Філософія є теоретичним ядром світогляду людини.

4.Ми живемо у складному, мінливому світі, який вимагає від людини відповідальності та активності. Щоб уникнути самознищення,яким загрожують глобальні проблеми, у третьому тисячолітті перед всім людством стоїть задача відвернути численні небезпеки, породжені розвитком цивілізації. Усвідомлення такої задачі, пошук шляхів запобігання глобальній катастрофі потребує від нас, і перш за все від молоді, допитливості, енергійної діяльності, творчої уяви, мудрості.

На жаль, сучасна людина надмірно залежить від матеріальних чинників. Матеріальні потреби для багатьох «закрили сонце». Як наслідок, зовнішнє благополуччя, зовнішня привабливість цінуються багатьма більше, ніж внутрішній світ людини. Буденна, стереотипна свідомість заповнює всі сфери життя. Людина, яка набуває звичку не замислюватися глибоко над проблемами, чинити, як всі, дуже швидко бідніє духовно. Вищі духовні цінності втрачають своє значення, коли напружений ритм життя вимагає лише одного - матеріального багатства. Але ж «не хлібом єдиним жива людина, вона прагне іноді подивитися на зірки, піднятися над повсякденністю, поглянути на світ і на себе наче збоку, замислитися про сенс, кінцеву мету того, що відбувається», - зауважив видатний німецький філософ І.Кант (XVІІІ ст.), який називав філософію «природною» схильністю душі.

Видатний сучасний український філософ С.Б.Кримський класифікував усі питання, якими переймається людство протягом своєї історії, і виділив такі три групи:

· питання, на які можна дати однозначну відповідь (наприклад: чому йде дощ? чому на зміну ночі приходить день? що таке психіка? і т.д.). На них відповідає наука;

· питання, на які неможливо дати відповіді в загальній формі (наприклад:, що таке дружба? що таке кохання? у чому полягає щастя людини? і подібні до них). Це особисті питання і на них відповідають література й мистецтво;

· питання «у чому полягає сенс життя?» «чи можна досягти особистого безсмертя?» тощо.

Це так звані сенсожиттєві питання, на які людина дає відповідь у пограничних життєвих ситуаціях, коли вона опиняється перед вибором: бути чи не бути? якою бути? що краще: смерть чи ганьба? Тобто це питання про власну присутність у світі, коли людина прагне зазирнути в саму себе, в найпотаємніші глибини своєї душі. С.Б.Кримський вважає, що саме третя група питань і пошуки відповідей на них, що вимагають напруженої роботи розуму й душі особистості щодо формування свого “внутрішнього світу”, складає зону людської духовності. Це є пошук шляху людини до самої себе. Саме тут починається робота філософії.

Філософія в перекладі з грецької – любов до мудрості. (від phileo – люблю і sophia – мудрість). Авторство слова «філософія» приписують давньогрецькому мислителю Піфагору(VI -Vст.). Він був проти того, щоб його називали мудрецем, і вважав себе філософом(любителем мудрості), бо мудрим, на його думку, є тільки Бог.

Все наше знання можна умовно поділити на буденне (трудові навички, побутові традиції, елементарні погляди на мистецтво тощо) та наукове, яке є результатом пізнання законів природи та суспільства. Але буденне та наукове знання не вичерпують весь обсяг людського знання.

Філософське пізнання спрямоване на найбільш загальні, фундаментальні проблеми існування світу, а саме: його єдності, природи, тенденцій розвитку тощо. Правильно орієнтувати людину відносно самої себе, своїх здібностей, можливостей, перспектив – істинне призначення філософії.

