Становлення і розвиток законодавства України про інтелектуальну власність

Законодавство України про інтелектуальну власність надзвичай­но молоде і його становлення продовжується одночасно зі станов­ленням державності та формуванням правової держави. Якщо не було держави, то навряд чи можна говорити про право неіснуючої держави. І все ж Україна має власну історію, у тому числі й історію держави і права. У цьому контексті нас цікавить історія становлен­ня цивільного права, зокрема права про інтелектуальну власність.

У процесі розбудови правової держави Україна надзвичайно важлива роль цивільного законодавства, складовою частиною яко­го є законодавство про інтелектуальну власність. В ієрархії права друге місце після Конституції України (Основного Закону) має посідати цивільне право. І це справді так. Воно регулює ті суспільні відносини, які за своїм змістом є життєвою тканиною суспільства.

Парадоксально, але в Україні ніколи не було свого завершеного цивільного законодавства. На території України у різні часи діяло законодавство тих держав, до складу яких вона входила: Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської держави, Ав-стро-Угоршини. Багато чинників і найголовніший серед них — відсутність власної самостійної і незалежної держави зумовили те, що в Україні діяло польське, російське, австрійське та інше зако­нодавство, а не українське. Але категорично стверджувати, що Ук­раїна зовсім не мала цивільного законодавства, не можна.

Були правові традиції і норми звичаєвого права. Наприклад, Ли­товський Статут у трьох його редакціях є пам'яткою не лише ли-

бажанням заявника, але не більше як на 10 років. У 1833 р. було зроблено спробу істотно переробити закон 1812 р. Проте за обома цими законами привілеї видавались на розсуд керівництва.

Першим царським законом про винаходи пореформеної Росії був закон від ЗО березня 1870 р., що використав досвід Західної Європи, взявши за основу її законодавство. Останнім законом цар­ської Росії про патенти був закон від 20 травня 1896 р. Він дотри­мувався перевірочної системи видачі патентів, внаслідок якої пе­ревірялась наявність істотної новизни. Патент видавався на 15 ро­ків і міг переходити до інших осіб за договором або в спадщину.

Перший радянський декрет про винаходи був прийнятий червня 1919 р. Цим декретом уперше запроваджувалося авторсь­ке свідоцтво замість патента, а сам винахід оголошувався надбан­ням держави¹. Наступним етапом був Закон про патенти на вина­ходи (1924 р.). У період НЕПу радянська держава повернулась до патентів, але встановлювала примусове відчуження патенту на свою користь, якщо з патентоволодільцем не вдавалося досягти угоди. Патент видавався на 15 років. Це вже був союзний закон, що став обов'язковим для всіх республік. Власне з цього часу законодавст­во про винахідництво було тільки загальносоюзним, і Україна була позбавлена можливості мати власне законодавство про винаходи та результати технічної творчості³.

Закон 1924 р. було замінено Законом від 9 квітня 1931 р., яким затверджувалось Положення про винаходи і технічні удосконалення.

Цим Законом знову було відновлено авторське свідоцтво, а та­кож визнано новий об'єкт правової охорони — технічні удоскона­лення. Це Положення діяло до 5 березня 1941 р., коли постановою Раднаркому СРСР було затверджено нове Положення про винахо­ди і технічні удосконалення¹. Це Положення було замшено новим від 24 квітня 1959 р.², за яким технічні удосконалення були замінені раціоналізаторськими пропозиціями. Нарешті, згадане Положеним було замінено Положенням про відкриття, винаходи і раціоналі­заторські пропозиції 1973 р.³ Верховною Радою СРСР 31 травня 1991 р. було прийнято Закон СРСР «Про винаходи в СРСР»⁴. Цим Законом єдиним охоронним документом було визнано патент, а сам винахід — товаром з усіма наслідками, що з цього випливають.

Закон набрав чинності з 1 липня 1991 р., але через фактичний розпад він майже не діяв. Проте його позитивна роль все ж мала місце — його основні положення були сприйняті законодав­ствами колишніх республік, оскільки він мав уже деякі риси рин­кового характеру.

Отже, Україна ніколи не мала законодавства про промислову власність. Тільки після проголошення незалежності в Україні поча­лися активні кодифікаційні роботи, у тому числі й щодо законодав­ства про промислову власність. Очевидно, першою ластівкою в цьому напрямі варто вважати Закон України «Про власність», який у статтях 13 і 41 проголосив два важливих положення: 1) результа­ти інтелектуальної діяльності є об'єктами права власності; 2) дав приблизний перелік результатів інтелектуальної діяльності, яким надається правова охорона передусім цим Законом⁵.

Указом Президента України від 18 вересня 1992 р. було затвер­джене Тимчасове положення про правову охорону об'єктів промис­лової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні⁶. Од­ночасно велась розробка пакета законів про правову охорону об'єк­тів промислової власності.

^{'Постановление СНК СССР от 5 марта 1941 г. // СП СССР. - 1941. - № 9. - Ст. 150.}

^{2 Положение об открытиях, изобретениях и рационализаторских предложе­ниях от 24 апреля 1959 г. // СП СССР. - 1959. - № 9 - Ст. 59.}

^{3СП СССР. - 1973. - № 19. - Ст. 109.}

^{Ведомости съезда народных депутатов СССР и Верховного Совета СССР. - 1991. - № 25. - Сг. 703.}

^{5 Закон України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. — Відомості Верхов­ної Ради Української РСР. - 1991. - № 20. - Ст. 249.}

^{6 Збірник нормативних актів з питань промислової власності — К.: Вища школа, 1998. - С. 25.}

