УДК 632.952:633.85

загальної суми доходів. Це може призвести до політичних зворушень (так званий “соціальний динаміт”).

Окрім графіка для характеристики розшарування суспільства за доходами використовується коефіцієнт Джіні (Gini) – це

відношення площі фігури, що лежить між діагоналлю та кривою

Лоренца та площі всієї фігури, що лежить нижче діагоналі. Він змінюється від нуля (всі отримують порівну) до одиниці (все привласнює одна людина). Найнижчі значення коефіцієнту Джині (0,25-0,29) у скандинавських країнах, Австралії, найвищі – у Бразилії (більше 0,6).

Зазвичай населення поділяють на п’ять частин – квінталів:

• upper class;

• upper – middle;

• middle – middle;

• low – middle;

• low.

Як стає очевидним з наведеної структури, основу суспільства

складає середній клас. Він одночасно є гарантом стабільності суспільства. Статистика свідчить, що за останні 30 років ХХ ст. у

розвинутих країнах Європи зменшилася частка найбагатших у

сукупних грошових доходах. Частка найбідніших зросла, хоча в меншій мірі, ніж скоротилася частка найбагатших, що свідчить про зростання частки середнього класу.

Аналізуючи пострадянські країни, дослідники приходять до висновку, що дійсно багатими можуть вважатися менше 1%

населення. Далі йде значний провал, після якого слідує середній клас. Але до нього відносяться не лікарі, педагоги, інженери,

військові, середні підприємці, висококваліфіковані робітники, як в європейських країнах, а чиновники, рантьє та особи, що їх

обслуговують. На думку В.Ланового, середній клас можна виділити за двома критеріями: доход 400-500 дол. США на місяць та

політична незалежність (отримання доходу незалежно від існуючої влади).

Враховуючи ознаки “нової економіки”, деякі економісти вважають, що класом-гегемоном стає нетократія (NET ократія). Як

свідчить досвід США, вона формується з інтелектуальної еліти середнього класу. Сьогодні у США майже 45 млн. осіб

використовують в якості засобу виробництва лише свій інтелект,

зазвичай підкріплений персональним комп’ютером.

 

Робоча сила, її вартість і ціна. Світова економічна думка називає різні об'єкти купівлі-продажу того товару, який є єдиним творцем продуктів. Найпоширеніші три точки зору. Згідно з першою таким об'єктом купівлі-продажу є праця, згідно з другою — робоча сила, згідно з третьою — послуги праці або робочої сили.

 

Уперше працю назвав об'єктом купівлі-продажу У. Петті. Відповідно до цього заробітну плату він розглядав як ціну праці, а її (зарплати) величина визначається необхідними для існування робітника засобами (їх мінімумом). Аналогічно сутність цих понять розглядав А. Сміт. Водночас основою заробітної плати він вважав вартість засобів існування, необхідних для забезпечення життя робітника і виховання дітей, а її нижчою межею — фізичний мінімум. Крім того, величина зарплати визначається нормами споживання, що склалися, традиціями, культурним рівнем, боротьбою робітників та співвідношенням сил між ними і капіталістами. Дотримуючись таких самих поглядів, Д. Рікардо виділяв природну і ринкову ціну праці. Природна — це вартість певної суми життєвих засобів, необхідних як для утримання робітників, продовження їх роду, так і певною мірою для їхнього розвитку. Ринкова ціна коливається навколо природної під впливом природного руху працездатного населення, співвідношення попиту і пропозиції на працю.

 

Як об'єкт купівлі-продажу розглядають працю і деякі сучасні західні економісти (німецький вчений М. Герт-нер, англійський — Дж. Хікс та ін.).

