Перетворення в галузі освіти. Кодекс про народну освіту (1922 р.).

22 листопада 1922 року приймається Кодекс законів про народну освіту УСРР. Цікаво, що подібного кодексу в РСФРР на той час не існувало. Хоча, знову ж таки, в основу цього Кодексу були покладені законодавчі акти РСФРР 1918 року про єдину трудову школу, ряд інших постанов уряду РСФРР з питань народної освіти. В даному випадку можемо говорити про часткову рецепцію.

Кодекс закріпив систему освіти і виховання, її організаційні форми, визначив завдання, методи і перспективи діяльності в цьому напрямку.

Кодекс законів про народну освіту УСРР складався з чотирьох книг:

1) організація управління і постачання в народній освіті;

2) соціальне виховання дітей;

3) професійна і спеціально-наукова освіта;

4) політична освіта і виховання дорослих.

Основою побудови виховних і культурно-освітніх закладів Кодекс вважав:

1) трудовий процес як підвалини виховання і пізнання;

2) різноманіття життєвих потреб як мета виховного процесу;

3) практика, яка спрямована не тільки на пояснення світу, а й на його зміну. Кодекс проголосив право всіх громадян на вільний доступ до знань, наук і мистецтва у всіх культурно-освітніх закладах держави. Соціальне виховання дітей і професійна освіта юнацтва і молоді до 17 років включно оголошувались загальними, обов'язковими, безкоштовними і сумісними для обох статей. Проте до повного проведення загального, обов'язкового виховання і навчання встановлювалось, що в культурно-освітні закладин першу чергу приймаються пролетарі й незаможники. Навчально-виховні заклади УСРР повинні бути трудовими колективами, які б поєднували виховання і навчання з продуктивною працею.

Реформування національної освіти у 20-ті роки ХХ століття можна окреслити такими рисами: шкільна система радянської України спричинилася до зниження рівня загальноосвітніх знань серед учнів; підпорядкованість дошкільного, шкільного, позашкільного виховання директивам комуністичної партії; досягнення загального обов'язкового навчання та завершення ліквідації неписьменності в Україні; розширення системи освіти, відкриття навчальних закладів нового типу.

Впроваджувалася комплексна система навчання – принцип побудови змісту освіти, організації процесу навчання, сконцентрованого навколо стрижневої теми.

58. 20-ті роки. Національно-освітнє питання.

В Україні на початку 20-х років склалася своєрідна сшуація. 3 одного боку, спостерігався зліт національної самосвідомості, з іншого - українські більшовики ще прагнули автономії, бажали самі керувати процесом творення нової держави. До цього додалася надзвичайно тяжка екшомічна сшуація, що склалася в результаті першої світової та громадянської воєн.

Все це мали врахувати керівники українського Наркомосу, розробляючи модель освітньої системи. Тому, на відміну від РСФР, де основною ланкою освітньої системи була визнана єдина трудова школа, в Україні, починаючи з 1920 p., створюється більш складна система освіти. 1920 року Наркомос України видає "Декларацію про соціальне ешоеання дітей”, в якій, на підставі твердження про розпад сім'ї в соціалістичній державі, робиться висновок про необхідність перенесення "центру ваги" в справі шгільництва з єдиної трудової школи на дитячий будинок. Тодішній нарком освіти Г.Гринько так роз'яснював сутність соціального виховання: "соціальне виховання в розвинутому вигляді є всезагальна організація дитинства, створення колективного життявсього дитячого населення. Це - не вихідна точка, а кінцева мета розвитку соцвиху. Вона передбачає повне усунення розпорошешсті дітей між індивідуалістичними сім'ями, що неможливе без організації соціалістичного господарства та зміни всього усірою житгя".

Тож повне підпорядкування дитячої особистості виховним впливам новоутвореної держави ставало лейтмотивом діяльності закладів соцвиху. Декларація висунула ідею так званого "захисту дитинства", завданням якого було: взяти на облік всіх дітей до 15 років, як тих, які вже ввійшли в систему соціального виховання, так і тих, що не відвідуют^ жодної освітньо-виховної установи; використати всі засоби для забезпечення кожній дитині усіх її прав на матеріальне утримання, виховання, освіту, охорону здоров'я; вилучити дитину "з вулиці". передати через колектор або розподільник до виховного закладу (боротьба з безпритульністю); захистити права і тієї дитини, що живе в сім'ї, але потребує тією чи іншою мірою соціальної допомоги.