Водночас Уряд України оголосив Заяву, за якою Україна визнала чинною для себе Паризьку конвенцію про охорону промислової масності. Мадридську угоду про міжнародну реєстрацію знаків та Договір про патентну кооперацію¹. Проте основу законодавства про промислову власність, мабуть, склав Закон України «Про основи державної політики в сфері науки і науково-технічної діяльності» від 13 грудня 1991 р.² Хоча в цілому цей Закон має декларативний ха­рактер, проте він проголосив ряд принципових засад. У Законі дано визначення науково-технічної діяльності, проголошено створення ринку науково-технічної продукції, визначаються державні пріорите­ти в науково-технічній діяльності, результати науково-технічної діяльності визначаються об'єктами права власності тих, хто створив цей результат. Ці самі засади було покладено в основу Закону України «Про науково-технічну інформацію» від 25 червня 1993 р.³ У цьому ж році було прийнято пакет законів про промислову влас­ність, серед яких закони України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на промислові зразки»⁵, «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» (ці закони були прийняті 15 грудня 1993 р.). Цього ж дня було прийнято Закон України «Про племінне тваринництво»⁷. Трохи раніше був прийнятий Закон Ук­раїни «Про охорону прав на сорти рослин»⁸. Зазначені закони скла­ли правову основу захисту прав на об'єкти промислової власності. Крім названих законодавчих актів, були прийняті й інші, в яких тією чи іншою мірою йшлося про інтелектуальну власність.

^{2ВВР України. - 1992. - Ст. 165. Нова редакція від 1 грудня 1999 р. ВВР України. - 1999, № 2-3. - Ст. 20.}

^{4 ВВР України. - 1993. - Ст. 345.}

^{'Там само. - 1994. - № 7. - Ст. 32.}

^{Там само. — Ст. 34.}

^{*Там само. — Ст. 26.}

^{'Там само. § № 2. - Ст. 7. Нова редакція від 21 грудня 1999. — ВВР Ук­раїни. І - № 6. - Ст. 37.}

^{України, і 1993. І № 21. - Ст. 218. Нова редакція від 17 січня - Офіційний вісник України. — 2002. — № 7. — Ст. 278.}

Зокрема були прийняті закони України «Про державну таемницю» від 21 січня 1994 р., «Про захист інформації в автоматизова­них системах» від 5 липня 1994 р., «Про наукову і науково-тех­нічну експертизу» від 10 лютого 1995 р.'¹ У зв'язку з прийняті ям пі­кету законів про промислову власність внесено відповідні зміни до ЦК України, Кодексу законів про працю України, Митного кодек­су⁴ та ін. Відповідні зміни внесено також і до раніше прийнятих за­конів України⁵.

Чи можна вважати становлення законодавства про інтелектуаль­ну власність України закінченим? Безумовно, ні. Процес станов­лення продовжується. З прийняттям нового ЦК Укараїни виникне необхідність розробки ряду інших законодавчих проектів.

Прийняття законів України про інтелектуальну власність — це громадсько-політична подія в житті нашої держави. Незважаючи на те, що прийняті закони у ряді випадків недосконалі, суперечать один одному, часто мають місце нечіткі формулювання тощо, їхнє прийняття — явище надзвичайної ваги.

По-перше, це свідчення того, що Україна спроможна розробити і прийняти власне законодавство про інтелектуальну власність, якого вона до цього часу не мала. Не можна вважати законодавст­вом України про винаходи, раціоналізаторські пропозиції і промис­лові зразки положення, що містяться в VI розділі ЦК УРСР, оскільки норми цього розділу копіювали відповідне законодавство колишнього в узагальненому вигляді⁶.

По-друге, законодавство про інтелектуальну власність значною мірою наближене до вимог ринкової економіки. Воно визнало ре­зультати інтелектуальної діяльності товаром, оголосило свободу в розпорядженні цими результатами на свій розсуд тощо.

^{•ВВР України. - 1994. - № 16. - Ст. 218. Нова редакція від 17 січня 2002 р. — Офіційний вісник України. - 2002. - № - Сг. 93. 2Там само - 1994. - № 31.- Ст. 286. 3Там само. - 1995. - № 9. - Сг. 56.}

^{4 Закон України «Про внесення змін і доповнень до деяких законодав­чих актів України щодо охорони інтелектуальної власності» вщ 28 лютого 1995 р. // ВВР України. - 1995. - N9 13. - Ст. 85.}

^{5Там само.}

кодексі. Вона також висловила цікаві обгрунтовані думки з при но ДУ визнання права інтелектуальної власності лише за творцем цісі власності. Обґрунтованим є її твердження, шо суб'єкту права інте­лектуальної власності належать ті самі правомочності — право во­лодіння на користування і розпорядження, шо і звичайному влас­нику. Але не можна погодитися з твердженням Н. М. Мироненко, що суб'єкту права інтелектуальної власності належить право на не­доторканність. Таке категоричне твердження не відповідає реаль­ному стану речей. Право на недоторканність мають лише автори творів науки, літератури і мистецтва. Що стосується результатів технічної творчості, то їх автори такого права не мають. Тому є слушною думка В. Ф. Чигиря про те, що було б нерозумно заборо­нити використання науково-технічних досягнень як вихідної бази для створення нового технічного рішення. Він вважає, що право інтелектуальної власності має міститися після розділу «Зобов'язаль­не право». Проте не можна погодитися з його твердженням, що ре­зультати інтелектуальної діяльності не можуть бути об'єктами пра­ва власності².

Викладені та інші зауваження щодо місця, поняття змісту пра­ва інтелектуальної власності, безумовно, мають важливе теоретич­не і практичне значення. Одні з них будуть враховані, інші - будуть, але головне у тому, що процес становлення власного зако­нодавства України про інтелектуальну власність продовжується.