ХVІ століття 4 страницаРіч Посполита (1569 — 1648/1795). Створена в результаті Польсько-Литовського об'єднання в 1569 р. Ослаблена внутрішніми чварами і війнами з сусідами, в 1772, 1793, 1795 роках була захоплена сусідами: Російською імперією, Австрійської імперією і Прусією. Велике князівство Московське (1500/1503 — 1609) — Чернігів, Сіверська земля — в смутні часи (1618) Сіверщина, Чернігівщина і Смоленськ відвойовани Річчю Посполитою. Нова доба Військо Запорізьке та Гетьманщина — 1648/1654 — 1734. Фактично незалежна держава в нинішніх центральних районах України, що утворилась після повстання козаків під проводом гетьмана Богдана Хмельницького у 1648 р. Не маючи можливості вести тривалу війну з Річчю Посполитою, гетьман при підтримці частини козацької верхівки попросив прийняти підконтрольні воєводства під заступництво московського царя. Протягом 80 років широка спочатку автономія Малоросії і козацтва поступово була зведена царським урядом на нівець, в 1764 році Катерина II остаточно ліквідувала систему гетьманського правління в Малоросії, а в 1775 році, після переможної війни з Туреччиною і придушення повстання О. Пугачова була остаточно ліквідована і Запорізька Січ, її землі передані Новоросійській губернії.
А. Вестерфельд, "Загальний вид Києва з боку Дніпра" 1651 рік Московське царство, Російська імперія (з 1654 р. — протекторат) — спочатку Лівобережна Україна (з 1654/1668), потім поступово вся Україна (1772, 1793, 1795) — розділи Речі Посполитої, крім Західної — Галичини; після воєн з Османською імперією 1676—1812 рр. за вихід до Чорного моря — Північне Причорномор'я, в т. ч. Крим. Австрійська імперія, з 1867 р. — Австро-Угорщина (1699—1918) — Галичина (з 1772), Закарпаття (з 1699 р.) і Буковина (з 1775 р.). Після поразки в 1-й світовій війні в 1918 р. австрійські землі, населені українцями, дісталися Польщі (Галичина), Чехословаччині (Закарпаття) та Румунії (Буковина). XX століття Українська Народна Республіка — 1917—1918, 1918—1920 р. — об'єднала в собі українські губернії, крім півдня та сходу країни. (Михайло Грушевський, Володимир Винниченко). Припинила своє існування у зв'язку з німецькою окупацією і переворотом Павла Скоропадського 29.04.1918 р. Відновлена після евакуації німців і втечі П. Скоропадського в грудні 1918 р. (Директорія Симона Петлюри) і остаточно припинила своє існування в 1920 р., програвши збройну боротьбу денікінцям і Радянській Росії. Українська Держава — квітень-грудень 1918 р. (Гетьман Павло Скоропадський під німецьким протекторатом). Після поразки Німеччини в 1-й світовій війні і виведення німецьких військ зайнята радянськими, потім білогвардійські військами і частинами відродженої УНР (С. Петлюра). Західноукраїнська Народна Республіка — 1918—1919 рр. — На українських землях колишньої Австро-Угорщини. Формально об'єдналася з УНР 22.01.1919 р. (так званий «Акт злуки»). Розбита польськими військами (Й. Пілсудський). За Ризьким договором з Радянською Росією 1921 р. галицькі землі увійшли разом із Західною Волинню до складу Польщі. Одеська Радянська Республіка (OCP) 1918 р. Донецько-Криворізька Республіка (ДКР) 1918 р. розформована за рішенням радянських властей. Українська РСР у складі СРСР — 1922—1991 рр. Незалежність України проголошена 24.08.1991 — після провалу серпневого путчу 1991 р. Кримська АРСР у складі РРФСР в 1921—1945 рр., В 1945 перетворена в область. В 1954 р. передана до складу УРСР. Польща (1921—1939) — Галичина і Волинь