Пожертва як особливий вид дарування

 

Особливим видом дарування є пожертва. ЦК Українивизначає пожертвуяк дарування рухомих і нерухомих речей, зокрема грошей та цінних паперів, для досягнення суб`єктами цивільного права певної наперед обумовленої мети (ст. 729 ЦК України). Таке розуміння пожертви є традиційним. Раніше вона визначалася як безоплатне надання майна на користь держави, благодійних, лікувальних, навчальних і наукових установ і організацій, а також на користь громадських організацій, яким дозволено приймати пожертвування.

Пожертва майна громадянину без указівки мети його виконання дає підставу кваліфікувати договір як «звичайне дарування». Оскільки пожертва є даруванням, то до неї застосовуються положення про договір дарування. Відмінна риса пожертви від дарування полягає в тому, що пожертва призначена для використання невизначеною кількістю осіб і має конкретне призначення. І.В.Спасибо-Фатєєва зазначає, що коли для договору дарування вказівка на цільове використання предмета дарування не передбачається, а може йти мова лише про встановлення обов’язку обдаровуваного вчинити певну дію майнового характеру на користь третьої особи, то для договору пожертви використання предмета дарування для мети обов’язкове.

Окремо встановлюються тільки права пожертвувача щодо здійснення контролю за виконанням пожертви відповідно до мети, встановленої договором про пожертву. Мета повинна розумітися як визнання характеру цільового використання предмета пожертви. Договір пожертви є правовою формою, у якій здійснюється передання майна благодійним організаціям. Закон України «Про податок на дадану вартість» у ст. 5.1.21 дає визначення, що під безоплатним переданням слід розуміти надання товарів (робіт, послуг) набувачем благодійної допомоги без якого-небудь грошового, матеріального чи іншого видів компенсацій благодійної організації такими одержувачами чи іншими особами, пов’язаним з ними.

Частиною 3 ст. 22 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» передбачена можливість передання благодійним організаціям майна, коштів і цінностей із визначенням їхнього цільового призначення. Але даний закон допускає передання благодійним організаціям майна, у тому числі коштів, без визначення цільового призначення цього майна. У такому разі має укладатися договір дарування.

У випадках неможливості використання пожертви за призначенням використання її за іншим призначенням можливе лише за згодою пожертвувача (ч. 2 ст 730 ЦК). О.Л.Маковський зазначає, що таке використання повинне відповідати цілям діяльності такої організації. Справді, призначення такого майна може не відповідати цілям діяльності юридичної особи, закріпленої в установчих документах. Тоді обдаровуваний просто фізично не в силах буде виконати свій обов’язок перед дарувальником – використати майно за призначенням, оскільки така діяльність вважатиметься неправомірною. І тут законодавець надає право обдаровуваному, сполучене з обов’язком змінити призначення пожертвуваного майна, але «лише за згодою пожертвувача». Здається, що така міра необхідна для виключення можливості використовувати пожертвуване майно з боку обдаровуваного не за призначенням.

6. Договір довічного утримання (договір ренти)

 

 

Серед договорів, спрямованих на передання майна у власність, останнім часом інтерес становить новий вид пойменованих договорів – договір довічного утримання (догляду) (договір ренти).

Договір ренти має давню правову історію. Термін «рента» бере свій початок у праві Давнього Риму, де під рентними правовідносинами розуміли поземельні орендні правовідносини під назвою ius in agro vectigali або ius emphiteuticum. Слід зазначити, що такий підхід не зовсім відповідає сучасним уявленням про сутність договору ренти. У римському праві договірні рентні правовідносини ще не сформувалися в класичному вигляді і мали значну подібність з договором оренди. При орендних правовідносинах емфітевзис canone оплачує власник, а в договорі ренти ренту платить власник землі іншій особі.

