РОЗДІЛ 3. Доцільність отриманих та ефективне використання зовнішніх запозичень в Україну

 

Зовнішні запозичення є світовою практикою, до якої вдаються практично всі країни світу. Можна звернутися по кредити до МВФ, Світового банку, ЄБРР чи континентальних банків розвитку, які існують в деяких регіонах. Цей процес відбувається постійно, з деякою періодичністю. Не було б тут, можливо, гострої проблеми і для України, якби не йшлося про якість залучених ресурсів, їх наповнення і використання.

Кредит стенд-бай надається МВФ як «швидка допомога» і передбачає вжиття певних заходів, які повинні допомогти вивести країну із кризової ситуації. Він повинен сприяти врегулюванню проблеми боргу, який утворився у країні. Насамперед береться до уваги внутрішній борг держави перед своїми громадянами через неможливість виконання соціальних зобов’язань. Коли держава заборгувала своїм громадянам, вона отримує кредит в іншій установі для того, щоб розрахуватись із населенням. Так схематично виглядає цей варіант кредитування. [29]

Міжнародний валютний фонд також надає позики на розширене фінансування, структурні реформи й інші важливі цілі, пов’язані з економічним розвитком, реформами, поліпшенням якості життя.

Слід зауважити, що МВФ не є суб’єктом міжнародної економічної діяльності. Він сам залучає депозити, живе на внески учасників цієї організації, і є не надто багатою структурою. Наразі Фонд відчуває дефіцит ресурсів. Про це, зокрема, свідчать рішення Лондонського саміту G20. На поповнення активів Фонду Японія обіцяє виділити $100 млрд., приблизно стільки ж нададуть США й деякі інші держави. За такими фінансовими інтервенціями проглядається пряма зацікавленість вкладників, оскільки в МВФ голоси розподіляються не так, як в ООН (одна країна – один голос), а за величиною внеску і обсягом капіталу учасника. [6]

Тож проблема полягає не в отриманні кредиту, а в тому, яка його якість і як використовуються запозичені кошти. У цьому контексті необхідно відзначити два моменти.

Перший: якщо держава отримує кредит МВФ, перебуваючи у складному економічному становищі, то це начебто позитивний сигнал для інших інвесторів про те, що Фонд довіряє цій країні. І справді, нам одним із перших серед держав, які потрапили у скруту, пообіцяли великий кредит – майже $17 млрд. Тим самим МВФ засвідчив, що з Україною можна мати справу, розвивати тут бізнес, як це було останні 2–4 роки.

Другий: якщо надходять іноземні кошти, НБУ викуповує їх і залучає до золотовалютних резервів. Він змушений придбавати цю валюту (а наразі йдеться поки що про перший транш) за гривню, для чого здійснює її емісію. Якщо ж пропозиція гривні на грошовому ринку збільшується, то відповідно вона здешевлюється, що призводить до зростання інфляції. Отже, тут ситуація дуже непроста. З одного боку, щоб отримати кредити в доларах, Нацбанк емітує додаткову гривневу масу, і це є певною об’єктивною передумовою зростання грошей в обігу. Але з другого боку, у такий спосіб відбувається девальвація національної валюти і стрибок цін. Тому тут важливо дотримати пропорції долар – гривня. [10]

Щодо скорочення гривневої маси в обігу. Тут є об’єктивна обставина суто монетарного характеру. До України скоротилися надходження портфельних іноземних інвестицій. Національному банку вже не потрібно імітувати гривні, оскільки ці зовнішні ресурси наразі не поступають до держави. Навіть якщо НБУ хотів би імітувати, то цього не варто робити, позаяк то були б суто інфляційні гроші. Таким чином, зменшення інвестицій, а ця тенденція продовжується, об’єктивно призвело до скорочення грошової маси. Очевидно, перелом наступить тоді, коли загальносвітові процеси економічного розвитку почнуть набувати позитивного спрямування.

Деякі експерти задаються питанням: а може, Україна є благополучною країною і не потребує коштів МВФ? Адже з нами швидше будуть взаємодіяти, якщо ми не живемо на зовнішні дотації, а самі знаходимо внутрішні резерви для розвитку економіки. Що ж справді станеться, якщо припиниться це джерело, цей струмочок із Міжнародного валютного фонду?