були закріплені за Польщею за Ризьким договором після радянсько-польської війни 1920 р. Приєднані до УРСР після німецько-радянського розподілу Польщі у вересні 1939 р. Румунія (1918—1940; 1941—1944) — Північна Буковина і Південна Бессарабія (Буджак). Скориставшись Громадянської війною в Росії, Румунія зайняла зазначені землі в 1918 р. У 1940 р. під натиском Й. Сталіна території були мирно передані СРСР. Після початку німецького вторгнення в СРСР Румунія приєднала Буковину, Бессарабію (відіборані роком раніше) і причорноморські степи між Дністром і Південним Бугом (т. зв. Трансністрія — в основному Одеська область). Чехословаччина (1918 — 1938/1945) — Закарпаття (Підкарпатська Русь, одна з 5 областей Чехословаччини, дісталася їй після розпаду Австро-Угорщини). Молдавська АРСР у складі УРСР (12.10.1924 — 02.08.1940) — займала прикордонні землі по лівому берегу Дністра, а також земли на кордоні нинішніх Одеської та Вінницької областей. Міста — Котовськ (Бирзула), Балта, Тирасполь, Дубоссари, Ананьїв, Кодима. Після приєднання у 1940 р. до СРСР Бесарабії землі Молдавської АРСР між Українською РСР та створеної Молдавською РСР. Карпатська Україна — незалежна держава, проголошена 15 березня 1939 року; проіснувала кілька годин. Угорщина — контролювала Закарпаття після розділу Чехословаччини в 1938 р. (1938—1944) і до приходу Червоної Армії. Рейхскомісаріат Україна — 1941—1944 рр. Центр — м. Брест, а потім — м. Рівне. Адміністративна одиниця, створена Німеччиною на зайнятій під час Другої світової війни території УРСР (крім пріфронтових районів сходу та північного сходу республіки, де управління здійснювали армійські начальники Рейху, та Галичини, що була передана до складу генерал-губернаторства). Складався з 6 округів. Кримська АРСР як суб'єкт союзного договору — 1991—1992 р. Після того, як кримський президент узяв курс на розрив з Києвом, автономія була урізана. Автономна Республіка Крим у нинішньому вигляді існує з 1998 р. Україна — у межах колишньої Української РСР. Незалежність проголошена 24.08.1991 р., підтверджена на всеукраїнському референдумі 01.12.1991 р. 8 грудня 1991 р. лідери України, Росії та Білорусі в Біловезькій пущі декларували розпад СРСР. 25.12.1991 р. Президент СРСР Михайло Горбачов подав у відставку.
На даний момент Україна включає в себе 24 області, Автономну республіку Крим та 2 міста центрального підпорядкування (Київ і Севастополь). Державні утворення на українській території Докладніше у статті: Державні формації українців
Протягом останніх трьох тисячоліть на території сучасної України існувало декілька десятків державних утворень (Див. попередні розділи). Історію державної приналежності українських земель, починаючи з часів Київської Русі, зображено на схемі, що додається. Роки Захід Центр Схід • Південь Закарпаття Буковина Галичина Волинь Поділля Київщина Чернігівщина Сіверщина Полтавщина Запорожжя Слобожанщина Донбас Приазов'я Одещина Буджак Крим Кубань 800 Білі хорвати Тиверці Білі хорвати Волиняни Деревляни Уличі Поляни Сіверяни Хозари 1000 Київська Русь Печеніги 1050 Угорщина Чернігівське князівство Переяславське князівство 1100 Половці 1200 Галицько-Волинське князівство Київське князівство 1240 Золота орда 1349 Угорщина 1400 Молдова Польща Велике князівство Литовське Велике князівство Московське Феодоро 1450 Кримське ханство 1500 Велике князівство Московське 1569 Семигород Річ Посполита 1649 Військо Запорозьке Османська імперія 1795 Австро-Угорщина Російська імперія Чорноморське козацьке військо 1900 Кубанська область 1917 ЧСР ЗУНР (1918) УНР (1917 — 1920), Українська держава (1918) Румунія КримНР Кубанська НР 1922 Румунія Польща СРСР (УРСР) Кримська АСРР Кубано-Чорноморська область 1954 Краснодарський край 1991 Україна Історичні та етнографічні регіони сучасної України Докладніше у статті: Етнокультурні регіони України