Схожі з орендними правовідносинами існували й у дореволюційному цивільному праві, коли одна особа віддавала іншій особі нерухоме майно в користування на тривалий строк. Майно, що віддається, називалося оброчним, від слова «оброк» (плата за утримання), орендним чи орендою – від «оренда» (поземельна рента, плата за землю). З цього визначення видно, що правове поняття ренти склалося поступово і формувалося протягом тривалого часу.

Взаємні юридичні відносини того, хто віддає предмет у найм, оброчне утримання чи оренду, і наймача (власника чи орендаря) полягає в наступному: 1) наймодавець зобов’язаний передати предмет чи річ наймачу чи орендарю у володіння, користування чи використання, залежно від предмета договору; 2) наймач чи орендар зобов’язаний берегти переданий йому предмет, користуватися ним або використовувати його згідно з умовами, давати за володіння, користування чи використання визначену за договором винагороду і по закінченні строку найму, утримання чи оренди повернути в тому самому стані і вигляді, який передбачено за договором; якщо ж рухома річ, віддана в найм, буде зіпсована, то залишити її собі, а хазяїну сплатити її ціну (Закони цивільні, статті 1697, 1706, 1707, 1708). З вище сказаного випливає, що даний договір є оплатним.

Поземельна рента мала окремі різновиди. Так, виділялося передання землі в найм чи утримання із забудови. Особливість цього виду відносин полягала в тому, що наймач не платив за найм нічого. Замість цього він зводив на чужій землі домовлені за договором будинки чи споруди, які по закінченні строку договору відступав власнику безоплатно. Розрахунок наймача полягав в тому, що, побудувавши будинки чи споруди і користуючись ними протягом усього строку договору, без усякої плати за землю, він устигне таким користуванням повернути з доходів весь витрачений капітал. Отже, такі відносини мали безоплатний характер.

Однак по закінченні строку договору користувач повертає цю забудову власнику землі. У свою чергу, власник землі нічого не сплачує за цю будівлю, а забирає собі у власність як орендний платіж за увесь час користування його землею. З цього випливає, що про безоплатний договір у даному випадку не може бути й мови. Адже, особа вкладає при забудові гроші – на матеріали, робочу силу тощо, а по закінченні строку віддає збудоване майно в рахунок орендної плати. Таким чином, ми маємо зустрічне надання, що виражене в наданні роботи, що можливо за чинним ЦК, і тим самим підкреслюємо оплатність даного договору.

Існував ще один вид договорів поземельної ренти – найм урядом приватних будинків під вільні місця, в’язниці й інші казенні приміщення. Суть цього договору полягала в наступному. Приватна особа укладає з урядом договір про будівництво для нього в тій або іншій місцевості за свій рахунок будинок за складеними для такого будинку проектами і кресленнями, схваленими урядом, останній зі свого боку, зобов’язується найняти цей будинок за визначену договором щорічну плату на 30 років із дня зайняття добудованого будинку. Тут не виникає сумніву в оплатності таких правовідносин і подібністю із договором ренти. Відмінність полягає лише в тому, що майно передається в користування. Якби при всіх даних умовах уряд передав даний будинок у власність приватній особі під виплату ренти, то мав би місце сучасний договір ренти. В історичному плані, як зазначав Є.Д.Сташевський, рента розуміється як плата за користування державним майном (земельною ділянкою, інвентарем тощо), що стягувалася в грошовій чи натуральній формі.

У зарубіжній літературі термін «рента» також має давню традицію. Деякі французькі вчені (Pothier, Loisel) відстоювали ідею, що договір ренти необхідно розглядати як різновид купівлі-продажу тоді, коли під виплату ренти відчужується рухоме чи нерухоме майно, або як різновид договору процентної позики у тому випадку, якщо під виплату ренти відчужується грошова сума. М.Пляніоль стверджує, що договір ренти був винайдений для того, щоб замінити процентну позику, і що договір ренти зустрічається тільки в державних позиках. У статті 1909 ЦК Франції договір ренти розглядається як самостійний вид договорів.

Німецькі вчені (Forster, Stobbe) відстоювали ідею, що договір ренти необхідно розглядати тільки як різновид договору купівлі-продажу з тієї підстави, «що тут здобувається право одержання рентних платежів за певну винагороду, хоч у чому б це останнє полягало».

І, нарешті можна проаналізувати теорію ренти, що існувала в російському (дореволюційному) праві. Вважалося, що «договір довічної ренти має загальні ознаки як із продажею, так і з позикою, але не схожий ні з одним з них цілком, істотно відрізняючись від позики тим, що рентний капітал не може бути витребуваний назад, а від продажу – тим, що право на ренту не завжди набувається за гроші і взагалі оплатно». Ця ідея дозволила передбачити самостійне регулювання договору ренти в главі 21 книги 5 проекту Цивільного Уложення Російської імперії, що був внесений на розгляд Державної Думи Росії в 1914 році. Але, на жаль, даному законопроекту не судилося стати законом. Не знайшлося місця для договору ренти також і в ЦК України 1923 року. Однак згадана дискусія знайшла своє відображення в порядку обговорення питань, пов’язаних з укладенням договору довічного утримання, що відбулася в зв’язку з майбутньою кодифікацією цивільного законодавства СРСР 1964 року.

Згодом були висловлені різноманітні погляди на юридичну кваліфікацію договору довічного утримання як різновид договору ренти. Зокрема пропонувалося розглядати договір довічного утримання як договір дарування «з додатковою умовою утримувати дарувальника», або «як своєрідний договір купівлі-продажу, де як ціна виступає обов’язок покупця довічно надавати продавцю утримання». Найбільш оригінальною була думка розглядати договір довічного утримання як «самостійний тип безіменного оплатного договору». Існувала також пропозиція розглядати договір довічного утримання як самостійний договір.

О.С.Іоффе вказує, що хоча в ЦК РСФСР довічне утримання віднесене до особливих різновидів купівлі-продажу, насправді воно не лише являє собою самостійний договір, але й у системі зобов’язань з оплатної реалізації майна не може бути розташоване раніше всіх інших договорів, що належать до тієї ж групи.

У ЦК СРСР 1964 року договір довічного утримання (ст. 425 ЦК) був розміщений серед договорів про надання послуг, оскільки вважалося, що саме послуги – мета даного договору, а передання права власності на майно – тільки спосіб досягнення поставленої мети. Таким чином, український законодавець легітимно не визнав існування самостійного різновиду договірного типу купівлі-продажу договору довічного утримання, а передбачив в ньому самостійний характер, що виявляється в наданні послуг у вигляді утримання відчужувателя майна. Тому багато вчених того часу (М.Й.Бару, М.В.Гордон та інші) довічне утримання відносять до надання послуг.

У науці дискусія щодо правової природи цього договору тривала протягом багатьох років. З.І.Шкундін розглядав рентні правовідносини як договір дарування. На підтвердження своєї позиції автор наводив приклад законодавчого регулювання відносин, пов’язаних з довічним утриманням. Нотаріальна інструкція УРСР, як зазначав З.І.Шкундін, дозволяла укладення договорів дарування, що передбачала покладання на обдаровуваного обов’язку з довічного утримання (догляду) дарувальника, і навіть гарантувала виконання цих зобов’язань. Безоплатним правочином вважав такий договір і М.Й.Бару, який зокрема зазначав, що «зобов’язання про утримання здебільшого виступає не як головне в договорі, а є деяким доповненням до основного зобов’язання. Останнє характеризується нами як дарування. Аліментування дарувальника не є зустрічним наданням обдаровуваного, і безоплатність не усувається».

М.Й.Бару приєднує до договору дарування зобов’язання на утримання. Автор відстоює у своїй роботі ідею, що це своєрідний договір дарування з зобов’язанням на утримання. У зв’язку з цим договір довічного утримання є, на його думку, безоплатним договором. Аргументуючи такий підхід, М.Й.Бару акцентує увагу на тому, що особа може передати майно і прожити зовсім недовго, через що набувач доглядає за ним зовсім небагато часу і витрати у набувача незначні. Отже, еквівалентності немає і даний договір є безоплатним.

Однак виникає питання про те, чи можна вважати договір дарування із зобов’язанням про утримання безоплатним у разі, якщо відчужувач проживе ще років 20 і витрати набувача будуть істотними? В цьому плані висновок про те, що такий договір є безоплатним, здається непереконливим. Як у першому (коли відчужувач проживе недовгий час), так і у другому випадку (коли відчужувач проживе багато років) договір з передачі майна у власність із зобов’язанням утримання необхідно вважати оплатним. У будь-якому випадку має місце, по-перше, зустрічне майнове надання, нехай і незначне, але обов’язкове, і, по-друге, намір набувача утримувати відчужувача до його смерті, хоч коли б вона настала.

Не можна забувати того, що крім утримання відчужувача набувач зобов’язаний також утримувати майно (оплачувати майно, погашати борги за комунальні послуги тощо). Таким чином, на набувачеві лежать обов’язки: а) утримувати відчужувача; б) утримувати майно; в) погашати борги, пов’язані з майном. Усе це свідчить про те, що даний договір не можна назвати безоплатним, він завжди має оплатний характер.

М.В.Гордон вказував два принципових моменти, які не дозволяють говорити про безоплатність договору ренти. Автор зокрема зазначав, що обов`язок платника ренти виплачувати утримання відчужувачеві чи третім особам, по- перше, не здійснюється з майна, що надається відчужувачем, а виплачується грошима, по-друге, відсутній тісний зв'язок між обов’язками щодо утримання і наданим за договором майном. Такий «тісний звязок» мав би місце в зобов`язальному відношенні, якби обдаровуваний, одержавши у власність житловий будинок, відповідно до умов договору дарування довічно і безоплатно надав би дарувальнику право жити в зазначеному будинку. Модус має місце в тому випадку, коли надання здійснюється з майна, що і було передано дарувальником (житловий будинок). У договорі довічного утримання (догляду) виплачуються гроші, які предметом «дарування» не охоплюються. Саме тому, на думку О.О.Сімоліна, модус ніколи не може бути виражений у грошах, але самі гроші, зрозуміло, можуть бути витрачені на утримання отриманого безоплатно в користування майна.

У договорі довічного утримання (догляду), якщо його представляють як один із видів donatio sub modo, цей модус пропонувалося бачити в грошах. Хоча, як зазначалося вище, модус повинен бути обмежений тим же предметом, що відчужувач передає одержувачу, тобто нерухомим майном. Тут ми бачимо звичайний варіант оплатного договору, де на одній стороні (одержувачеві ренти) лежить обов’язок надати майно, а на другій – виплачувати певне грошове утримання.

Договір, за яким особа відчужує на користь іншої особи трикімнатну квартиру, домовляючись про право довічного утримання в одній з кімнат, буде даруванням (саме donatio sub modo), а не договором, що породжує рентні зобов’язання, чи яким-небудь ще оплатним договором. Жодних рентних зобов’язань тут не виникає, а обов’язок обдаровуваного являє собою лише обмеження того, що він одержує за договором дарування (модус). Таке дарування є двостороннім договором і за своїм характером наділяє дарувальника вже правом вимагати виконання обдаровуваним своїх обов’язків: не чинити перешкод у користуванні кімнатою і т.д. М.В.Гордон писав, що «природі дарування не суперечить така додаткова умова, за якою дарувальник залишає за собою в довічне користування частину приміщення в подарованому будинку. У цьому випадку немає зустрічного зобов’язання обдаровуваного, а існує лише деяке обмеження предмета дарування».

З таким підходом можна цілком погодитися. Дарувальник, відчужуючи майно у власність обдаровуваного, за наявності модусу частину правомочностей ніби залишає за собою (або «одержує назад» від обдаровуваного). При цьому майнова маса обдаровуваного не зменшується. У договорі довічного утримання (догляду) складаються інші відносини. Право одержувати гроші до моменту укладення договору у відчужувача майна відсутнє і до правомочностей, що становлять право власності, не входить. Одержувач ренти передає майно у власність іншої особи не безоплатно, а з метою подальшого одержання рентних платежів. Тому договір ренти включає два зустрічних надання сторін. Дана обставина і визначає оплатний характер договору ренти.

У сучасному праві договір ренти посідає самостійне місце серед цивільно-правових договорів, пов’язаних з переходом права власності на майно. Поняття ренти можна розглядати в юридичному і економічному аспектах. У юридичному аспекті рента – правова форма здійснення передання майна (рентного капіталу) у вигляді відповідного виду цивільно-правового договору, що обтяжує зустрічним наданням періодичні платежі. В економічному аспекті рента (від лат. «redo» - повертаю, оплачую) – це періодична плата у вигляді грошових платежів чи їхнього натурального еквівалента, що здійснюється замість отриманого майна.

У частині 1 ст. 731 ЦК України зазначено, що за договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає другій стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник ренти замість цього зобов`язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі. З визначення договору випливає, що він має реальний характер, тому що крім надання договору відповідної форми для його укладення потрібне передання майна платникові ренти. Після передання майна одержувач ренти не несе за договором жодних обов’язків, маючи лише права. Отже, договір ренти є одностороннім.

Дискусію про співідношення договорів дарування і ренти на сьогодні навряд чи можна вважати завершеною. Закріплення договору ренти в новому ЦК України по-новому розглядає питання про природу цього договору з погляду його оплатності або безоплатності. Це питання є актуальним у першу чергу в зв`язку з тим, що стосовно ренти в законодавстві використовується два поняття – «безоплатне передання майна» і «передання майна за плату» (статті 734, 741 ЦК України). Складається враження, що в законі закріплені два види договору ренти – оплатний і безоплатний. Це підтверджується також положенням ч. 2 ст. 734 ЦК України, де сказано: якщо договором ренти встановлено, що одержувач ренти передає майно у власність платника ренти за плату, до відносин сторін щодо передання майна застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, а якщо майно передається безоплатно – положення про договір дарування, якщо це не суперечить суті договору ренти.

Зазначена обставина дає підставу деяким вченим говорити, що даний договір може бути не лише оплатним, але і безоплатним. Так, О.Ручка, наводячи класифікацію договору ренти, з погляду оплати виділяє: а) оплатний договір ренти (з оплатою в грошовій формі, у формі передання речі, з оплатою у формі надання послуг чи надання робіт); б) безоплатний договір ренти. Далі автор аналізує подібність безоплатного договору ренти з договором дарування. Єдину відмінність автор бачить у тому, що за договором дарування дарувальник має намір обдарувати іншу сторону (обдарованого) певним майном, у безоплатному ж договорі ренти немає мети обдарувати іншу сторону, існує просто безоплатне передання майна у власність іншій особі. Однак, на думку автора, ця різниця існує суто на теоретичному рівні і установити її на практиці буде дуже непросто.

М.І.Брагінський також вказує, що договором може бути передбачено передання майна під виплату ренти у власність платнику ренти не лише за плату, але і безоплатно. У першому випадку передане майно є повним, а в другому – відповідно частковим еквівалентом виплачуваної ренти. Автор зазначає, що ст. 585 ЦК РФ містить презумпцію на користь безоплатної передачі майна у власність платника під виплату ренти. Отже, оплатність має бути передбачена договором. У випадках, коли в договорі закріплена оплатність передання майна під виплату ренти, застосовується зазначена в ньому ціна цього майна. Якщо договір обмежився вказівкою на необхідність оплати переданого майна, але ціну не передбачає, цей пробіл і в даному випадку може бути усунутий згідно із тим, що міститься з цього приводу в ч. 3 ст. 424 ЦК РФ.