З чого і як «народжується» філософія? Аристотель вважав, усе наше знання зобов’язане своїм походженням такій щасливій здатності людини, як здатність дивуватися. Чим багатше духовний світ особистості, тим більше розвинута у неї ця здатність. Але людина не просто пізнає світ, вона живе в ньому. Ставлення людини до світу (і до самої себе) є переживанням. Найглибшим та найсильнішим є переживання часу, переживання скінченності власного буття, неминучості смерті. За Сократом, надихаючим генієм філософії є смерть. Бо тільки розуміння скінченності свого життя, усвідомлення неминучості власної смерті породжують пошуки сенсу життя, заставляють цінувати його. ФIЛОСОФIЯ є формою суспiльної свiдомостi, що розглядає та дослiджує пiзнавальне, морально-етичне, цiннiсне, практично-перетворююче ставлення людини до дiйсностi та формує систему узагальнених поглядiв на свiт i мiсце в ньому людини. Як форма суспiльної свiдомостi фiлософiя складається з великої кiлькостi теорiй, що на теоретичному рiвнi вирiшують свiтогляднi проблеми.

І. Кант окреслив предмет філософії такими запитаннями: Що я можу знати? Що я повинен робити?Чого я смію сподіватись?, які згодом звів у одне питання, на яке має дати відповідь філософія: Що таке людина? Отже, предметом філософії є відношення «людина – світ».

Предметом філософії є загальні, граничні засади людського мислення, пізнання, буття людини у світі. Характерними рисами філософського мислення можна назвати:

· має гранично широкий рівень узагальнення(категорії, принципи), що виходять на межу буття і небуття

· постає формою людського самоусвідомлення;

· окреслює дійсність не лише такою, якою вона є, а й такою, якою вона має бути;

· є більшою мірою мисленням про мислення, ніж мислення про якусь реальність;постає внутрішньопов’язаним, логічно послідовним та аргументованим;

· прагне поставити і розв’язати граничні, абсолютні проблеми людського буття.

Таким чином, філософію можна визначити як вчення про загальні принципи буття, пізнання і стосунків людини і світу.

5. Оскільки філософія зорієнтована на пізнання і пошук істини, її слід трактувати як процес філософування (міркування, роздумування на філософські теми), як уміння філософувати. Для філософа процес пошуку істини важить не менше, ніж сама істина. Навчання філософії полягає не в засвоєнні десятка філософських думок, висловлювань, хоч і це важливо, а у виробленні вмінь підніматись до філософських узагальнень. Таке вміння набувається в процесі читання філософських творів. Однак його можна формувати і свідомо, засвоюючи філософські методи мислення.
Метод (грец. methodos — спосіб пізнання) — сукупність правил дії (наприклад, набір і послідовність певних операцій), спосіб, знаряддя, які сприяють розв´язанню теоретичних чи практичних проблем.
Метод ґрунтується на знанні, він, зрештою, і є знанням, трансформованим у певні правила дії. Оскільки філософія є найбільш загальним знанням, то своїми методами вона намагається з´ясувати спосіб, яким набувається це знання, розкрити механізм його формування. Філософи ще з часів Френсіса Бекона (1561—1626) і Рене Декарта (1596—1650) намагалися досліджувати проблему методів наукового пізнання — індукцію, дедукцію, аналіз, синтез та ін. Часто ці методи вони вважали і методами самої філософії. Однак багато з них розробляли особливі філософські методи, відмінні від методів конкретних наук: діалектика (Гегель, Маркс), метод трансцендентального аналізу (Іммануїл Кант, неокантіанці), феноменологія (Гуссерль та ін.), герменевтика (Вільгельм Дільтей (1833—1911), Мартін Гайдеггер (1889—1976).