Історико-географічні області України
У теперішній час у складі України можна умовно виділити низку історіко-географічних регіонів, які складались протягом столітть під впливом різноманітних факторів: климатичних, політичних, географічних, історичних, етнічних. Протягом часу кордони, назви і чисельність таких регіонів мінялись; зокрема, в теперішній час зазвичай вживаються назви регіонів, які походять від назв існуючих більше півстоліття областей (Львівщина, Хмельниччина, Луганщина, Сумщина, Одещина тощо). Це свідчить про те, що формуються нові регіони з своїми внутрішніми зв'язками навколо обласних центрів. У той же час ще широко вживаються і назви регіонів, які складались протягом попередніх століть (наприклад, Галичина, Буковина, Слобожанщина, Поділля). Однозначний перелік регіонів України скласти важко, але деякі історичні області є загальновизнаними. Так, поперед усе, в складі України умовно можна визначити два великі «края»: «Стара Україна» — територія колишньої Давньої Русі, південно-західних руських князівств, які після XIII ст. потрапили до складу Польщі та Великого князівства Литовського. Розташована у лісовій та лісостеповій зонах України, «корінні» українські землі, українці тут становлять переважну більшість (окрім прикордонних районів). «Нова Україна» — землі, освоєні українцями переважно протягом XVIII—XIX століть, після того, як з цього регіону були витіснені турки та їхні васали кочовики-татари. Розташована у степовій зоні України. Сільське населення не таке щільне, натомість характерні великі індустріальні центри, транспортні вузли та порти. Етнічний склад більш строкатий, значний відсоток населення складають росіяни, у селах на півдні багато нащадків різноманітних колоністів та переселенців (болгари, греки, молдавани), а у промислових містах завдяки індустріалізації є багато представників національностей майже з усього Радянського Союзу. Російська мова тут набула широкого розповсюдження як мова міжнаціонального спілкування, мова технічної интелигенції, мова робітничих селищ, керівного апарату.
Також умовно «Стара Україна» поділяється на такі великі області: Західна Україна — в широкому сенсі охоплює Галичину, Західну і центральну Волинь, Закарпаття та Буковину — тобто землі, які більшу частину своєї історії до минулого століття знаходились під владою держав — західних сусідів України: Польщі, Угорщини, Австрії. У вузькому значенні — тільки Галичина та західна Волинь (тобто землі, які було відібрано у Польщі у 1939 р.) Центральна Україна — частина «Старої України», яка у XIV—XVI століттях була у складі Великого князівства Литовського, а з 1569 року після Люблінської унії опинилась у складі польськіх володінь. Переважно у басейні Середнього Дніпра. Польській вплив тут був незначний через відстань від основних польськіх земель та нетривалість знаходження у складі Польщі. У 1654/1669 її лівобережна частина (Полтавщина, Чернігівщина та м. Київ), а у 1793 р. і правобережна частина (Київщина, Поділля, Волинь) опинились у складі Московського царства (Російської імперії).
