Пряма мова. Непряма мова.

Пряма мова — це чуже мовлення, передане дослівно, без змін: Хтось із дитям удвох. бродить різдвяним садком. Каже дитятко: "Я — Бог", трусить сніжком. Пряма мова супроводжується словами автора, що вказують, кому належить пряма мова, за яких обставин вона висловлена тощо. Тому речення з прямою мовою складаються з двох частин: слів автора і прямої мови. Ці частини об'єднуються за змістом та інтонаційно без допомоги сполучників.Слова автора можуть стояти перед прямою мовою, всередині прямої мови, після неї, а також включати в себе пряму мову.

Пряма мова завжди береться в лапки. Вживання інших розділових знаків залежить від місця прямої мови і слів автора в реченні. Після слів автора перед прямою мовою ставиться двокрапка:
Він має повернутися. В хатину, де на порозі — сивий чоловік. Той сивий старець прошепоче: "Сину..."
Старий і сивий, як двадцятий вік.

Після прямої мови перед словами автора ставиться кома і тире або, якщо пряма мова є питальним чи окличним реченням, знак питання (знак оклику) і тире: "Не клопочися дарма, жінко", — хитали сивими бородами діди.
Якщо слова автора стоять у середині прямої мови, то можливі такі варіанти розстановки знаків:

1. слова автора всередині прямої мови з обох боків виділяються комою і тире: "У вигляді мови, — сказав

Олесь Гончар, — дано людині великий дар" (А. Бортняк).

2. слова автора містяться в середині прямої мови, що складається з двох речень. У такому разі перед

другим реченням прямої мови ставиться крапка і тире: "Чому це ви радієте? — запитує Тетянка. — Сонця ж нема. Хмарно".

Якщо слова автора, які містяться всередині прямої мови, вказують на те, що пряма мова буде продовжуватись, то після них вживається двокрапка і тире:
"Писанка ще мало досліджена, — говорить учений і додає: — Але є переконливі докази, що вона була відома ще задовго до нашої ери" (За Скуратівським).

Непряма мова — це чуже мовлення, що передається не дослівно, а зі збереженням лише основного змісту висловлювання. На письмі непряма мова не береться в лапки. Речення з непрямою мовою е складнопідрядним із підрядним з'ясувальним, яке приєднується за допомогою сполучників що, ніби, щоб, чи і сполучних слів де, куди, коли, як тощо. Вибір засобу зв'язку залежить від таких умов:

· якщо чуже висловлювання, передане непрямою мовою, було звичайним розповідним реченням,

вживається сполучник що: Василь Касіян розповідає, що в основу його малюнка покладено епізод із життя Тараса Шевченка.

· якщо мовець, що передає зміст чужого висловлювання, хоче виразити сумнів у його достовірності,

вживається сполучник ніби; Ліхтар розхвастався, ніби він міг би засліпити сонце.

· якщо висловлювання було спонукальним реченням, вживається сполучник щоб: Софія Петрівна

благала Аркадія, щоби він заспокоївся.

· якщо висловлювання було питальним реченням без питальних займенників або прислівників,

вживається сполучник чи: Маруся питає, чи дружу я з Тимком Степурою.

 

47. Багатозначність слова. Типи лексичних значень. Лексичне значення – історично закріплена в свідомості людей співвіднесеність слова з певним явмщем дійсності. Це зв’язок певного звучання з певним поняттям, почуттям, волевиявленням тощо. Ядром лексичного значення є концептуальне значення. Так, наприклад, слово обличч має концептуальне значення «передня частина голови людини». Крім концептуального значення, слово може мати конотативне значення, тобто емоційні, експресивні, стилістичні додатки до основного значення. Наприклад: морда, пика, фізіономія – обличчя.Контекстуальні значення – виникають у певних контекстах. Так словами котик, лапочка пестливо називають дітей чи близьких, однак таке значення в цих словах не фіксується словниками.Денотативне значення – віднесеність слова до предмета.Сигніфікативне значення – віднесеність слова до поняття.Структурне значення – співвідношення слова з іншими словами в лексичній системі мови.Пряме значення безпосередньо називають явища дійсності: красиве обличчя.Переносне значення є вторинним, тобто похідним від прямих, й опосередковано через прямі значення називають явища дійсності: обличчя театру.Вільні значення. Вживання цих значень не має жодних, крім логічних, обмежень. Так, зокрема, номінативне значення є вільним, бо воно може вільно поєднуватися з певним колом слів.Фразеологічно зв’язані значення – значення слова, які реалізуються лише в певних сполученнях: біла ворона “який виділяється чимсь незвичайним”.Синтаксично зумовлені значення – значення, які реалізуються тільки в певній синтаксичній позиції. Так, наприклад, значення “безхарактерна людина, телепень” у слові шляпа реалізується тільки в тому випадку, коли це слово виступає присудком.Конструктивно зумовлені значення – це такі значення, які реалізуються лише в певних конструкціях: грати в футбол “брати участь у грі”. БАГАТОЗНАЧНІСТЬ СЛІВ Слова можуть мати не одне, а кілька значень. Цю їх властивість і називають багатозначністю. Багатозначність закладена в самій природі слова, що узагальнює певну ознаку, яка може бути властива також іншим предметам чи явищам. Наприклад, слово дзвоник це і «1. Невеличкийпредмет у вигляді порожнистої, зрізаної знизу груші, в середині якоїпідвішено ударник, серце», і «2. Прилад для подавання звукових сигналів,що нагадують звуки цього предмета (електричний дзвоник)», і «3. Самі звукові сигнали, певні характерні звуки», і «4. Рослина з кольоровими квітками, що своєю формою нагадують маленькі дзвони». Як правило, найбільш багатозначними є слова, що здавна існують у мові.Помічено також, що багатозначність слова залежить від частоти вживанняслова в мові. Багатозначними є, наприклад, слова давати, держати, дерти,діставати, добрий, дорога, дрібний, другий, дух і под. Багатозначність слів здебільшого не заважає взаєморозумінню між людьми, оскільки слова при мовному спілкуванні завжди виступають у мовленні в певному контексті, в словесному оточенні і в конкретній мовленнєвій ситуації.