотнішим недоліком у справі тодішньої народної осві­ти К. Ушинський вважав нестачу "хороших наставників, спеці­ально підготовлених до виконання своїх обов'язків". Свої до­кладні міркування про підготовку кваліфікованих учительських кадрів для молодших класів він вклав у статті "Проект учи­тельської семінарії" (1861 р.). Разом із цим К. Ушинський обстоював гостру необхідність відкриття й функціонування обширних педагогічних факультетів при університетах, "фактичне зна­чення такого педагогічного або взагалі антропологічного факуль­тету було б велике. Педагогів кількісно потрібно не менше, а навіть ще більше, ніж медиків, і якщо медикам ми ввіряємо наше здоров'я, то вихователям ввіряємо моральність і розум дітей наших, ввіряємо їхню душу, а разом з цим і майбутнє на­шої вітчизни".Значення К.Д. Ушинського в розвитку педагогічної думки колосальне. Він став основоположником, творцем глибокої, струн­кої педагогічної системи, забезпечивши таким чином високий науковий злет і світову славу української педагогіки в усіх її основних напрямках — у галузі новітньої дидактики й теорії виховання, школознавства й підручникознавства, педагогічної антропології, українознавства, підготовки учительських кадрів.

Особа вчителя, на думку Ушинського, означає все у справі виховання, тому він повинен бути всебічно підготовленим до вчительської роботи.

Видатний педагог вказував, що народним учителем може бути лише лю­дина, яка близька до народу, тісно пов’язана з ним, знає народну мову, живе народними інтересами. Учитель повинен бути високоосвіченою людиною з енциклопедичними знаннями, любити свою професію, бути завжди зацікавленим в удосконаленні своєї майстерності, володіти педагогічним тактом. Йому важливо знати свою справу, чітко уявляти мету педагогічної діяльності, мати високу практичну підготовку, володіти методикою навчання і виховання, уміти викладати свої знання визначено і точно, бути не тільки хорошим викладачем, але й не менш умілим вихователем.

Ушинський наголошував, що учитель повинен бути психологом, знати психологію дитини, вивчати і добре знати свого вихованця, щохвилини перебувати у сфері психологічних явищ. Необхідною умовою успіху вчителя є його обізнаність з науковими основами педагогіки і побудова своєї діяльності на передових досягненнях педагогічної теорії.

Якщо народний учитель хоче мати моральний вплив на дітей і їх батьків, його життя не повинно суперечити шкільним настановам. Він повинен мати звичку до простого, скромного, діяльного і чесного життя; знати життя і побут тих дітей, яких буде вчити.

Ушинський був незадоволений системою підготовки народних учителів у Росії. У статті "Проект учительської семінарії" він розробив систему під­го­товки майбутніх учителів для сільських народних шкіл. Він також вис­лов­лював пропозиції щодо створення в університетах педагогічних фа­куль­тетів, де б готували викладачів педагогіки та вчителів для середніх шкіл.

Для підвищення кваліфікації народних вчителів Ушинський пропонував організовувати при семінаріях вищі педагогічні курси, щорічні лекції з педагогіки і психології, він позитивно ставився до проведення вчительських з’їздів, зборів, нарад.

Ушинський розробив проект учительської семінарії, куди радив приймати лише тих, у кому можна передбачити хороших учителів. Попередній відбір семінаристів відбувається через навчання протягом кількох років у підготовчій учительській школі з наступним складанням іспиту. Вихованці, вже прийняті за екзаменом, повинні залишатися в семінарії три місяці і чекати остаточного зарахування, яке здійснює навчальна рада семінарії по кожному вихованцю окремо.

У семінарії поряд з вивченням необхідних навчальних предметів відбувається ґрунтовна практична підготовка майбутніх учителів. Ушинський вважав, що народний учитель повинен досконало володіти письмом, уміти малювати, креслити, виразно читати і обов’язково співати. Крім загальних і спеціальних предметів семінаристи повинні прослухати курс природничих наук, прилаштований для пояснення предметів, що оточують селянського хлопчика, короткі курси сільського господарства і практичної загальнодоступної медицини. Народний учитель повинен уміти порадою і ділом подати потрібну агрономічну і медичну допомогу селянам.

