ІІІ. ПИТАННЯ

 

Пониззя Дунаю й Дніпра вже десь з 6 тис. до н.е. було залучено праіндоєвропейськими вихідцями з Малої Азії до Циркумпонтійської зони (зони навколо Чорного моря) розповсюдження найдавнішого відтворюючого господарства – хліборобства й скотарства. Цей висновок витікає з комплексу даних лінгвістики (спорідненість пранаписів малоазійського Чатал-Гуюка та нижньодніпровської Кам’яної Могили), археології, антропології (останки людей східно-середземноморського типу в могильниках Надпоріжжя) та палеозоології (кістки найперших свійських тварин близькосхідного типу на поселеннях від Дністра до Молочної).

Не виключено, що тут започаткувались взаємовідносини аборигенів найперших переселенців із заморського “півмісяця родючих земель”. Надалі вони якось полагодили між собою: не випадково ж саме тут, у Надпоріжжі, склалась Сурсько-дніпровська археологічна культура скотарів – серед найперших не лише в Україні, а й, загалом, у Східній Європі.

Відтворююче ж господарство стало домінуючим з самого початку неоліту в Буго-дністровській (з 7 тис. до 4 тис. до н.е.), а згодом і у вищезгаданій Сурсько-дніпровській культурах. Звідтіля та ще з загальноєвропейської культури лінійно-стрічкової кераміки хліборобство й скотарство було запозичене деякими неолітичними поселеннями Закарпаття та Криму.

У контексті розвитку досить великої Буго-Дністровської культури можна розглядати як її східний форпост невеличку – у межах племені, яке мешкало здебільшого в районі дніпровських порогів – Сурсько-Дніпровську археологічну культуру (територія сучасної Дніпропетровщини). Можливо, що саме її жерці контролювали в цей час святилища Кам’яної Могили, започатковані ще в ХІІ тис. до н.е.

Буго-дністровська та сурсько-дніпровська археологічні культури були чи не найпершими хліборобсько-скотарськими культурами на території не тільки України, але й усієї Східної Європи. Існує гіпотеза, щ вони були прямим наслідком Циркумпонтійської експедиції жерців-правителів Чатал-Гуюка (Анатолія, сучасна Туреччина), залишаючись північним форпостом праіндоєвропейської спільноти. За гіпотезою А.Г. Кифішина, саме жерці Буго-дністровської культури (чи Сурсько-дніпровського її відгалуження) стали хранителями й літописцями святилищ Кам’яної Могили на річці Молочній – Шу-нуна та Нун-бірду (“Закону володарки” та “Володарки степу”, як засвідчено тогочасними написами прашумерського типу).

 

(За тією ж гіпотезою, саме ця культура – разом зі спорідненою придунайською культурою Кереш, навпрямки пов’язаною з малоазійським Чатал-Гуюком – й становили ту саму Аратту, з якої виводили засновники месопотамського Шумеру. Гіпотеза заснована на зіставленні (за В.Даниленком) господарств, побуту та міфотворчості племен чатал-гуюкської, керешської, буго-дністровської, шумерської та ін. культур, а також на зіставленні (за Кифішиним) розвитку їхньої писемності й історико-міфологічних текстів. На глиняних табличках Кереша вперше зафіксована назва держави Аратти, відомості про її канали, фортеці, обряди й жертвоприношення, жерців та воїнів, а також богів. У пов’язаних з нею наступних культурах Подунав’я прочитуються імена найвищих божеств майбутнього Шумеру – бога неба Ану та світотворця й культуртрегера Енліля (ставших згодом, зокрема, предтечами слов’янсько-українських Леля й Діванни). Зображення цих же та інших богів, а також написи про них розшифровуються нині й на Кам’яній Могилі. З’ясовано, що тексти її святилищ №20№7 були скопійовані згодом жерцями-бібліотекарями найдавнішого шумерського міста Шу-нун (як називалась тоді й раніше Кам’яна Могила); ці копії відомі зараз науковцям як таблички №32 та №73. В обох випадках наводяться, зокрема, імена напівміфічних, ще дошумерських правителів: Му-гі, Кі-саль, Саль-туш та ін., які володарювали десь у Наддніпрянщині в 4250-4173 роках до н.е.).

Такі написи другого етапу існування “буго-дністровців” (протодакомізійців, за Даниленком; протошумерів або араттів, за Кифішиним), а також численні археологічні знахідки свідчать про збереження ними зв’язків зі спорідненими носіями балкано-дунайських культур Кереш-Боян та з похідною від них культурою лінійно-стрічкової кераміки, що розповсюдилась було до території Франції й України (верхів’я Дністра та захід Волині). В цих взаємозв’язках склались передумови виникнення величної культури Кукутені – Трипілля. З іншого ж боку, “буго-дністровці” контактували з місцевим населенням, представленим, здебільшого, Дніпро-донецькою культурою палео-європейського типу. Синтез цих двох (та інших) ліній етнокультурного розвитку призвів до початку індоєвропеїзації Європи (Індії ж – набагато пізніше). Подунав’я й Подніпров’я на довгий час, до часткового переселення аріїв до Індії в середині ІІ тис. до н.е., стануть найвидатнішими центрами всесвітнього індоєвропейства, але до початку чи то до кінця VІ тис. до н.е. таким центром залишалась малоазійська прабатьківщина з її прамістами біля нинішніх Чатал-Гуюка та Хаджилара.

Придунайські культури Кереш-Боян, Буго-дністровська культура Східної та лінійно-стрічкової кераміки Західної Європи стали наслідком першої великої етнокультурної міграції з малоазійських Чатал-Гуюка, Хаджилара й інших праіндоєвропейських поселень VІІ-VІ тис. до н.е. У середині V тис. до н.е. сталась друга велика міграція, що започаткувала в Подунав’ї археологічну культуру Вінча.

Вінчанська хвиля започаткувала досить виразних “індоєвропейців” (тоді як керешська хвиля разом зі спородженими нею араттами й шумерами була ще “праіндоєвропейською”). Ця етноісторично споріднена з першою, але все ж таки інша міграція обірвала двотисячолітній розвиток культур керешсько-боянського та буго-дністровського типу; їхні носії перегрупувались і змістили центр свого подальшого існування з Подунав’я ближче до Дніпра, де пам’ятки цього оновленого центру відомі тепер під умовними назвами Кукутень (на територіях Румунії) і Трипілля (Молдова та Правобережна Україна). Тут ще довго зберігались праіндоєвропейські традиції, тоді як з культури Вінча почалась остаточна індоєвропеїзація Європи.

З ІІ-го тисячоліття починається доба бронзи. Індоєвропейське, арійське населення доби бронзи залишило нам у спадок курганні могили, а в них – безліч воєнного характеру речей з бронзи: булави, сокири, списи тощо. До цієї ж епохи належать вертикальні кам’яні плити, що зображують воїнів (вождів?) – так звані „кам’яні баби”. Зустрічаються й золоті або прикрашені золотом і різним орнаментом вироби. Арійці мали патріархат, культ сонця з його символом – колесом, гнучку розвинену флективну мову. Їх кераміка була скупо прикрашена шнуровим орнаментом. Деякі дослідники вважають, що саме у цей період починаються процеси етногенезу слов’ян.

Найдавніші кургани та мастаби (прообрази пірамід), вважається, з’явилися в епоху міді, перші піраміди – в добу бронзи. В 2001 році українські геофізики та археологи повідомили про сенсаційне відкриття – вони знайшли сім велетенських пірамід, аналогічних єгипетським, на південному узбережжі Криму, від Севастополя до Фороса. Вчені вважають їх старшими за єгипетські на 15-20 тис. років. Їх вершини – на глибині 5 і менше метрів, висота – 42-52 м, співвідношення довжини основи і висоти – класичне: 1 до 1,6.

На І тисячоліття припадає залізна доба. Першим народом, їм я якого записала історія, були кіммерійці. Вони мали зв’язки з культурами Малої Азії, Кавказу, іншими країнами. Кіммерійці займали територію між Тіром (Дністром) та Танаїсом (Доном), а також Кримський та Таманський півострови. Час кіммерійців – з Х до VІІ ст. до н.е. Вони займались скотарством, виплавляли бронзу, почали плавити залізо, робили керамічні вироби з кольоровими інкрустаціями.

Значним здобутком духовної культури в добу розпаду первісного ладу був початок виділення професійної розумової праці. Формується верства професіоналів з осіб, зайнятих організаційно-управлінською діяльністю, вождів, жерців, воєначальників, а згодом – співаків, оповідачів, знахарів, майстрів ужиткового мистецтва. Великого значення набувала писемність, яка пройшла шлях від піктографії (рисункового письма) до ідеографії (ієрогліфіки, що залишилась на Сході – в Китаї, Японії) та фонографії, або абеткового, звукового письма. Існує думка, що перші варіанти у Європі літеро-звукового алфавіту зародилися у трипільській культурі (за твердженням М.Суслопарова).

 

ВИСНОВКИ З ТРЕТЬОГО ПИТАННЯ:

 

Український етнос, як і його культура, має індоєвропейські корені, що підтверджується археологічними дослідженнями Буго-дністровської та Сурсько-дніпровської культур на теренах України. Подунав’я й Подніпров’я на довгий час, до часткового переселення аріїв до Індії в середині ІІ тис. до н.е., стануть найвидатнішими центрами всесвітнього індоєвропейства.