Ядерна програма Ісламської Республіки Іран і позиції великих держав

Ядерна програма Ірану завжди викликала занепокоєння як у західному світі, так і у багатьох сусідів по регіону. Особливо гостро питання міжнародного контролю над ядерним проектом Ісламської Республіки постало після обрання влітку 2005 року президентом Ірану радикального лідера Махмуда Ахмадінежада. Щойно він прийшов до влади, як відразу ж почав нагнітати ситуацію в країні. Пошук ворогів не забрав у нього багато часу. Вони традиційні: Ізраїль, США і західний світ. При цьому слід віддати належне президенту Ірану. Він вправно грає на ностальгії за війною серед певної частини іранського керівництва, і навіть серед молоді.

Події останніх кількох місяців не виключають навіть силового варіанту розв’язання проблеми. Особливо жорсткі позиції щодо Ірану зайняли Ізраїль і Сполучені Штати.

Що стосується європейських партнерів США, насамперед Великобританії, Франції та Німеччини, то у 2004-му США добровільно віддали їм вирішення. Об’єднавшись у «євротрійці», ці країни спочатку домагалися лише вироблення умов, за яких Іран зберігав би свої зобов’язання, проте вже влітку 2005 року стало зрозуміло: останні не готові запропонувати нічого такого, що зацікавило б Тегеран.

Мабуть, поки що тільки Росія зберігає слабку надію на мирне вирішення. Саме ця країна внесла пропозицію про збагачення іранського урану на території Росії з наступною поставкою Ірану готових паливних зборок. Тегеран, утім, не великий прибічник цього рішення, бо, знову-таки, воно не дає йому в руки бажаного – повного циклу ядерного виробництва.

Позиція Ісламської Республіки в такій обстановці ніяк не сприяла залагодженню конфлікту. Президент країни Махмуд Ахмадінежад неодноразово заявляв, що ніхто не зможе відібрати в іранського народу право мати власні ядерні технології.

П’ять постійних членів Ради Безпеки ООН — США, Велика Британія, Франція, Китай і Росія — підготували спільно з Німеччиною текст, у якому виконавчому органу МАГАТЕ пропонується повідомити найвищій інстанції Організації Об’єднаних Націй про заходи, які вимагаються від Ірану, та про всі рішення, що вже прийняті МАГАТЕ з цього приводу.

Іран виявився міцним горішком: своїми діями він поставив перед світовим співтовариством цілу низку запитань, на які воно, як випливає з дискусії в Радбезі ООН, не може поки що дати відповідь. Країни, постійні члени Радбезу ООН, фактично стали заручниками своєї політики подвійних стандартів і підходів до розв’язання глобальних проблем. У тому числі і стосовно нерозповсюдження зброї масового ураження (ЗМУ). МАГАТЕ, яке, з одного боку, має сприяти розвиткові атомної енергетики, а з іншого — перешкоджати потраплянню в інші країни ядерних технологій, у випадку з Іраном опинилося в глухому куті. (Втім, таких суперечностей не виникло, коли ядерними де-факто, а потім і де-юре стали Індія та Пакистан.)

11 квітня 2006 року Ахмадінежад голосно заявив, що Іран став державою, яка володіє технологією ядерного синтезу.

Таким чином Іран усіляко дає зрозуміти, що тепер питання повернення до вихідного становища — коли він добровільно утримувався від виробництва збагаченого урану — зняте з порядку денного.

 

77.Зовнішня політика Турецької Республіки на початку "холодної війни" (1948-1953 рр.)

Згідно з доктриною Трумена Туреччина отримувала від США допомогу в боротьбі з внутрішніми рухами. У кінцевому підсумку реалізація док­трини сприяла прийому Туреччини в НАТО 1952.

За угодою по плану Маршалла вона отримувала допомогу, взамін вона надавала право США розміщувати воєнні бази на її території.

Учасниця Багдадського пакту з 1955 до серпня 1959р, потім СЕНТО (Ірак, Іран, Пакистан, Туреччина 1979 року припинив діяльність),

Починаючи з 1940-х, активне співробітницт­во зі США, Великою Британією та Францією у військ.-політ, сфері.

29.03.1946 був підписаний тур.-іракський до­говір про дружбу й добросусідські відносини, який обидві сторони, а також США та Велика Британія, розглядали як основу для створення регіонального блоку. Упродовж 1946 тур. уряд намагався схилити арабські країни, перш за все Єгипет, Сирію та Ліван, до вступу в цей союз. У січні 1947 Туреччина уклала з Трансйорда-нією договір про дружбу, а у квітні 1947 угоду про союз. На противагу тиску зах. д-ав і Туреч­чини більшість арабських країн підписали 17.06.1950 Пакт про колективну безпеку. Після вступу в НАТО у вересні 1951 Туреччина активі­зувала зусилля, спрямовані на приєднання арабських д-ав до регіонального військ, блоку. У жовтні 1951 Туреччина, підтримувана США, Великою Британією та Францією, запропо­нувала Єгипту проект військ, союзу під назвою «Середньосхідне командування», за яким пла­нувалось включити арабські країни, Туреччину й Ізраїль. Туреччина також активно підтриму­вала план створення військ, союзу на Бл. Сході, висунутий США й Великою Британією восени 1952 («Середньосхідна оборонна організа­ція»). Позиція Туреччини призвела до загост­рення відносин з арабськими країнами.

початок 50 – х зближення з Ізраїлем

1951 рік – офіційні контакти з Ізраїлем

1952 рік – торгова угода з Ізраїлем