Сьогодні МВФ зайняв досить принципову позицію щодо України. З одного боку, звичайно, є стандартні вимоги, які висуваються всім 200 країнам світу (серед них Україна, Угорщина, Молдова, інші країни Центрально-Східної Європи), з якими співпрацює Фонд. Ідеться про формування, розподіл і розмір дефіциту державного бюджету, макроекономічні пропорції, які повинні дотримуватись згідно із класичною теорією макроекономіки. [22]

Державний бюджет має бути не популістським документом, а спрямованим на інвестиції, досягнення економічного зростання в умовах загальносвітової фінансово-економічної кризи, інфраструктурні перетворення, ринкові реформи.

Стосовно зазначених вимог МВФ не може робити великих винятків для жодної країни, в тому числі й України. Якщо ж уважно подивитись документи Уряду, Президента, Верховної Ради України останніх 2–3 років, то там практично відсутнє слово «реформа». А Україна є не дореформованою країною в багатьох сферах. Ми зупинились на якомусь етапі й не розвиваємося далі. Наразі наша економіка не саморегулюється, тобто є ринковою лише за формальними ознаками. У таких умовах можуть використовуватися адміністративні та інші важелі. Де-юре українська економіка визнана як ринкова Американським Урядом, Європейською Комісією, СОТ, але де-факто у нас не працюють ринкові саморегулятори. Щоправда, нині у світі говорять про необхідність державного регулювання, згадують класиків. На цьому фоні, звичайно, є така спокуса – взяти все у свої руки й управляти з єдиного центру, повернутися до командно-адміністративної системи. Але я переконаний, що це є серйозною небезпекою. І в Лондоні на cаміті G20, а раніше й країни ЄС зазначали: ринкові системи працюють, бо поки що нічого кращого людство не винайшло.

Тому в Україні треба здійснювати децентралізацію та поглиблювати ринкові реформи, тобто розвиватися в руслі загально-цивілізаційних світових тенденцій. [33]

Варто також зауважити, що Міжнародний валютний фонд і країни-донори мають певну моральну відповідальність перед Україною і зацікавлені в тому, щоб така велика європейська держава демонструвала пристойні економічні результати. Річ у тім, що свого часу МВФ, Світовий банк, Федеральна резервна система і Міністерство фінансів США розробили Вашингтонський консенсус, де містилися рекомендації для здійснення ринкових реформ у всіх постсоціалістичних країнах, і в Україні також. І ми, звичайно, керувалися цими рекомендаціями тією чи іншою мірою. Тож якщо наша країна опиниться на межі колапсу, то це означатиме, що рекомендації Вашингтонського консенсусу, а потім уже й пост-Вашингтонського консенсусу виявляться недієздатними. Тут виникає серйозне питання: наскільки рішення про виділення кредиту МВФ прив’язано до виконання зазначених рекомендацій? На мій погляд, цей зв’язок дуже вірогідний. [12]

У процесі здійснення антикризових програм у низці країн запроваджуються заходи, пов’язані з посиленням державного втручання в ринкові процеси (націоналізація, викуп контрольного пакету акцій, санація та ін.). Але якщо одержавлюються підприємства з великим корпоративним боргом, він автоматично конвертується у державний борг, у чому держава не зацікавлена. Це, можливо, є ліки від спокуси проти націоналізації. Звичайно, якщо держава буде націоналізовувати проблемні банки чи підприємства і брати їх на своє утримання, то вона повинна перекласти на себе і їхні борги. Тоді питання дефолту може перейти від загальних теоретичних розмов до практичних. Пригадайте, як у Росії в 1998 році, коли там об’єднали державний і корпоративний борг, Єльцин і Кириєнко змушені були оголосити дефолт. У нас також точилося чимало розмов про дефолт, але вони зараз вщухли. Але якщо йтиметься про трансформацію і конвертацію корпоративного боргу в державний, то загроза дефолту може бути посилена. Тож треба серйозно подумати і зважити, перш ніж приймати відповідні рішення. Потенційну загрозу економічній безпеці держави становить недостатня кількість вільних коштів для обслуговування зовнішнього державного боргу.

Тому можна виділити такі напрямки зменшення зовнішнього боргу нашої країни:

1. Цільове використання запозичених коштів;

2. Направлення коштів на фінансування стратегічно важливих галузей для економіки країни;

3. Розмір державних позик не повинен перевищувати обсяги державних інвестицій;

4. Використання зарубіжного досвіду в питаннях зменшення зовнішнього боргу.

5. Вдосконалення нормативно-правової бази;

6. Питання подальшого залучення зовнішніх фінансових ресурсів, необхідно вирішувати, перш за все, з позицій ефективного їх використання для економічного розвитку країни;

7. Докладання зусиль для того щоб скоротити майбутні запозичення країни перед іншими країнами та міжнародними організаціями.