 

Цю точку зору найбільш послідовно заперечував К. Маркс. Він вважав, по-перше, що працю не можна продати, оскільки її не існує до моменту купівлі-продажу. Адже праця — це процес свідомої, доцільної діяльності людей, в якій вони видозмінюють зовнішню природу. На ринку робітник може продати лише здатність до

 

праці, тобто певну сукупність своїх фізичних і духовних властивостей, або робочу силу. Праця є функцією товару робоча сила, і ці категорії не слід ототожнювати. Капіталіст купує в робітника — власника робочої сили — тимчасове розпорядження нею. По-друге, купівля-продаж праці вступає у суперечність із законом вартості, не дає змоги розкрити джерело вартості та додаткової вартості.

 

Наукові здогади про таке джерело містяться у праці У. Петті. Визнаючи зарплату мінімумом засобів до існування, він дійшов висновку, що у вигляді зарплати робітник отримує лише частину вартості, яку він створив. Такого ж погляду дотримувався й А. Сміт, коли стверджував, що із створеної працею робітника вартості йому дістається у вигляді зарплати лише певна частка. Але з таким розумінням проблеми у його роботі поєднується інша точка зору, згідно якою джерелом доходу капіталіста є його діяльність і ризик. Двоїстість поглядів на це питання притаманна й Д. Рікардо (не бачив відмінності між робочою силою і працею як її функцією). Правильно визначаючи вартість товару працею, він одночасно вважав, що робітник продає капіталісту працю. Але в такому разі він повинен би отримувати повний еквівалент своєї праці (відповідно до вимог закону вартості), який дорівнює всій створеній робітником вартості. Оскільки Д. Рікардо знав, що такого еквівалента робітник не отримує, то джерелом прибутку він називав нееквівалентний обмін, тобто не дотримувався вимог закону вартості.

 

М. Туган-Барановський вважав трактування заробітної плати як ціни товару робоча сила помилковим, оскільки останню, по-перше, не можна відчужувати від робітника (а отже, й продавати), по-друге, вона є не об'єктом, а суб'єктом господарства, по-третє, наявна тавтологія у визначенні вартості робочої сили суспільне необхідними витратами її виробництва. Якщо брати до уваги перший аргумент ученого, то відчужувати (а отже, й продавати) неможливо і працю. Подібно до М. Туган-Ба-рановського, К. Маркс вважав тавтологічним визначення вартості праці суспільне необхідними витратами.

 

Крім того, позиція М. Туган-Барановського виявилася дещо непослідовною, оскільки він вживав поняття «робоча сила». «Класовий антагонізм продавців та покупців робочої сили, — зазначав учений, — корениться в самому єстві найманої праці і тому зникнути ніколи не може». Водночас він стверджував існування продажу трудової послуги і праці. На його думку, капіталіст привласнює безоплатно лишок робочого часу робітника, об'єктом купівлі-продажу залишаються послуги поапі.

 

Певна теоретико-методологічна нечіткість попередніх немарксистських точок зору зумовила появу ще однієї концепції. Вона полягає в тому, що товаром є не робоча сила, а послуги, які надаються цією робочою силою, або послуги праці. П. Самуельсон з цього приводу зазначав, що люди за певну ціну «здають свої послуги в оренду», а заробітна плата є формою доходу, ціною одного з факторів виробництва. Іншими формами доходу він називає прибуток, ренту, позичковий відсоток.

 

Ця позиція значною мірою збігається з поглядами К. Маркса, коли він конкретизував своє розуміння продажу робочої сили. Капіталіст, на його думку, купує не що інше, як тимчасове розпорядження робочою силою.

 

З трьох наведених точок зору найалогічнішою є та, згідно з якою купується-продається праця. Неможливість продажу праці означає, що доцільніше об'єктом ку-півлі-продажу вважати не послуги праці, а послуги робо-» |. чої сили. Хоч робочу силу не слід відокремлювати від [' людини, виділення цієї категорії цілком правомірне npiij розгляді людини економічної (Homo ekonomicus). Суб'єк-П том господарства є не робоча сила, а людина в сукупнос-» ті всіх її сутнісних сил. Виходячи з цього, найдоцільні-?' ше стверджувати про продаж-купівлю робочої сили. Цю\ категорію визнають і деякі західні економісти. г;

 

УДК 632.952:633.85