Темп мовлення

Темп мовлення (тобто швидкість вимовлення слів і довжина пауз між ними) у різних людей неоднаковий. Не можна сказати, що стримане й повільне мовлення завжди непривабливе, а темпераментне, швидке, при­страсне мовлення обов'язково хороше, і навпаки. Погано, коли мова оратора аж надто млява, повільна; але не краща і мова, схожа на кулеметну чергу, позбавлена пауз, тобто не членована ні логічно, ні психологічно.

Проте водночас, при всій необхідності говорити тем­пераментно, жваво, з різною силою й висотою звука, дуже важливо зберігати міру, бути тактовним, щоб не перетворитися в актора, який вважає своїм завданням веселити й розважати публіку.

Наводячи якийсь діалог, підкреслюючи наявність двох співбесідників, звичайно радять не змінювати над­то голосу, його висоти й сили, як це робить актор, бо завдання актора й лектора неоднакові.

Жести

 

Особливу увагу слухачів привертають жести орато­ра. Так, оратор, єдиним жестом якого є перегортання сторінок, здатний лише нагнати на слухачів страшну нудьгу; проте й зловживання жестами не краще.

Жести — лише доповнення до мовлення, хоч деякі дослідники і твердять, що 40% інформації в ораторсько­му мистецтві дає міміка і жест. То виразні, енергійні, то плавні, заокруглені, вони підкреслюють, посилюють, або, навпаки, пом'якшують сказане. Жестом і мімікою тре­ба вміти користуватися для посилення смислової вираз­ності, пам'ятаючи при цьому, що жести втрачають свою виразність при частому повторенні, що запас жестів у кожної людини досить обмежений і що мова міміки та жестів не може і не повинна заміняти (або навіть лише дублювати) мову слів.

У досвідченого оратора різкі рухи загалом відсутні, але навіть рука, яка тримає папір, може бути дуже ви­разною — підкреслювати або посилювати потрібну дум­ку, критичне слово. Багато може «сказати» іноді найскупіший жест (наприклад, стиснутий кулак), а також міміка, вираз обличчя.

Важлива й манера триматися на трибуні. Доповідач не може залишатися на трибуні годину й увесь час тримати «руки по швах»: він повинен рухатися й жести­кулювати. Рухи його значною мірою залежать і від зов­нішніх обставин: по одному тримається людина за ка­федрою, інакше — за столом, ще інакше — на відкрито­му місці (на сцені). За кафедрою, особливо за столом, рухи будуть стриманіші, скупіші.

Г. Апресян слушно зауважує, що мова жестів і міміки відзначається і деякими національними особли­востями, наприклад, стриманістю і скупістю в одних, темпераментом і часом екзальтованістю в інших. На­ціональний характер мови жестів виявляється навіть у манері «викидання» руки, у способі притискання долоні до грудей та ін..

Жестикуляція залежить і від того, чи доповідь чи­тається, чи проголошується (у першому випадку жести бідніші, бо доповідач зв'язаний текстом). Такі жести, як правило, породжуються у момент формування чи ви­голошення думки і підтверджують цілковиту відповід­ність між змістом і формою.

Досвідчений оратор знає, що при загалом стриманій, спокійній манері поведінки (зокрема при читанні тексту) окремі рухи при підкресленні особливо важливої думки можуть справити дуже сильне враження, якщо вони по­роджені цією думкою.

Вади жестикуляції: зайві рухи заважають слухачам, не дають їм зосередитись, настроюють їх на несерйоз­ний лад; одноманітна жестикуляція втомлює слухачів, набридає їм; бідні, примітивні, вульгарні жести розці­нюються як невихованість оратора; незграбні рухи, не­доладна міміка смішать слухачів (як і жести випадкові або неприродні); рухи, розраховані на зовнішній ефект, не роблять честі промовцю.

Доповідач повинен триматися якомога простіше й природніше. Немає нічого гіршого, ніж коли слухач по­мічає неправду в звучанні мови доповідача, надуманість і перебільшеність інтонацій, фальш у жестах та пове­дінці.

Голос, тон, виклад, уся сукупність виразових засобів і прийомів повинні свідчити про правду думки й почут­тя промовця. Тому навряд чи слід, як дехто радить, го­тувати жести і міміку заздалегідь, перед дзеркалом.

Адже і жести, і міміка визначаються не лише виголошу­ваною думкою, а й тією ситуацією, в якій ця думка висловлюється, настроєм оратора, контактом його з ауди­торією. А навряд чи можна усе це наперед знати і від­повідним чином підготувати. Міміка й жести — це наоч­не, але водночас і інтуїтивне вираження думки; ось чо­му значно важливіше проникнути в тему, пройнятися ЇЇ ідеями — усе це й буде підставою для майбутніх жестів. Досконалість же в усьому приходить з часом.