6.Чи може бути філософія визначена як наука? В сучасній екзістенціально-ірраціональній філософії (Ф. Ніцше (1844-1900), А.Бергсон (1859-1941), М. Хайдеггер (1889-1976), М. Бердяєв (1874-1948)) не раз проголошувалась теза, що філософія – це не наука, і що філософія починається саме там, де наука закінчується. Наука має справу з конечним, ставить конкретні завдання створення якихось теоретичних концепцій для вирішення практичних проблем. Наука знеособлена, користується строгими методами аналізу та доказу, які виключають характерний для філософії широкий розкид думок, уявлень, точок зору, має справу не з конечним, а з безконечним. Філософія, на відміну від науки, тлумачиться представниками цієї традиції як особлива сфера діяльності людини, що прагне осягнути граничні підстави буття - Життя, Смерть, Свободу, Щастя, Жах та багато інших, так званих вічних питань. Філософія і виникла для того, щоб пояснити те, що не в силах пояснити наука. Як би там не було, в усі історичні епохи філософія та наука йшли пліч-о-пліч, доповнюючи одна одну. Багато принципів науки, такі як доказовість, систематичність, перевірюваність висловлювань були вироблені у філософії. Багато відомих вчених в галузі конкретних наук розробили, разом із тим, і оригінальні філософські системи. Це Аристотель, Дж. Бруно, М.Копернік, Р.Декарт, К.Маркс, З.Фрейд, Б.Рассел та ін. Прихильники чуттєво-ірраціональної філософії часом ототожнюють філософію з мистецтвом, переживанням. Хоча в дійсності художня творчість, створення художніх образів (поетичних, музичних) не є характерним для філософії, це зовсім не означає, що філософія не використовує символи, метафори, образи. Вони досить розповсюджені і в філософських текстах, але зміст філософії складається не з художніх образів чи переживань, а з філософем, тобто філософських ідей. Філософія не має своєї загальноприйнятої фахової мови (ця особливість віддаляє філософію від науки) – кожний філософ, створюючи свою власну філософську систему, відповідним чином створює і свою власну мову, вкладаючи в загальновідомі терміни (поняття) своє розуміння і сенс (а це зближає філософію з мистецтвом). Маючи в собі достатньо можливостей, щоб відповідати загальним вимогам науковості, філософія, разом з тим, виявляє себе як щось таке, що є “понад” наукою, тобто має в собі додаткові можливості для вияву та зміни суб’єктивних смислів.

Таким чином, попри всі свої відмінності, філософія є суттєво спорідненою і з наукою, і з релігією, і з мистецтвом. З наукою її зближує безперечне прагнення до істини і прагнення володіти нею. Спорідненість релігії та філософії в тому, що ця остання так само постійно спирається на певні вихідні принципи й відзначається стійкістю до зовнішньої критики. З мистецтвом філософію поєднує інтимно-особистісний характер творчості, зверненість до внутрішнього світу людини.

7.Латинське слово «functio» близьке до українських слів «діяльність»,«робота», «призначення», «обов’язок». Отже, які функції філософії, яке її призначення, яку «роботу» вона виконує в межах культури? Основні функції філософії в культурі такі:

а) світоглядна – вона формує погляд на світ;

б) пізнавальна – вона задовольняє потребу людини у пізнанні;

в) методологічна – вона дає методи, способи, якими досліджуються ті чи інші процеси й явища в різних науках;

г) соціально-практична – вона може змінювати і перетворювати світ.

Інколи говорять про критичну та виховну функції філософії в культурі. Тобто філософія, окрім усього, формує критичний

погляд на світ та виховує (формує) людську особистість.

 

В системі філософського знання історично склалися наступні розділи:

- дослідження найбільш загальних питань буття; філософія, прагнучи охопити світ у його єдності, ставить питання граничних засад буття; вчення про буття отримало назву онтологія (в перекладі з грецької це означає вчення про суще);

- дослідження найбільш загальних питань пізнання; філософське вчення про пізнання отримало назву гносеологія (в перекладі з грецької – вчення про знання);

- аналіз пізнавальних можливостей людини передбачає вивчення форм і законів правильного мислення, які досліджуються таким розділом філософського знання як логіка;

- дослідження принципів і засобів побудови теоретичної (пізнавальної) і практичної діяльності – методологія;

- вивчення розмаїття конкретно-історичних форм філософствування у їх розвитку і наступності – історія філософії;

- вивчення найбільш загальних питань існування та розвитку суспільства; цей розділ називається філософією історії та суспільства;

- аналіз загальних питань буття людини; цей, один з найважливіших розділів, отримав назву філософської антропології;

- в сферу філософських інтересів входять аксіологічні проблеми, які досліджуються, перш за все, у філософських теоріях етики, що вивчає мораль як специфічну форму суспільної свідомості та естетики, що вивчає закономірності художнього освоєння світу людиною.

 

 

ІІІ.3. Теми, які не входять до плану аудиторних занять: