Умовні договори дарування

 

У теорії недноразово ставилося питання про допустимість укладання договору дарування під умовою. У російському цивільному праві допускалося укладання договору дарування з умовою. Ще в Уложенні царя Олексія Михайловича зазначалося, що дарунки між приватними особами надано робити на таких, законом не противних умовах про спосіб користування і управління майном, що дарується, на яких побажає дарувальник, і якщо умова з боку того, хто одержав дарунок, не буде виконана, то дарунок повертається дарувальнику. Укладанню договору дарування під умовою приділена увага в роботах О.О.Сімоліна, Г.Ф.Шершеневича, М.Л.Дювернуа, М.Й.Бару і багатьох інших.

На думку М.Г.Масевича, «договір дарування може бути укладений під умовою, яка може використовуватися як заохочувальна міра, стимулювати обдаровуваного до певної поведінки, наприклад, успішного завершення навчання. Умова може бути поставлена в залежність від певних обставин, наприклад, весілля. Настання таких умов не можна розглядати як зустрічне виконання зобов`язань, тому що вони не породжують обов`язки обдаровуваного». Такі умови, вважає автор, є необхідними для набрання чинності зобов`язаннями дарувальника.

Схожої позиції дотримується О.Л.Маковський, який вказує, що безоплатність дарування, очевидно, виправдує включення в договір відкладених умов, якщо тільки вони не є протиправними чи аморальними. Така позиція для В.В.Вітрянського також здається переконливою, із приводу чого він зазначає, що «немає ніяких підстав виключати можливість укладення договору дарування по відкладених умовах, коли сторони ставлять виникнення обов`язку дарувальника передати обдаровуваному подароване майно чи звільнити останнього від його зобов`язань у залежність від обставини, щодо якої невідомо, настане вона чи не настане. Не можна не погодитися з О.Л.Маковським і в тому, що така відкладена умова не може бути протиправною чи аморальною».

Для вирішення питання про можливість укладення договору дарування під умовою необхідно проаналізувати характер самих можливих договірних умов. Не можна не помітити, що умови, з якими сторони пов`язують можливість одержання дарунка, можуть бути різними за своєю природою. Наприклад, дарування пов`язано дарувальником з успішним закінченням обдаровуваним вищого навчального закладу, укладанням шлюбу, народження дитини. Зазначені умови жодним чином не впливають на майнову сферу обдаровуваного і за самою своєю природою мають немайновий характер. Однак дарувальник може пов`язати можливість одержання дарунка з обов`язком обдаровуваного вчинити певні дії майнового характеру. Скажімо, обдаровуваному може бути встановлений обов`язок передати грошову суму або інше майно у власність, надати право довічного користування даром, право на одержання доходів від подарованої речі тощо.

З погляду природи умов, що включаються в договір, пропонується поділити умовні договори дарування на дві групи:

а) договори, що пов`язують одержання дарунка з обставинами, які мають немайновий характер;

б) договори, що пов`язують одержання дарунка з діями обдаровуваного, які мають майновий характер.

Умовні договори дарування першої групи за своєю природою, безумовно, можуть розглядатися як безоплатні. Справді, настання відкладених умов (народження дитини, закінчення вузу) не можна розглядати як зустрічне надання з боку обдаровуваного. Це підкріплюється також тим, що настання таких умов і виникнення зобов`язання з боку дарувальника не веде до зменшення майна обдаровуваного і не сприяє збільшенню майна дарувальника. Тому така умова не має майнового характеру стосовно дарувальника.

Договори другої групи не мають настільки вираженого характеру. О.Л.Маковський вважає небажаними безоплатні майнові відносини у випадках, коли очевидна чи може передбачатися залежність дарувальника від обдаровуваного. Справді, на перший погляд, дарування як договір, безумовно, безоплатний, не може передбачати ніякого надання з боку обдаровуваного. Отже, жодних обов`язків обдаровуваного не повинно виникати. Однак у ч. 1 ст. 725 ЦК України закріплено, що договором дарування може бути встановлений обов`язок обдаровуваного вчинити певну дію майнового характеру на користь третьої сторони – передати грошову суму чи інше майно у власність, виплачувати грошову ренту, надати право довічного користування дарунком чи його частиною, не пред`являти вимог до третьої особи про виселення тощо. Ця норма ЦК має на увазі договір дарування

з умовами, що мають майновий характер.