«Нова Україна» поділяється на такі великі регіони: Слобідська Україна — колишні російські прикордонні землі від Сейму до Дону, заселені українцями у XVII столітті під час гетьманських воєн на Україні. Основні міста: Харків, Суми, Охтирка, Ізюм, Старобільськ. Південно-Східна Україна — «Донбас» та навколишні землі. Промисловий регіон, господарство якого засновано переважно на видобутку вугілля та чорній металургії. До середини XIX століття — відсталий малозаселений регіон. Розвиток почався після відкриття залежів вугілля і початку його промислового видобутку. Донбас швидко перетворився на край шахт та робітничих селищ з вихідцями з багатьох районів України та Росії. Основні міста: Донецьк, Луганськ, Маріуполь, Макіївка, Горлівка, Краматорськ, Лисичанськ. Придніпров'я — землі навколо ізлучини Дніпра. У XVI—XVIII століттях — база запорізького козацтва, «буфер» між ногайськими степами на півдні та внутрішніми областями Речі Посполитої, «форпост» українців на південному сході. Після ліквідації Запорізької Сечі назва краю — Запоріжжя — поступово була витіснена новою назвою — «Новоросія» — по назві Новоросійської губернії, яку було засновано на колишніх землях запорожців. У теперішній час — край розвинутого хліборобства, гірничо-видобувної промисловості, чорної металургії та машинобудування. Основні міста: Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кривий Ріг, Кіровоград, Дніпродзержинськ, Нікополь, Павлоград. Приазов'я — українські землі вздовж північного узбережжя Азовського моря. У середньовіччі — північна частина Кримського ханства, населена кочовиками-ногаями. У XIX столітті — «Північна Таврія» (північна частина Таврійської губернії). Сухі степи. Край землеробства та тваринництва. Приморські містечка та селища — місце недорогого літнього відпочинку. Серед особливостей — значний відсоток неукраїнського населення — греків (біля Маріуполя), болгар, росіян (район Мелітополя-Бердянська). Значні міста: Мелітополь, Бердянськ, Маріуполь, Генічеськ. Північне Причорномор'я, Південна Україна — землі по північному узбережжю Чорного моря. Приєднані до Російської імперії у 1774—1812 роках в результаті низки воєн з Османською імперією. Південна Бессарабія (Буджак) передана у склад УРСР у 1940 році, після приєднання до СРСР Бессарабії і утворення Молдавської РСР. Основні міста: Одеса, Миколаїв, Херсон. Місто Одесу, беручи до уваги її самобутність, можна виділити у окремий підрегіон. Крим — півострів було приєднано до Росії після знищення Кримського ханства у 1783 році. Серед особливостей — географічна відокремленість та великий відсоток неукраїнського населення (росіяни, кримські татари). В самому Криму географічно виділяється Південне узбережжя з середземноморським климатом і гірським рельєфом. В античні часи і у ранньому середньовіччі узбережжя Криму — «форпост» давньогрецького світу на півночі, на кордоні з варварським світом. Великі міста Криму: Сімферополь, Севастополь, Керч, Євпаторія. Політичний устрій Докладніше у статті: Політичний устрій України
Згідно з чинним законодавством, Україна є унітарною парламентсько-президентською республікою.
В Україні діють такі основні інститути державної влади: Президент, Законодавча, Виконавча і Судова влади. Президент України Докладніше у статті: Президент України
Президент України згідно з статтею 102 Конституції України є главою держави, гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. На основі та на виконання Конституції України і законів України Президент видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України. Судова влада Докладніше у статті: Конституційний Суд України
Правосуддя в Україні здійснюється винятково судами. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні є Конституційний Суд України. Законодавча влада Докладніше у статті: Верховна Рада України
Парламент — Верховна Рада України — згідно зі статтею 75 Конституції України є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Конституційний склад Верховної Ради України становить 450 народних депутатів, котрі обираються шляхом таємного голосування на 5 років на основі загального, рівного і прямого виборчого права. Виконавча влада
Уряд України — Кабінет Міністрів України — згідно зі статтею 113 Конституції України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. До його складу входять: Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, і, на даний час, дев'ятнадцять міністерств. Також в систему виконавчої влади входять: 12 державних комітетів, 27 центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом, 18 інших центральних органів та установ України. Збройні сили Докладніше у статті: Збройні сили України
Після розпаду Радянського Союзу і проголошення незалежності, 24 серпня 1991 року Верховна Рада України ухвалила рішення про взяття під свою юрисдикцію усіх розташованих на українських теренах військових формувань Збройних сил колишнього СРСР, що нараховували близько 700 тисяч чол.
Уряд України сформував правові основи діяльності Збройних Сил, реорганізував їх структури, створив відповідні системи управління та інші елементи, необхідні для їх функціонування. Були створені Міністерство оборони, Генеральний штаб, види Збройних Сил, системи управління, підготовки і всебічного забезпечення військ (сил) тощо.