Однак з таким твердженням погодитися не можна. У безоплатних правовідносинах еквівалентність, включаючи і часткову, ніколи не виникає. Еквівалентність є невід`ємною ознакою саме оплатних правовідносин. Еквівалентність передбачає майнову рівновагу між діями учасників правовідносин, а також рівну вартість, тобто домірність обмірюваних благ, немає значення, йдеться про товари, гроші, послуги і т.д. Якщо ж обмін відбувається в таких пропорціях, що не характеризується рівністю, ми завжди можемо говорити про оплатність цих відносин, але не про їхню еквівалентність. Таким чином, говорити про часткову еквівалентність у безоплатних правовідносинах не можна. Незалежно від суми переданого замість отриманого майна, якщо має місце зустрічне надання, відносини будуть характеризуватися як оплатні.

У договорі ренти факт переходу права власності на майно обумовлений наданням зустрічного задоволення, що визначає оплатний його характер. Таким чином, головним елементом договору ренти є зустрічне надання, а зустрічне надання притаманне тільки оплатному договору. Оплатність договору обумовлена тим, що майно передається в обмін на надання ренти у вигляді певної грошової суми чи в іншій формі.

У договорі ренти зустрічне надання завжди має місце. Особливість змісту такого надання полягає у визначенні суми періодичних платежів, виплата яких повинна здійснюватися протягом того або іншого періоду часу (визначеного або невизначеного). Сукупність таких платежів і буде визначатися як підсумковий розмір зустрічного надання. У цьому контексті рента стоїть ніби осторонь, поєднуючи в собі натуральну (довічне утримання) і грошову (довічна чи постійна рента) форми зустрічного надання, що дає можливість з інших позицій підійти до визначення якісної характеристики предмета цього договору. У момент укладання договору ренти сторони не можуть вирахувати загальну суму такого надання, що створює деяку невизначеність їхніх відносин. Однак така невизначеність не змінює загальної ознаки: за договором ренти замість отриманого у власність майна (майнового надання) платник ренти завжди зобов`язаний передати відчужувачеві майна певну суму ренти (зустрічне надання), що свідчить про оплатний характер договору ренти.

Інша справа, що передання майна у власність платника ренти може здійснюватися як за плату, так і безкоштовно. Спільність договору дарування і договору купівлі-продажу дозволила законодавцю поширити на відносини учасників договору ренти, пов`язані з передачею майна за плату, правила про купівлю-продаж, а у випадку, коли майно передається безкоштовно, - правила про дарування. Однак поняття «за плату» або «безкоштовно» не тотожні поняттям оплатності і безоплатності. Тому не можна говорити про передання майна у власність платника ренти оплатно чи безоплатно, а необхідно застосовувати терміни, що зазначені в законі, тобто «за плату» і «безкоштовно».

Таким чином, договір ренти – завжди оплатний договір, що може мати два різновиди:

1) договір про передання майна у власність платника ренти за плату;

2) договір про передання майна у власність платника ренти безкоштовно.

У зв`язку з цим звертає на себе увагу помилка, припущена у тексті ст. 741 ЦК України. У законі закріплено два правила, що визначають порядок розрахунків між сторонами при розірванні договору ренти. Відповідно до першого з них, якщо майно було передано у власність платника ренти безкоштовно, при розірванні договору ренти її одержувач має право вимагати від платника ренти виплати річної суми ренти. Друге правило говорить, що, коли майно було передано у власність платника ренти за плату, одержувач ренти має право вимагати від її платника виплати річної суми ренти і вартості переданого майна.

У результаті виходить, що, передавши майно й одержавши за нього плату, одержувач ренти має право на одержання такої плати вдруге. І, навпаки, особа, яка передала майно безкоштовно, не набуває у разі розірвання договору ренти право на одержання відповідного відшкодування.