Для вирішення цих завдань планом Наркомосу передбачалося розгортання цілої низки відповідних установ, таких як: майданчики різних типів, які мали функціонувати в основному в літній період і вилучати дітей "з вулиці". організовуючиїхнійпобут; дитячий садок, іІкола-клуб неповного дня; денний дитячий будинок, дитячий садок або школа повного дня; дитячі будинки, які мали забезпечувати повне влаштування дітей, їх харчування і навчання; дитячі містечка (об'єднані дитячі будинки)" заклади та установи охорони дитиштва (колектори, розподільники, приймальники тощо); заклади для дефективних дітей.

Такою, на думку керівників Наркомосу, мала бути мережа закладів, що забезпечували навчання і виховання, а найголовніше порятунок дітей віком від 7 до 15 років. По закінченню закладів соцвиху діти мали переходити до набутгя певного фаху. Для цього передбачалося створення різноманітних професійних шкіл - від курсів до вузів. На початку 20-х pp. у містах утворилися два різновиди професійно-технічних навчальних закладів: фабрично-заводські учнівства (або школи робітничої молоді) та індустріальні профшколи.

Дещо інакше виглядала освітня мережа в сільській місцевості: масовим явищем тут була початкова 4-річна школа, до якої планувалося додати 3-річну школу селянської молоді. В останній передбачалося значно розширити обсяг сільськогосподарських дисциплін і в такий спосіб сприяти підготовці підлітків до професійної освіти в так званих "школах батрацької молоді" або технікумах.

У середині 20-х років, як завдання на перспективу, було висунуто гасло обов'язкової семирічної освіти, однак цього не вдалося досягти, так само як і загального початкового навчанш.

До вищих навчальних закладів в 20-ті роки відносилися інститути різних профілів (індустріально-технічні, сільськогосподарські, соціально-економічні, педагогічні, медичні, художні). Раданська влада на Україні ліквідувала університети: вважаючи їх "розсадником буржуазної ідеології".

3 мегою полегшення робітничо-селянській молоді вступу до інститутів, при них відкривалися так звані робітничі факультети (робітфаки), на які покладалося завдання підготувати цю молодь до сприйняття інститутських курсів.

Специфічно вирішувалось питання з діяльністю технікумів. У 1920 p. у схемі системи освіти, запропонованій Г.Гриньком, вони кваліфікувалися як середні навчальні заклади. Але вже з 1922 р. їм відводиться роль вищої навчальної установи. що готує вузьких спеціалістів-майстрів, помічників інженерів, інженерів вузького фаху,аіономів-фахівців.

Освітню піраміду увінчувала Академія наук зі своїми науково-дослідними установами.

2 листопада 1922 р. Президія ВУЦВК затвердила "Кодекс законів про народну освіту в УРСР', в якому всі вищезгадані засади вітчизняного шкільництва набули статусу юридичної норми.

Таким чином, в 20-ті роки XX ст. на Україні була створена оригінальна освітня система, яка була виявом творчості українського суспільства, ви^икана загальним творчим злетом, характерним для соціальної атмосфери перших пореволюційних років.

Впроваджувалася комплексна система навчання - принцип побудови змісту освіти, організацп процесу навчання, сконцентрованого навколо стрижневої теми наприклад, дитячих штересів та нахилів, ознайомлення з певним шлом життєвих явищ,вивченнярідногокраю, виконання практичних завдань тощо).

У радянській школі під цим понятгям розумілося трудове ознайомлення дітей з природою та суспільним середовищем, що їх оточує (природа - праця -суспільство). Саме таку схему було покладено в основу навчальних планів і іоірам 1922/23 навчального року ДВР (Державною вченою радою) у Росії. Головною серед них була "праця", тобто вивчення трудової діяльності людини. Активне ознайомлення з трудовим життям супроводжувалося вивченням природних умов і взаємовідносин людини і довкілля ("природа"), ознайомлення з суспільними відносинами ("суспільство"). Так, у першому класі вивчалося трудове життя сім'ї, у другому - життя села або міста, у третьому - господарство місцевого краю, в чегвертому - державне господарство й економічне життя в СРСР.

Комішексні програми, що позроблялись на Украші, оули спрямовані передусім на класове виховання, якого від школи вимагали партія і уряд. Це вступало в гострі суперечності з полож^ням самих проірам. Важко було пристосувати до комплексів політичні питання, пов'язати їх з дитячим комуністичним рухом, "політкомплексом", "комплексом охорони здоров'я".

У 20-ті роки педагогами України комплекс розглядався як відбиття інтегрованого сприйняття дитиною оточуючого світу, а завданням школи було ознайомити дитину із світом, що її оточує. На початку 30-х років на перше місце було поставлене пролегарськ; комуністичне оточення - партія, комсомол, дитячий рух, ради, профспілки, виробництво, колгоспи. Так кардинально змінюється парадигма освіти від дитини як центР; педагогічного процесу школа перейшла до висунення на передній план оточення, причому у вкрай політизованому розумінні.

У 20-ті рок^ усі провідні педагоги перейпши на рефлексологічні позиції. Сам термін "рефлексологі^ впровадив у науковий обіг В Бехтерєв у роботі Юсновнг прищипи так зваиої об'екттної п^хології або псшорефлексологіГ (1930). Сутність рефлексології полягає в тому, що вся поведінка людини, починаючи з елементарних органічних реакцій і закі^чуючи найскладнішими актами творчості, зводиться до рефлексів.

Рефлексологія була головним фундаментом для розвитку педології. Навіть сьогодні важко провести чітку межу між рефлексологією й педологією, бо всі відомі вчені того часу - О.Залужний, І.Соколянсь^й, В.Протопопов, А.Володимирський -були одночасно і рефлексологами, і педологами. У багатьох випадках ці поняття вживалися як синоніми, але все-таки педологія, як наукове поняття, є значно ширшим,ніжрефлексологія. 1 ця остання виступає як головна засада педології.

Педологія (від грецьк. наука про дитину) предметом вивчення вважала дитину й охоплювала своік змістом анатомію, фізіологію, біологію, психологію та соціологію дитини.

Основою педології стали ідеї вільного виховання дитини, що дістали назву педоцентризму, в основі якого лежить концепція про те, що зміст, організація й методи навчання визначаються головним чином інтересамийпотребами дитини, що вона - центр навчально-виховного процесу. Ці ідеї дістали значну підтримку й поширення ще наприкінці XIX - поч. XX ст. в течії "нового виховання", репрезентованій А.Фер'єром, О.Декролі, Дж.Дьюї, М.Монтессорі, В.Лаєм та ін. Вони відстоювали ідею розумового розвитку дитини за "центрами інтересу" і вважали, що п виховання має бути спрямоване на формування цілісної людської особистості.

В Україні питання вільного виховання, педоцентризму поширювались у творчості ЯЛепіги, С.Русової, які втілювали їх у життя в періодвизвольнихзмагань українського народу в 1917-1920 pp. Саме на основі цієї концепції, де дитина ввкалася центром усього навчально-виховного процесу, розвивалася педологія. Педологія виділила дитинство як окремий специфічний період житгєдіяльності людини, розглядала, вивчала його з усіх боків — у філогенезі й онтогенезі. Саме життєдіяльність дитини у всіх її виявах стала об'єктом і предметом педології.

У 1924 р. був здійснений перехід від ідейних пошуків, наукових дискусій до нав'язування педологам класово-партійної точки зору на цю інтегровану науку. Тому педологія ставить перед собою завдання дослідження "соціально-класового" середовища. Особливу увагу українські педологи приділяли вивченню дитячого колективу, довкілля, в якому проживають діти, щоб вплинути на житгя, змінити навколишнє середовище так, щоб воно давало дітям все необхідне для їхнього розвитку.

Великого значення надавали українські педагоги розробці і удосконаленню тестів (Г.Костюк, О.Раєвський). Були створені тести з українського правопису. суспільствознавства, математики.

Педологічна служба в школі вела облік шкільної успішності за методом тестів. вивчала інтереси і ідеали дітей, коло їх уявлень, визначала їх фізичний та розумовий розвиток, здійснювала педологїчний аналіз середовища.

Треба відзначити, що перенесення центру уваги з дитини на дитячий колектив. який почали досліджувати тими ж методами, що і дитину, не могло не відбитися негативно на педологічній науці й стало початком розмивання її предмета й об'єкта. Після того, як педологія почала втрачати свій предмет і об'єкт дослідження і перед нею було поставлено цілком конкретне завдання обслуговування педагогічного процесу, вона починає розглядатися як допоміжна дисципліна, а після постанови 1936 р. "Про педологічні перекручення в системі Наркомосу" взагалі зникає як наука.