Нині Українське військо бере активну участь у миротворчих операціях. Понад 20 000 військовослужбовців Збройних Сил України беруть участь в операціях з підтримання миру у більше ніж 10 країнах світу. Міжнародні відносини Докладніше у статті: Міжнародні відносини України
Будь ласка, допоможіть розширити або вдосконалити цей розділ. Додаткова інформація про те, що необхідно зробити, може бути на сторінці обговорення. Адміністративний поділ Докладніше у статті: Адміністративний поділ України
До складу України входять 27 адміністративних одиниць: 1 автономія (Крим), 24 області, та 2 міста загальнодержавного значення (місто Київ (населення близько 2,6 млн. осіб) — столиця України, та місто Севастополь).
Станом на грудень 2005 року, в Україні було 490 районів, 457 міст, з яких 178 — загальнодержавного, республіканського та обласного значення та 279 районного значення, 885 селищ міського типу, 10281 сільські ради, 783 селищні ради, 28562 сільських населених пунктів, з яких 27197 сіл та 1365 селищ. Міст з районним поділом — 26 з 118 міськими районами.[24]
Для порівняння, станом на грудень 1965 року, в Україні було 394 райони, 370 міст, 828 селищ міського типу та 32742 сільських населених пунктів. Адміністративний поділ України Області
Вінницька Волинська Дніпропетровська Житомирська Донецька Закарпатська Запорізька Івано-Франківська Київська Кіровоградська Луганська Львівська Миколаївська Одеська Полтавська Рівненська Сумська Тернопільська Харківська Херсонська Хмельницька Черкаська Чернівецька Чернігівська Автономія Міста загальнодержавного значення Автономна Республіка Крим м. Київ м. Севастополь Економіка
Банкнота номіналом 20 гривень Докладніше у статті: Економіка України
Україна — держава з розвиненою науковою та промисловою базою, член Світової Організації Торгівлі (з 16 травня 2008 р.).
Народно-господарський комплекс країни включає такі види промисловості як важке машинобудування, чорна та кольорова металургія, суднобудування, виробництво автобусів, легкових та вантажних автомобілів, тракторів та іншої сільськогосподарської техніки, тепловозів, верстатів, турбін, авіаційних двигунів та літаків, обладнання для електростанцій, нафто-газової та хімічної промисловості тощо. Крім того, Україна є потужним виробником електроенергії.
Низку галузей економіки України вирізняє високий технологічний рівень розвитку. Налагоджено виробництво ракетоносіїв, супутників та обладнання для дослідження космосу. Україна є значним виробником військової техніки — танків, військово-транспортних літаків, зенітно-ракетних комплексів, оптичного обладнання. ВВП України протягом років незалежності Роки У фактичних цінах Індекси фізичного обсягу Індекси-дефлятори валовий внутрішній продукт валовий внутрішній продукт у розрахунку на одну особу валовий внутрішній продукт валовий внутрішній продукт у розрахунку на одну особу валовий внутрішній продукт валовий внутрішній продукт млрд. крб. тис. крб. відсотків до попереднього року відсотків до 1990 р. відсотків до попереднього року 1990 167 3 1991 299 6 91,3 91,1 91,3 196,2 1992 5033 97 90,1 89,8 82,3 1866,0 1993 148273 2842 85,8 85,7 70,6 3435,4 1994 1203769 23184 77,1 77,4 54,4 1053,5 1995 5451642 105793 87,8 88,5 47,8 515,5 млн. грн. грн. відсотків до попереднього року відсотків до 1990 р. відсотків до попереднього року 1996 81519 1595 90,0 90,7 43,0 166,2 1997 93365 1842 97,0 97,8 41,7 118,1 1998 102593 2040 98,1 98,8 40,9 112,1 1999 130442 2614 99,8 100,6 40,8 127,3 2000 170070 3436 105,9 106,7 43,2 123,1 2001 204190 4195 109,2 111,1 47,2 109,9 2002 225810 4685 105,2 106,3 49,7 105,1 2003 267344 5591 109,6 110,5 54,4 108,0 2004 345113 7273 112,1 113,0 61,0 115,1 2005 441452 9372 102,7 103,5 62,7 124,5 2006 544153 11630 107,3 108,1 67,3 114,8 2007 720731 15496 107,9 108,6 72,6 122,7 2008 950503 133,3
Джерело: Держкомстат[25]. Демографія Докладніше у статтях: Населення України та Національний склад населення України
Етнічні українці станом на 2001 рік складають 77,8 % населення, етнічні росіяни — близько 17,3 %, румуни та молдавани — близько 0,8 % населення, білоруси — 0,6 %, кримські татари — 0,5 %, болгари — 0,4 %, угорці та поляки — по 0,4 %, євреї — 0,3 %.[26]
Етнічні українці в Україні (2001)
Національності в Україні (2001)
Українська мова в Україні (2001)
Конфесійна приналежність (2006)[27]
Кількість міського населення, за даними Всеукраїнського перепису населення станом на 5 грудня 2001 року становила 32 млн. 574 тис. осіб, або 67,2 %, сільського — 15 млн. 883 тис. осіб, або 32,8 %.[28]
Найщільніше населені індустріально розвинені південні та східні регіони. Міста з найбільшою кількістю населення (понад 1 000 000): Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса.