Головну діяльність учительської семінарії Ушинський вбачав у практичних заняттях. З метою практичної підготовки майбутніх учителів він вперше запроваджує педагогічну практику для семінаристів.

Ушинський вважав за доцільне запровадити інститут класних ординаріїв, тобто таких старших учителів класу, які, викладаючи у своєму класі якнайбільше уроків, разом з тим стежили б за викладанням всіх інших предметів у класі, а також за успіхами учнів цього класу. По суті Ушинський запропонував ідею введення посади класного керівника.

Важливими є думки Ушинського про необхідність надання педагогічної освіти жінкам. Працюючи у Смольному інституті, він відкрив для вихованок педагогічний клас. Вказував, що "старанністю, точністю у виконанні своїх обов’язків, терпінням та вмінням поводитися з дітьми жінки можуть перевершувати чоловіків."

 

46.Громадсько-педагогічний рух в Україні (60-ті р. ХІХ ст.)

60-ті роки XIXстоліття характеризуються новими явищами в історії школи та педагогічної думки в Україні. Скасування кріпосного права, розвиток капіталізму, загострення соціальних суперечностей, зростання селянських заворушень, революційно-демократичний рух - усе це об'єктивно сприяло розвитку шкільної освіти. У 60-х роках XIXст. передові педагоги України виступили проти станової школи з її муштрою і відривом від життя, теорії від практики. Вимогам реформи початкової, середньої і вищої школи, розвиткові жіночої освіти, боротьбі за українську національну школу, запровадженню ефективніших методів навчання приділялося дедалі більше уваги. Цей період характеризується бурхливим розвитком педагогічної преси, появою цілого ряду педагогічних журналів і газет. На сторінках педагогічних журналів висвітлювались питання, що стосувалися реформи шкільної освіти, психології, педагогіки, дидактики, методики викладання окремих дисциплін та ін. Суспільно-педагогічний рух 60-х років був неоднорідним. Педагоги, що належали до різних напрямків, трактували питання з своїх класових позицій. Педагогічна думка середини та кінця XIXст. була представлена відомими діячами громадсько-педагогічної думки М.І.Пироговим, Л.М.Толстим, М.О.Корфом та ін. (буржуазно-ліберальний напрямок), К.Д.Ушинським, В.І.Водовозовим, М.Ф.Бунаковим та ін. (буржуазно-демократичний напрямок), М.Г.Чернишевським, В.Г.Бєлінським, Д.І.Писаревим (революційно-демократичний напрямок), О.В.Духновичем, П.О.Кулішем, Л.Ф.Головацьким та ін. (національний напрямок).

 

47. Послідовники К.Ушинського У розробці проблем методики початкової освіти. М.Корф (М.Драгоманов, С.Русова та ін.)

Корф створив новий тип народної початкової школи – земську трирічну школу, де заняття велися одним учителем одночасно у трьох класах. Пропагуючи ідею загальної обов’язкової початкової освіти, він відкрив понад 100 таких земських шкіл в Олександрівському і Бердянському повітах. За цим зразком створювалися сільські школи по всій Росії. Відстоював аналітико-синтетичний (тобто звуковий) метод вивчення грамоти і одним із перших у Росії запропонував його широке застосування. Для ознайомлення учителів з цією методикою він написав посібник "Руководство по обучению грамоте по звуковому способу" (1867) – один із перших у Росії підручників такого типу. У створених ним школах Корф запроваджує навчання за підручниками Ушинського. Сам створив для цих цілей підручник-читанку "Наш друг", яка доповнювала "Рідне слово" Ушинського. Пізніше написав до неї методичні рекомендації для вчителів. Корф написав першу в Росії книгу з школознавства "Русская начальная школа", що призначалась для діячів земських шкіл і була педагогічною енциклопедією початкової освіти. Доповненням до неї став пізніше написаний ним збірник "Наше школьное дело".

 

48. Національно-освітнє питання у ХІХ ст.(Т.Шевченко, М.Грушевський, М.Драгоманова, С.Русова)

На перешкоді територіальній єдності українських земель були державні кордони, що їх встановили Австро-Угорська і Російська імперії. Самодержавство керувалося у своїй національній політиці загальним принципом багатонаціональних держав — встановлення матеріальної і духовної зверхності панівної нації. Русифікаторська політика, особливо в галузі освіти, посилилася після придушення польського визвольного повстання 1830 р. Вона проводилася з метою обмеження впливу польського дворянства на Правобережній Україні. Безумовно, одним з репресивних актів у цьому плані стала резолюція зборів Державної ради, де йшлося «про посилення російської мови в училищах західних губерній» 6. Цим рішенням передбачалося також зробити більш зручним імперське управління. Таким чином, українська мова як одна з основоположних національних ознак витіснялася з навчальних закладів і адміністративних установ. Штучне обмеження її функціонування суперечило об’єктивному процесу консолідації, який відбувався в ході поступового подолання феодальної замкнутості, розширення ринкових зв’язків, зростання міст за рахунок припливу до них сільського населення. На цій основі відбувалося усвідомлення українцями спільності своїх соціально-економічних, політичних і культурних інтересів, яке найвиразніше виявилося у формуванні нової української літератури з чіткими рисами національної своєрідності. Характерною ознакою тогочасного літературного життя стало паралельне вживання української і російської мов. Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ’яненко, П. Куліш, Т. Шевченко та інші українські діячі, які писали свої твори і російською мовою, органічно увійшли в російську культуру. Традиція двомовності, що склалася у першій половині XIX ст., зумовлювалася не лише дискримінацією української мови з боку царського уряду. Вихід українських діячів на загальноросійську арену не означав приниження ними своєї рідної культури. Українські письменники намагалися російською мовою донести до всеросійського читача відомості про історію, культуру, побут свого народу. Щира любов Т. Г. Шевченка до українського народу кваліфікувалася як ви­знання поетом його винятковості. Об’єктивно у культурно-національ­ному русі великий Кобзар зайняв чільне місце як революційний демократ і патріот своєї батьківщини. Його життєві й мистецькі позиції визначалися прагненням полегшити долю пригноблених співвітчизників. Українофільство Т. Шевченка поєднувалося з великою любов’ю до всіх братів-слов’ян. Співець українського народу не пропагував національної замкнутості. Глибоке розуміння загальнолюдського змісту культури поет передав невигадливими словами «...1 чужому научайтесь, й свого не цурайтесь», що стали афоризмом.. В другій половині ХГХ ст. набули широкого звучання праці активного громадівського діяча, науковця і публіциста М. П. Драгоманова, який вважав, що в політичному відношенні українці мають прагнути до створення «вільної спілки рівних громад» та «прямувати до волі краєвої і громадської в купі з усіма іншими країнами і громадами». От через це, писав, зокрема, М. Драгоманов, «українцям найліпше виступати з думками не стільки національними, скільки автономними і федеральними..» Займаючись просвітницькою діяльністю, Драгоманов мріяв про той час, коли етичне та естетичне виховання в українських школах звернеться до джерел педагогічного впливу кращих народних традицій, а діти будуть виховуватись прекрасними українськими піснями; він прагнув створити українську енциклопедію (розробив план до неї). Не раз піднімав Драгоманов проблеми вчительства. Особливо його хвилювало становище сільських учителів. Драгоманов вважав, що вчителі повинні чітко усвідомлювати мету педагогічної діяльності - виховання гуманної, національно свідомої людини. Це завдання ставили перед собою різні педагоги; якою вона має бути, розуміли по-різному, залежно від соціально-політичних ідеалів, що сповідували їх творці. У Драгоманова цей ідеал спирався на демократичну, гуманістичну й патріотичну основу національної свідомості, котра поєднувалась з толерантністю у взаєминах між людьми, з правдою і справедливістю. Великого значення надавав Драгоманов вихованню дитини в сім'ї, тобто саме батьківському вихованню. Дбаючи про виховання тогочасної української молоді, Драгоманов орієнтує її на найвищі людські взірці духу і праці, нагадуючи ще й про неодмінну високу моральну якість самовіддано служити рідному народу, а не бути його "провінційним родичем, прихвоснем чужого". Отже, можна простежити думку про те, що основними напрямками концепції національного виховання Драгоманова є етичне, естетичне, патріотичне, моральне виховання дітей, яке включає формування у дітей любові до батьківщини, рідної мови. Значне місце надається у працях Драгоманова батьківському вихованню, а також підготовці кваліфікованих кадрів для здійснення процесу виховання в умовах освітньої діяльності.