Для вирішення питання про безоплатний характер цих договорів необхідно згадати про правовий модус. О.О.Сумолін у свій час запропонував використовувати поняття модусу для характеристики покладання однією стороною на іншу обов`язків на свою користь чи на користь визначених або невизначених третіх осіб, чи взагалі в загальнокорисних цілях. При цьому автор визначив два обов`язкових критерії модусу:

1) обов`язок тієї сторони, яка збагачується за безоплатними правочинами, повинен «виконуватися єдино і винятково з того, що дала інша сторона»;

2) у діях тієї сторони, яка цей модус виконує, має бути тісний зв`язок з тим, що надано. Якщо обидві ці умови виконані, то модус не перетворює безоплатні відносини сторін на оплатні.

З таким підходом можна погодитися. Якщо покладений на сторону обов`язок не виходить за межі отриманого обдаровуваним майна, то відносини сторін зберігають свій безоплатний характер. Коли особа одержує майно за договором дарування, то передання частини цього майна іншій особі за вказівкою дарувальника не означає наявність зустрічного надання з боку обдаровуваного. У результаті передання частини майна отримана обдаровуваним майнова маса буде меншою порівняно з тією, котру він одержав би при відсутності такого покладання. Наприклад, Є.О.Мічурін справедливо зазначає, що договором дарування по відчуженню житла може бути передбачена умова, відповідно до якої обдаровуваний несе витрати, пов`язані з нотаріальним оформленням і державною реєстрацією договору. Однак обов`язок обдаровуваного не перетворює даний договір на оплатний, оскільки такі витрати обдаровуваного не є платою вартості житла – майно в цьому випадку передається обдаровуваному безкоштовно. Таким чином, оплата витрат, пов`язаних з укладенням договору дарування, не впливає на безоплатну сутність договору.

Однак співвідношення розміру майна, отриманого за договором дарування, і розміру майна, що обдаровуваний повинен передати третій особі (розміру покладання), у ЦК України необхідно окреслити більш чітко. Відомо, що такого роду межі встановлені у спадковому праві. Відповідно до ч. 3 ст. 1238 ЦК України спадкоємець, на якого заповідачем покладено заповідальний відказ, зобов`язаний виконати його лише в межах реальної вартості майна, яке перейшло до нього, з вирахуванням частки боргів спадкодавця, що припадають на це майно. За договором дарування також має бути визначене співвідношення отриманого і переданого обдаровуваним третій особі майна.

Ще один момент щодо безоплатного характеру договору дарування потребує уваги. У частині 2 ст. 717 ЦК України закріплено, що договір, який встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування. На перший погляд здається, що ЦК України тим самим спростував конепцію модусу (майнового покладання) у договорі дарування. Однак у ст. 725 ЦК України передбачена можливість вчинення обдаровуваним дій майнового характеру, що свідчить про визнання теорії модусу.

Таку явну невідповідність двох норм можна, мабуть, пояснити лише різницею в суб`єкті, що одержує результат майнових дій обдаровуваного. Якщо такі дії виконуються на користь третьої особи, то вони припустимі (ст. 725 ЦК), якщо на користь самого дарувальника – то неприпустимі, тому що спричиняють порушення принципу безоплатності договору дарування (ч. 2 ст. 717 ЦК).

З таким підходом важко погодитися, оскільки він внутрішньо суперечливий. У ЦК України одночасно закріплені дві конценції. Відповідно до першої з них покладання на обдаровуваного майнового обов`язку не перетворює дарування на оплатний правочин і тому є припустимим (О.О.Сімолін, І.Б.Новицький, М.Й.Бару, М.В.Гордон). Відповідно до другої (О.Л.Маковський, В.В.Вітрянський) – безоплатність як конститутивна ознака дарування виключає можливість передання майна у власність з покладання на обдаровуваного виконання якого-небудь обов`язку відносно дарувальника чи інших осіб.

При цьому не має значення, на користь якої саме особи – самого дарувальника чи зазначеної ним третьої особи повинен вчинити майнові дії обдаровуваний. Вчинення дій на користь третьої особи не змінює суті відносин, що виникають: так чи інакше обдаровуваний зобов`язаний вчинити дії стосовно передання майна. Немає сумніву, що майнове виконання третій особі нічим не відрізняється від такого ж виконання на користь самого дарувальника. Тому, визнаючи можливість покладання на користь третьої особи, закон повинен послідовно проводити теорію модусу і щодо фігури самого дарувальника.

Реальна вартість майна, переданого обдаровуваним на користь дарувальника або третьої особи, не може бути рівною чи більшою порівняно із реальною вартістю майна, отриманого ним за договором дарування.