Більше половини сільського населення мешкає в порівняно великих селах (від 1000 до 5000 мешканців).
Державна мова — українська. Її вважають за рідну 67,5 % населення України, що на 2,8 % більше, ніж за даними Всеукраїнського перепису населення 1989 року. 29,6 % населення визначили за рідну російську мову. Українська мова більше поширена в центральній частині, півночі та на заході країни, російська — на півдні та сході.[29]
Станом на 2001 рік, кількість чоловіків становила 22 млн. 441 тис. осіб, або 46,3 %, жінок — 26 млн. 16 тис. осіб, або 53,7 %.
У віковому складі населення частка молодшого за працездатний становить 18,1 %, працездатного 58,0 %, старшого за працездатний 23,9 %. Релігія Докладніше у статті: Релігія в Україні
Україна — світська держава, в якій церква відділена від держави й школи. Конституція Україна гарантує свободу совісті та свободу віросповідання.
Загалом серед українців є вірні практично всіх основних релігій у світі, значна частина населення байдужа до релігії, поширений атеїзм. Основна частина віруючих християни, серед яких більшість належить до православних церков. Католицизм представлений греко-католицькою та римо-католицькою церквами, існує велике число протестанських громад. Серед нехристияських релігій найпоширеніші іудаїзм та іслам. Культура Докладніше у статті: Українська культура
Михайлівський Золотоверхий собор у Києві
Відомий дослідник української культури І. Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії (боязні чужого) і гуманізм. «Споріднена праця» (за Сковородою) і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним — ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі.
Ключовим історичним етапом розвитку культури стало прийняття християнства у X столітті. У подальшому становленні національної культури виключну роль відіграла народна культура, тоді як роль еліт була значно меншою. Це пояснюється складним історичним шляхом України, відсутності національної державності протягом протягом тривалого часу. Зокрема в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівку козацької старшини було зрусифіковано, українське суспільство розвивалося без повноцінної національної еліти. Етнографія Докладніше у статті: Етнографія#Етнографія в Україні
Будь ласка, допоможіть розширити або вдосконалити цей розділ. Додаткова інформація про те, що необхідно зробити, може бути на сторінці обговорення. Мова Докладніше у статті: Мови в Україні
Українська мова як рідна в Україні по областях за переписом 2001
Із Проголошеням незалежності України єдиною державною мовою України є українська мова. Історично українська мова походить з давньоруської (давньоукраїнської) — розмовної мови Київської Русі.[30] Протягом історії українська мова зазнавала тиску з боку польської (за доби Речі Посполитої), а в останні 3 століття — з боку російської[31].
