Вимоги до мови оратора

Не менш високі вимоги ставляться й до мови справж­нього оратора. Назвемо їх.

1. Точність формулювань — точність мов­лення (це сувора відповідність між словом і тим понят­тям, яке цим словом позначається; щоб досягти такої відповідності, треба добре знати предмет, так само доб­ре знати значення слова, постійно й суворо стежити за відповідністю між словом і тим, що воно повинне позна­чати).

2. Стислість, небагатослівність (сти­слим вважається мовлення, в якому немає слів, не ви­кликаних безпосередньою потребою висловлення; однак потреби бувають різні: часом виникає необхідність по­яснити щось детально, тоді багатослівність виправдана й передбачена).

3. Доречність (мова не може бути «хорошою» чи «поганою» сама по собі; вона оцінюється залежно від свого конкретного призначення; при цьому враховується як мета мовлення, так і умови спілкування: час, місце, склад слухачів, тема та ін.).

4. Приступність, зрозумілість (мовлення, яке не породжує труднощів у розумінні змісту, вважає­ться приступним; ця риса відносна: змінюється слухач — змінюється й поняття «приступності»).

5. Виразність (це риса мови емоційної, де сло­ва, крім понятійної інформації, несуть на собі як до­важок ще й чуттєву інформацію, виражають не лише ло­гічні поняття, а й почуття та переживання мовця; вона досягається точністю словесного позначення предметів чи явищ, яка, в свою чергу, може викликати образність; правильністю вимови, вдалим поділом на фрази, інтона­ційним багатством мовлення, хорошою дикцією, наяв­ністю психологічних пауз, мотивованістю смислових на­голосів).

6. Своєрідність, оригінальність (осо­бистість людини проявляється й у тому, як вона гово­рить: чим своєрідніша, оригінальніша особистість, тим яскравіший і складніший її внутрішній світ; своєрідність у мові проявляється в умінні користуватися образами, порівняннями, по-своєму добирати епітети, евфемізуючі засоби, іносказання та ін.).

7. Краса мови (почуття краси, почуття естетич­ного задоволення викликає лише мова досконала, без­доганна; красивим може й повинне бути мовлення будь-якого типу: краса тут створюється і лексикою, і синтак­сисом, і ритмом, і характером зв'язків між словами в реченні, а головне — повною відповідністю між змістом, словесним втіленням думки і ситуацією мовлення).

А чи це й справді так важливо? Чи не однаково, як промовець говорить— добре, погано?

Виявляється, що порушення мовних норм, вади ви­мови, плутання російських і українських слів і зворотів, неправильне наголошення — все це одразу ж і дуже по­мітно знижує авторитет промовця, різко погіршує спри­йняття змісту. У той же час точна, виразна, бездоганна літературна мова виступаючого — не лише найкращий спосіб донести певні ідеї до слухача, а й значний вихов­ний фактор, який сприяє підвищенню загальної культу­ри аудиторії. Тому суспільству далеко не байдуже, як розмовляє і промовляє з трибуни кожен з його членів. Справа не лише в тому, щоб позбутися втрат змісто­вих (неуникних при поганому мовленні), а ще й у то­му, щоб використати величезну й постійно діючу силу слова для вдосконалення людини нашого суспіль­ства.