Постать М.Грушевськогоє видатною в українській культурі. В 1894 році він за порадою свого вчителя Володимира Антоновича, видатного українського історика, переїздить до Львова, обіймає посаду професора історії України у Львівському університеті, на якій перебуває до 1914 р. Одним із головних завдань громадсько-наукової, літературної та освітньої діяльності М. Грушевського у цей період було, за його словами, «обстоювання українства як на російському, так і на галицькому ґрунті» [22].

З 1897 по 1913 роки М. Грушевський керує Науковим товариством ім. Т.Г. Шевченка; він перетворив Товариство з літературного в науково-літературне і прагнув того, щоб на його ґрунті заснувати в Україні Академію Наук, та світова війна завадила йому цього досягти. Проте М. Грушевський не обмежувався тільки науковою діяльністю. Він виконував велику культурно-освітню роботу: виступав із публічними доповідями, співробітничав у львівській пресі, заснував загальноукраїнський літературний і науковий місячник «Літературно-Науковий Вісник» (1898), плідна діяльність якого високо оцінена в історії української літератури, культури й освіти. Роком пізніше за його ініціативи з'явилася «Українська Видавнича Спілка» — перше на всю Україну книжкове видавництво. Крім того, він співробітничав у київському щомісячному історико-етнографічному та літературному часописі «Киевская Старина», - відіграв велику роль у розвитку української культури в умовах Російської імперії. М. Грушевський на власні кошти заснував у Києві школу. Намагаючись забезпечити розвиток українського національного шкільництва в Галичині, він очолював львівську Крайову Шкільну Раду.У період еміграції ним був створений Український соціологічний інститут (УСІ), програмою якого передбачалося вивчення стану соціального руху в Україні та в світі, а також утворення зв'язків з міжнародними та національними організаціями, інформування цих організацій про соціальний український рух, українську культуру й освіту. Інститут займався активною видавницькою діяльністю: було видано 10 найменувань книг з різних питань. М.Грушевський прагнув розвинути національну самосвідомість українського народу, пояснити йому, хто він є і звідки з'явився, де його витоки, як йому треба відноситись до своєї материнської мови і навчання своєю мовою. Видатний вчений писав і публікував низку відповідних статей, об'єднував їх у збірки «Хто такі українці і чого вони хочуть», «На порозі Нової України», «Вільна Україна».

М.Грушевський підкреслював, що першим принципом організації народної освіти й національного виховання має бути навчання рідною мовою. Для обґрунтування цього принципу він друкував серії статей. Особливо турбувався М. Грушевський про статус української мови.

 

49. Громадсько-педагогічна діяльність в Україні (середина ХІХ ст.)

Доказом національного пробудження галицьких українців та пожвавлення українського народного життя стала поява в кінці XIX ст. на теренах Західної України цілої низки культурно-освітницьких гуртків, товариств, часописів. Неквапно відроджуючись, Галичина зміцнювала свої взаємини з Україною. Цензурні утиски в Україні все зростали й наддніпрянці стали думати про працю у західних землях. 1873 р. з ініціативи чернігівця Олександра Кониського у Львові виникло Товариство ім.Т.Шевченка. За його ж пропозицією 1892 р. це товариство було перейменовано на Наукове товариство ім.Т.Шевченка. З 1894 р. головою НТШ обрано Михайла Грушевського. НТШ стало провідним українським центром на зразок європейських Академій наук. В його рамках діяло три наукових секції: історико-філософська, філологічна, математично-природничо-лікарська, а також цілий ряд комісій, в тому числі археографічна, бібліографічна, етнографічна, правова, статистична та ін. В НТШ працювали М.Грушевський, 1.Франко, В.Гнатюк, І.Горбачевський, І.Пулюй, І.Раковський. Товариство заснувало власне видавництво, силами якого науковці І.Франко, К.Студинський, О.Колесса, Ф.Вовк, В.Гнатюк, І.Верхратський та інші започаткували кілька серійних видань, таких як "Записки НТШ' (120 томів), "Пам'ятки українсько-руської мови", "Етнографічний збірник"(38 томів), "Матеріали до української етнології' (26 томів), "Збірник філологічної секції (23 томи), "Українсько-руський архів". Ці видання збагатили українську науку вагомими працями переважно в галузі українознавства, стали потужним засобом піднесення рівня національної культури.