Станом на 2001 рік українську мову вважають за рідну 67,5 % населення України[32], в той же час лише 43,6 % населення держави віддають їй перевагу як мові повсякденного спілкування[33]. Така ситуація пояснюється з одного боку тривалим домінування в цих районах саме російської мови у найбільш авторитетних сферах застосування, а з іншого — мовним конформізмом українців, їхньою звичкою підпорядковуватись диктатові російськомовних партнерів[34]. Українська мова переважає у західних та північних регіонах країни, російська — на півдні, сході та у Києві. Література
Тарас Григорович Шевченко Докладніше у статті: Українська література
Перші літературні пам'ятники на території України сходять доби Київської Русі і написані були старослов'янською мовою, що була єдиною офіційною на Русі. Зокрема одними з перших вважаються літопис «Повість минулих літ» та героїчну повість «Слово о полку Ігоревім».
Перші книги, написані давньоукраїнською мовою, датуються XVI століттям. Так у XVI ст. був написаний “Лексись с толкованісмь словенскихъ словъ просто", в якій дається тлумачення слів давньоукраїнською мовою. Видатною пам’яткою староукраїнської мови с “Пересопницьке євангеліє”, написане в 1556—1561 pp.
Переломним періодом стало видання поеми Івана Котляревського «Енеїда», написаної живою українською мовою. Звідси починається розвиток сучасної української мови, що згодом розвивалася завдяки таким митцям слова як Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко та інші. Проте значним гальмом розвимтку української літератури стає російська влада, зокрема Валуєвський циркуляр 1863 року забороняв видавати книги українською мовою[35].
Трагічною була і доля багатьох українських літераторів XX століття, зокрема до масових репресивних заходи радянська влада вдавалася у 1930-х роках (Микола Куліш, Микола Хвильовий та ін.)[36] та 1970-х роках (Василь Стус)[37]. Разом з тим ряд українських поетів знайшли своє покликання в соцреалістичному напрямку (П. Тичина, М. Рильський).
В сучасній Україні поети і письменники об'єднані у Спілці письменників України. Серед письменників нової генерації — Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Юрій Іздрик, Оксана Забужко, Ігор Павлюк та інші. Мистецтво
Як і українська культура в цілому, українське мистецтво бере свої витоки з мистецтва Русі, а протягом історії розвивалося у руслі як європейських так і, пізніше, російських тенденцій. Розвиток сучасного мистецтва пов'язаний із функціонуванням ряду держаних установ, концертних організацій, творчих спілок та навчальних закладів, що перебувають у веденні Міністерства культури і туризму України. Музика Докладніше у статті: Українська музика
Козак Мамай з бандурою — символ співучої душі українського народу
Надбанням української культури є як народнне так і професійне музичне мистецтво. Народна українська музика багатоманітна за жанрами і включає календарно- та родинно-обрядові пісні, пісні кріпацького і солдатського побуту, історичні пісні, виконувані під акомпанемент кобзи або бандури, а також потужний пласт інструментальної музики, що включає як ансамблеве музикування («троїсті музики») і використовує різноманітні духові (сопілка), струнні (скрипка) та ударні (бубен) інструменти, так і вівчарські награвання (особливо самобутні інструменти Заходу України — дримба, трембіта).
В сучасності народна музика зберігає первісні умови свого побутування лише в західних регіонах, проте народні пісні стали надбанням професійних та аматорських колективів і звучать в автентичному вигляді (ансамблі «Древо», «Володар», «Божичі», «Буття»), у вигляді обробок (Народний хор ім. Верьовки, Капела бандуристів ім. Майбороди), входять до академічної (Є. Станкович) та різних напрямків популярної музики (ВВ, Тартак, Руслана).
Становлення професійного музичного мистецтво пов'язано насамперед із християнізацією на Русі, яке привнесло культуру церковного співу. Починаючи з XII ст. в православних церквах поширювався одноголосний знаменний спів, а в XVII столітті на його зміну приходить багатоголосний партесний спів, яскраво представлений у творчості Миколи Дилецького. У XVIII столітті новий етап розвитку музичного мистецтва пов'язаний із засвоєнням традицій європейських музичних шкіл (Дмитро Бортнянський, М. Березовський та А. Ведель). Основоположною для становлення національної композиторської школи вважається багатогранна композиторська і організаторська діяльність М. Лисенка.
|
